Але мені вона подобається, – сказала Джоанна. – У Лімстоку її побоюються.
– Я теж трохи побоююсь.
– Тому, що не знаєш, у який бік вона поверне?
– Так. Мене збиває з пантелику перебіг її думок.
– Ти теж думаєш, що анонімниця дуже нещаслива?
– Мені зовсім не цікаво, що думає і почував ця проклята відьма! А ось її жертв мені шкода, – сердито відказав я.
Тепер дивно згадувати, як у своїх судженнях про стан анонімниці після самогубства місіс Сіммінгтон ми не врахували найочевиднішого. Гріффіт визначив, що вона впивається своєю силою. Я сказав, що вона розкаюється у своєму вчинкові. Місіс Дейн Калтроп її шкода. Та неминучого ми не врахували, скоріше я не врахував, а саме – страху. Бо зі смертю місіс Сіммінгтон листи перейшли з однієї якості в іншу. Не знаю, як було насправді з сином місіс Сіммінгтон, гадаю, Сіммінгтон це знав, але після самогубства становище анонімниці стало дуже серйозним. Тепер не могло бути й мови про те, щоб посилати листи заради жартів. Поліція стала активною; викликали експерта зі Скотленд-ярду. Для анонімниці тепер стало життєво важливим лишитися невикритою.
Якщо припустити, що страх був головною реакцією, то за ним слідом мало йти щось іще. Цього я теж не врахував, хоча воно мало бути очевидним.
Наступного ранку ми з Дяюанною спустилися снідати досить пізно. Тобто пізно за уявленнями Лімстока. Було пів на десяту – час, коли в Лондоні Джоанна розплющувала очі, а я ще міцно спав. Однак напередодні увечері, коли Партрідж спитала: "Сніданок о пів на дев'яту чи о дев'ятій?" – ні я, ні Джоанна не мали мужності запропонувати пізніший час.
Як на зло, на сходах стояла Еймі Гріффіт і розмовляла з Мейган. Побачивши нас, вона дала волю язикові:
– Здорові були, ледацюги! Я вже давно встала, а ви й досі спите.
Це, звичайно, була її особиста справа. Лікар, либонь, встає спозарання, тож його турботливій сестрі доводиться поратися біля столу, подавати чай або каву. Але навіщо ж розбуркувати своїх сонливих сусідів? Пів на десяту – не час для ранкових візитів.
Мейган зникла у їдальні, де на неї чекав сніданок.
– Я не буду заходити, – сказала Еймі Гріффіт. – Я лише хотіла спитати міс Бертон, чи не знайдеться у неї якоїсь городини для Червоного Хреста. Якщо є, то Оуен заїде по неї машиною.
– Ви дуже рано приходите, – пробурмотів я.
– Хто рано встає, тому бог дає, – сказала Еймі. – О такій порі легше застати людей вдома. Я ще збираюся зайти до містера Пая, а потім поїхати у Брентон.
– І звідки у вас тільки сили беруться? – спитав я, і цієї ж миті задзвонив телефон. Я пішов до телефону, залишивши Джоанну з Еймі. Бідолашна сестра почала щось бурмотіти про ревінь та квасолю, показуючи свою необізнаність у городині.
– Слухаю, – сказав я в трубку. На другому кінці почулося глибоке зітхання, потім непевний жіночий голос відгукнувся:
– Ох!
– Слухаю, – підбадьорював я.
– Ох! – пролунало знову, але далі вже пішли слова. – Це… Мені треба… Це Літтл-Ферз?
– Так, – відповів я.
Знову пролунало "Ох!", без якого, напевне абонентка не могла почати жодного речення. Нарешті вона обережно поцікавилася:
– Можу я поговорити з міс Партрідж?
– Звичайно, – сказав я. – А хто їй дзвонить?
– Ох! Скажіть, це Агнес, прошу вас. Скажіть, Агнес Веддл.
– Агнес Веддл? – перепитав я.
– Так.
Я поклав трубку і гукнув на сходи, де вовтузилася Партрідж:
– Партрідж! Партрідж!
Партрідж з'явилася на горішньому поверсі з довгою шваброю і црглядом, що виразно промовляв: "Що там іще?", попри всі її респектабельні манери.
– Я слухаю, сер?
– Агнес Веддл хоче поговорити з вами по телефону.
– Пробачте, сер, хто?
– Агнес Веддл, – сказав я голосніше.
Я вимовив ім'я так, як почув, а Партрідж проказала його правильно.
– Агнес Водделл, що їй треба?
Дуже змінившись на виду і випустивши з рук швабру, вона пошелестіла вниз своєю ситцевою спідницею. А я подався до їдальні, де Мейган розправлялася а нирками і беконом. Вранішня свіжість не зробила веселішим її обличчя. Вона сердито відповіла на мов привітання і їла мовчки далі. Щойно я розкрив ранкову газету, вбігла Джоанна і розгублено заговорила:
– Оце так-так! Я аж стомилася. Слухай, Джеррі, хіба горох не о цій порі достигає?
– У серпні, – буркнула Мейган.
– Але ж у Лондоні його продають цілий рік, – виправдовувалася моя сестра.
– За гроші, дорогенька моя, і везуть його з найвіддаленіших куточків імперії, – пояснив я їй.
– Як слонову кістку, мавпочок і павичів? – спитала Джоанна.
– Еге ж.
– Я б хотіла павича, – мовила Джоанна.
– А я мавпочку замість усіх іграшок, – сумно сказала Мейган.
Замислено обчищаючи апельсин, Джоанна спитала:
– Цікаво, як почувають себе такі люди, як Еймі Гріффіт? Ти гадаєш, вона знає, що таке втома, смуток чи, скажімо, пригнічений настрій?
Я висловив думку, що Еймі Гріффіт, напевне, ніколи не знала смутку, і вийшов на веранду. Натоптуючи люльку, я почув, як увійшла Партрідж і похмуро сказала:
– Я можу з вами поговорити, міс?
"Господи, сподіваюсь, Партрідж не збирається звільнятися, – подумав я. – Емілі Бартон була б дуже незадоволена".
Партрідж вела далі:
– Я мушу вибачитися, міс, за те, що мені дзвонили по телефону. Себто, молода особа, яка подзвонила, мала б бути вихованішою. Я ніколи не користуюся телефоном і своїм друзям не дозволяю дзвонити мені. Я перепрошую за це, як і за те, що трубку довелося брати містерові Бертону.
– Господи, немає про що говорити, Партрідж, – заспокоїла її Джоанна. – Чому, власне, ваші друзі не повинні користуватися телефоном, коли їм треба поговорити з вами?
Обличчя в Партрідж, я це відчував, хоча й не міг бачити, стало ще суворішим:
– У цьому домі так не заведено. Міс Емілі ніколи б не дозволила. Тому я й кажу, що мені дуже прикро. Хоч Агнес Водделл ще дуже молода і чимось стурбована, та їй слід було б знати, що гоже для дому, в якому живе джентльмен.
"Це якраз для тебе, Джоанно", – подумав я радісно.
– Ця Агнес, що дзвонила мені, колись служила тут під моїм наглядом. Їй було шістнадцять, – провадила Партрідж, – коли вона потрапила до нас після дитячого будинку. В неї нікого немає і вона завжди приходить до мене на пораду, розумієте.
– Он як, – сказала Джоанна і замовкла.
– Тому я хочу спитати у вас, міс, чи дозволите ви їй прийти сюди на чай пополудні? Сьогодні у неї вихідний день, розумієте. Вона хоче щось розповісти і порадитись. У будь-якому іншому разі я про таке і не заїкнулася б.
Джоанна спантеличено відповіла:
– А чому ви не можете випити чаю з ким завгодно і коли завгодно?
Партрідж аж сахнулася від тих слів і дуже спохмурніла:
– У цьому домі так не заведено, міс. Стара місіс Бартон ніколи не дозволяла пускати відвідувачів на кухню, за винятком тих днів, коли у нас були вихідні. Тоді дозволялося розважатися з друзями тут замість іти кудись. А у звичайні дні такого не дозволялося. А міс Емілі дотримується давніх звичаїв.
Джоанна завжди була добра до прислуги, і прислуга платила їй тим самим, але Партрідж це не хвилювало.
– Все це марно, моя дівчинко, – пояснив я їй, коли Партрідж пішла, а Джоанна вийшла до мене. – Твою доброту і м'якість тут не оцінять. Для Партрідж існує одне правило – все має бути так, як це годиться в домі, де живе джентльмен.
– Я ніколи не чула про таку тиранію. Справді, щоб то не дозволяли прислузі бачитися зі своїми знайомими. Порядок – це добре, але я нізащо б не дозволила поводитися з собою, як із чорним рабом.
– Але так заведено. Принаймні в таких як Партрідж.
– Не розумію тільки, чому вона мене не любить. Наскільки я можу судити, люди ставляться до мене добре.
– Може, за те, що ти не господиня, бо ніколи не покладеш руки на полицю і не перевіриш, чи є там пил, не піднімеш килимка і не подивишся, чисто там чи брудно. Ти ніколи не питаєш, куди діваються залишки шоколадного суфле, не замовляєш смачного хлібного пудингу.
– Тьху! – тільки й відповіла Джоанна, а тоді вже сумовито забідкалася: – Мені сьогодні скрізь не щастить. Осоромилася перед Еймі, бо нічого не знала про городину. Дістала догану від Партрідж за гуманність. Лишилося піти в садок і замість квітів нарвати букет кропиви.
– Мейган уже досі там, – сказав я їй.
Ми знайшли Мейган у садку. Вона стояла посеред газону, як пташка, що чекає корму. Побачивши нас, Мейган підійшла до ґанку і несподівано заявила:
– Я мушу йти додому.
– Що? – здивувався я.
Почервонівши, вона рішуче вела далі:
– Дуже гарно з вашого боку, що ви прийняли мене, але я вже добряче вам набридла, хоч мені й подобається у вас. Та тепер я мушу повернутися додому. Хай би там як, а то мій дім… Я не повинна його кидати. І нині піду туди.
Ми з Джоанною переконували її, умовляли залишитися, але вона була непохитна. Врешті Джоанна вивела машину, а Мейган пішла нагору збирати речі. За кілька хвилин вона спустилася з валізою. Партрідж посміхалася. Вона не любила Мейган.
Коли Джоанна повернулася, я стояв посеред газону.
– Ти часом не вирішив стати сонячним годинником? – спитала вона весело.
– Чому це? – здивувався я.
– Стоїш посеред газону, як садова статуя. Дивлячись на тебе, можна подумати, що ти відлічуєш по сонцю час. У тебе монументальний вигляд!
– Мені не до жартів. Спочатку ця Еймі Гріффіт…
– Господи, зі своєю городиною, – перебила мене Джоанна.
– Потім Мейган зі своїми вибриками. А я хотів повести її на прогулянку.
– З нашийником і на повідцю?
– Що? – не зрозумів я.
– Я сказала: з нашийником і на повідцю? – повторила вона. – А що ж, хіба то неправда, що хазяїн залишився без свого собаки?
4
Мушу зізнатися, мене роздратувало те, як пішла від нас Мейган. Напевне, ми їй обридли. Та зрештою, хіба в нас може бути цікаво? Вдома були хлопчики та Елсі Холланд.
Я почув, що вертається Джоанна, і негайно пішов геть з газону, щоб уникнути її насмішок.
Перед самим полуднем заїхав Оуен Гріффіт. Садівник уже чекав його з городиною. Поки старий Адамс складав усе в машину, я запросив Оуена в дім випити по склянці хересу. Полуднати він відмовився.
Коли я зайшов до вітальні з пляшкою хересу, то застав Джоанну за улюбленим заняттям. Вона згорнулася клубочком на дивані і вуркотіла, розпитуючи Гріффіта про роботу: чи подобається йому бути практиком, чи не краще спеціалізуватися. Вона із захватом говорила про лікарський фах, мовляв, для неї це вершина всіх сподівань.