Тринадцять загадкових випадків

Агата Крісті

Сторінка 4 з 40

Сам будинок був нічим не прикметний — добрий міцний дім, споруджений з девонширського граніту. Він був збудований задля того, щоб витримати випробування часом і негодою. Не романтичний, однак зручний для життя. Із його вікон відкривалася широка панорама плоскогір'я Дартмур та довгі вервечки пагорбів, увінчаних обвітреними, голими скелястими вершинами.

На схилах найближчого до нас пагорба зі скелястою вершиною виднілися круглі підмурки стародавніх осель, рештки давно минулих днів пізнього кам'яного віку. На іншому пагорбі нещодавно розкопали курган, у якому знайшли якесь бронзове начиння. Гейдон, як мені здалося, дуже цікавився всілякими старовинними раритетами, і розповідав нам про них вельми охоче та з неабияким ентузіазмом. Це місце, пояснив він, було особливо багате на рештки далекого минулого.

"Тут жили мешканці неолітичних хатин, друїди, римляни й навіть було знайдено сліди стародавніх фінікійців. Але місце, на якому стоїть мій будинок, — найцікавіше з усіх, — сказав він. — Ви знаєте, як воно називається, — Тихий Гай. Не важко здогадатися, звідки воно взяло свою назву".

І він простяг руку, на щось нею показуючи. Навколишня місцевість була досить убогою — скелі, верес і папороть, — але десь за сотню ярдів від будинку виднівся гай густо посаджених дерев.

"Це пам'ятка глибокої давнини, — сказав Гейдон. — Після того як дерева помирали, їх тут висаджували знов, і гай зберігався достоту таким, яким він був у дуже далеку давнину, можливо, ще в часи фінікійських поселенців. Ходімо поглянемо на ці дерева".

Ми всі пішли за ним. Коли ми ввійшли до гаю, якесь гнітюче почуття опанувало мене. Либонь, до цього спричинилася тиша. Здавалося, жодна пташка не намостила собі гнізда на цих деревах. Навколо панувало гостре відчуття пустки й жаху. Я побачив, що Гейдон дивиться на мене з дивною посмішкою.

"Ти щось відчуваєш, дивлячись на це місце, Пендере? — запитав він мене. — Якийсь опір? Або тривогу?"

"Мені воно не подобається", — спокійно відповів я.

"У цьому немає нічого дивного. Тут була фортеця одного з найдавніших ворогів твоєї віри. Це — гай Астарти".

"Астарти?"

"Астарти, або Іштар, або Ашторет, чи як там ти захочеш її назвати. Я віддаю перевагу імені Астарта — так називали її фінікійці. У цій країні, якщо не помиляюся, існує один відомий гай Астарти, на півночі, біля Муру. Я не маю доказів, але мені хочеться вірити, що й тут перед нами справжній гай Астарти. Тут, у цій гущавині дерев, відбувалися священні церемонії".

"Священні церемонії, — прошепотіла Даяна Ешлі. Її очі, чий погляд був спрямований у невідому далечінь, затуманились. — Якими вони були, хотілося б мені знати?"

"Не дуже пристойними, судячи з тих відомостей про них, які до нас дійшли, — сказав капітан Роджерс, голосно та якось по-дурному засміявшись. — Ті люди мали зовсім інше уявлення про святість".

Гейдон не звернув на його слова жодної уваги.

"У такому священному гаю неодмінно має бути храм, — сказав він. — Мені не часто доводиться відвідувати храми, але тут я дозволив собі догодити своїм невеличким фантазіям".

Цієї миті ми вийшли на галявинку в центрі гаю. Посеред неї стояла невеличка будівля, трохи схожа на літній будиночок, вимуруваний із каменю. Даяна Ешлі подивилася на Гейдона із запитанням у погляді.

"Я називаю це поганською святинею, — сказав він. — Це поганська святиня Астарти".

Він повів нас ближче. Усередині будиночка на грубо зробленому постаменті з чорного дерева ми побачили дивного ідола — жінку з рогами у формі півмісяця, котра сиділа верхи на леві.

"Астарта — божество фінікійців, — сказав Гейдон. — Богиня Місяця".

"Богиня Місяця! — вигукнула Даяна. — О, влаштуймо сьогодні вночі дику оргію! Одягнімо щось чудернацьке, прийдімо сюди й у світлі місяця влаштуймо врочисту церемонію на честь Астарти".

Я зробив якийсь мимовільний рух, і Еліот Гейдон, кузен Річарда, швидко обернувся до мене.

"Вам не подобається все це, отче, правда ж?" — спитав він.

"Ні, — відповів я дуже серйозним голосом. — Не подобається".

Він подивився на мене з деяким подивом.

"Але ж це не більш як бажання подуріти, розважитись. Дік не може знати, чи тут справді був священний гай Астарти, чи ні. Це тільки його фантазія; йому до вподоби гратися цією думкою. І навіть якби…"

"І навіть якби?"

"Але ж… — і він засміявся з виразом певного збентеження на обличчі, — як священик, ви, звичайно ж, не вірите в такі речі".

"Я зовсім не переконаний у тому, що, як священик, я не повинен вірити в такі речі".

"Але ж усе це було дуже давно й давно закінчилося".

"Я в цьому не впевнений, — сказав я замислено. — Можу лише сказати одне: я ніколи не був дуже чутливим до атмосфери, та тільки-но ввійшов у цей гай, як мене відразу охопило гнітюче й дивне відчуття зла, що ніби згущувалося довкола".

Еліот кинув на мене через плече стривожений погляд.

"Так, — визнав він. — Тут справді відчувається щось дивне. Я знаю, що ви маєте на увазі, але думаю, то тільки наша уява навіює нам такі відчуття. А ви що скажете, Саймондсе?"

Лікар помовчав хвилину чи дві, перше ніж відповів. Потім промовив спокійним голосом:

"Мені тут не подобається. Я не можу вам сказати, чому саме. Та хоч би якою не була причина, мені тут не подобається".

Цієї миті до мене підійшла Віолетта Менерінґ.

"Я ненавиджу це місце! — вигукнула вона. — Воно мені бридке. Ходімо швидше звідси".

Ми рушили геть, і решта пішла за нами. Лише Даяна Ешлі затрималась. Я подивився через плече й побачив, що вона стоїть перед поганською святинею, пильно дивлячись на зображення богині.

День був спекотний і дуже гарний, і пропозицію Даяни Ешлі влаштувати вечірню гулянку з перевдяганням у чудернацьке вбрання всі прийняли з великим ентузіазмом. Приготування до неї супроводжувалися загальним сміхом, шепотінням та гарячковим таємним шиттям, і коли ми почали збиратися на вечерю, знов і знов лунали звичайні в таких випадках вигуки веселого подиву. Роджерс і його дружина перевдяглися на мешканців неолітичних осель, що пояснило несподіване зникнення килимків перед камінами. Річард Гейдон назвався фінікійським моряком, його кузен— ватагом, розбійників, лікар Саймондс був шеф-кухарем, леді Менерінґ — медичною сестрою, а її дочка — черкеською рабинею, і навіть я накрився якимсь надто грубим плащем, щоб бути схожим на ченця. Останньою прийшла Даяна Ешлі, і для всіх було певним розчаруванням побачити, що вона накинула на себе лише якесь безформне чорне доміно.

"Я незнайомка, — безтурботно повідомила вона. — Ось хто я така. А тепер, заради всього святого, ходімо вечеряти".

Після вечері ми вийшли з дому. Ніч була чудова, тепла й лагідна, місяць сходив над обрієм.

Ми блукали по околиці, базікали, і час минав досить швидко. Але десь через годину ми помітили, що Даяни Ешлі з нами нема.

"Немає жодного сумніву, що спати вона не пішла", — зауважив Річард Гейдон.

Віолетта Менерінґ похитала головою.

"Звичайно, ні, — сказала вона. — Я бачила, як вона пішла в тому напрямку близько чверті години тому".

І, мовивши це, вона показала рукою на гай, що здавався зовсім чорним і відкидав чорну тінь у місячному світлі.

"Цікаво знати, що вона там тепер виробляє. Якусь чортівню, ладен заприсягтися. Ходімо й побачимо".

Ми попрямували туди всією компанією, дещо заінтриговані тим, що там виробляє міс Ешлі. Але щодо мене, то я відчув дивну нехіть заходити під ті дерева, які відкидали чорну тінь і не віщували мені нічого доброго. Щось сильніше, ніж я, здавалося, стримувало мене й благало не йти туди. Тієї миті я почував себе більше ніж будь-коли впевненим: у тім місці є щось справді погане. Думаю, й інші відчували те саме, що відчував я, хоч ніхто не мав бажання зізнатись у цьому. Дерева стояли дуже щільно, і місячне світло не проникало крізь їхні віти. Навколо нас лунали десятки всіляких тихих звуків, шепотіння й зітхання. Відчуття було геть моторошним і, не змовляючись, ми всі намагалися триматись укупі.

Несподівано ми вийшли на відкриту галявину в центрі гаю й застигли від подиву, бо там, на порозі поганської святині, виднілись невиразні обриси постаті, туго загорнутої в прозору газову тканину, із двома рогами у формі півмісяця, що стриміли з чорної кучми волосся.

"О Господи!" — вигукнув Річард Гейдон, і краплі поту заблищали в нього на обличчі.

Але погляд Віолетти Менерінґ був набагато проникливішим.

"Та це ж Даяна! — вигукнула вона. — Але що вона зробила з собою? Вона стала зовсім не схожа на саму себе!"

Постать у дверях святилища піднесла руки вгору. Вона ступила крок уперед і проспівала високим і дзвінким голосом:

"Я — жриця Астарти. Остерігайтеся наблизитись до мене, бо я тримаю смерть у своїй руці".

"Не робіть цього, люба, — запротестувала леді Меннерінґ. — Ви дуже нас налякали, справді дуже".

Гейдон кинувся до неї.

"Святий Боже, Даяно! — вигукнув він. — Ти чудова!"

Мої очі нарешті звикли до місячного світла, і я став бачити значно краще. Вона й справді, як сказала Віолетта, була зовсім не схожа на себе. Риси її обличчя стали більш азіатськими, очі перетворилися на вузькі щілини, у блиску яких відчувалося щось жорстоке, а на губах грала дивна посмішка, якої я раніше ніколи за нею не помічав.

"Стережіться! — крикнула вона, і в її голосі пролунало грізне попередження. — Не наближайтеся до Богині. Той, хто доторкнеться до мене, відразу помре".

"Ти чудова, Даяно, — знову вигукнув Гейдон, — але припини, будь ласка! Не знаю, чому, але мені — мені це не до вподоби".

Він ступив до неї кілька кроків по траві, і вона викинула перед собою руку.

"Стій! — крикнула вона. — Ще крок, і я вдарю тебе чарами Астарти".

Річард Гейдон засміявся та прискорив ходу, але тієї миті сталася дивна річ. Він зупинився, ніби вагаючись, потім, здавалося, спіткнувся й упав на живіт.

Він уже не підвівся, а лежав там, де впав, витягшись долілиць на землі.

Несподівано Даяна засміялась істеричним сміхом. То був дивний і моторошний звук, що порушив мертву тишу галявини.

Вилаявшись, Еліот кинувся вперед.

"Мені це остогидло! — вигукнув він. — Підводься, Діку, вставай-но, чоловіче".

Проте Річард Гейдон залишився лежати там, де впав. Еліот Гейдон підійшов до нього, опустився навколішки й обережно перекинув його на спину. Він нахилився над ним і подивився йому в обличчя.

Потім рвучко підхопився на ноги і якусь хвилину стояв, ледь помітно хитаючись.

"Лікарю, — сказав він. — Лікарю, підійдіть, заради Бога.

1 2 3 4 5 6 7