Знаєте, так приємно зустріти у нашому закутку, де ніколи нічого не трапляється, ерудованих і знаючих людей.
Двічі потиснувши обом нам руки, він надзвичайно турботливо допоміг мені сісти в машину. Джоанна сіла за кермо, обережно минула бездоганно доглянутий газон, вирівняла машину і помахала господареві, що стояв на східцях будинку. Я нахилився і зробив те саме. Але наші прощальні жести лишилися без уваги. Містер Пай стояв, вдивляючись у розкритого листа.
Джоанна якось назвала його пухкеньким рожевим херувимчиком. Він таки був пухкенький, але тієї миті аж ніяк не скидався на херувимчика. Його лице налилося кров'ю, спотворилося від люті й подиву. Так, і страху теж.
Саме тоді мені спало на думку, що я вже десь бачив такого конверта, тільки не збагнув цього одразу; це був один із тих випадків, коли щось помічаєш і ще не усвідомлюєш, що в тебе перед очима.
– Господи, – вигукнула Джоанна, – що вкусило бідолаху Пая?
– Мені здається, це знов та сама "таємнича рука", – сказав я.
Джоанна рвучко обернулася до мене, і автомобіль занесло.
– Обережніше, дівчино!
Джоанна, спохмурнівши, перевела погляд на дорогу.
– Ти хочеш сказати, що він дістав такого ж листа, як і ти?
– Я лише припускаю.
– І що воно за містечко! На вигляд таке невинне, тихе, ну, просто шматочок справжньої Англії, якою всі звикли її уявляти.
– Де, за словами містера Пая, ніколи нічого не трапляється, – закінчив я її думку.
– Не подобається мені все це, Джеррі, – і вперше в її голосі забринів страх.
Я нічого не відповів, бо й мені це не подобалося. Такий милий, затишний куточок, і маєш, така бридота. Здається, саме тоді я відчув: щось має трапитись…
Минали дні. Ми ходили до Сіммінгтонів грати у бридж. Місіс Сіммінгтон докучала мені наріканнями на Мейган.
– Бідолаха, вона така недотепа. Всі вони у цьому віці однакові. Здавалося б, уже й школу закінчила, а ще дитина.
– Але ж Мейган уже двадцять років, – зауважила Джоанна м'яко.
– Це так. Та вона ще дитя, як на свої роки. Але це й добре, коли дівчатка ростуть повільно, – вона засміялася. – Мабуть, усі матері хочуть, щоб їхні діти завжди лишалися маленькими.
– Незрозуміло тільки, чому, – сказала Джоанна. – Що не кажіть, а якось воно дико, коли дитина розумом лишається на рівні шестирічної, а сама доросла.
Це зауваження роздратувало місіс Сіммінгтон, і вона порадила міс Бертон (тобто Джоанні) не сприймати слів так буквально.
Мені подобалося сказане Джоанною, і я відчував цілковиту байдужість до почуттів місіс Сіммінгтон. Здавалося, за збляклою красою літньої жінки криється егоїстична вдача.
А Джоанна навмисне спитала місіс Сіммінгтон, чи не збирається та давати Мейган уроків танців.
– Танців?! – місіс Сіммінгтон неабияк здивувалася. – О ні! У нас таким не займаються.
– Розумію, розумію. Лише теніс або щось подібне, і нічого більше.
– Я навіть забула, коли востаннє грали на нашому корті. Та, зрештою, ні я, ні Річард не вміємо грати. Може, згодом, коли підростуть хлопчики… Але Мейган і так знайде собі розвагу. Її цілком влаштовує тинятися без діла. Стривайте, стривайте. Це ж мені брати. Оце то так! Дві карти, і жодного козиря.
– Мені так шкода цю дівчину, – сказала Джоанна, коли ми верталися додому.
– Мейган?
– Так. Мати зовсім її не любить.
– О Джоанно, все не так погано, як тобі здається.
– Та я розумію. Матері часто не люблять своїх дітей. Мейган, звісно, обтяжлива для дому. Вона не Сіммінгтонівського складу. Без неї сім'я була б одним цілим, і це найстрашніше для мислячої людини, а вона мислить.
– Так воно, напевне, і є, – сказав я задумано і вмовк. Джоанна несподівано засміялася, і в тому сміхові чулася злість.
– Лишенько тобі з тією гувернанткою.
– Це ти про що? – здивовано запитав я.
– Не прикидайся. Я все бачила. Чоловіча досада малювалася на твоєму лиці, коли ти поглядав на неї. І я згодна з тобою, що це справа безнадійна. Але не бачу, хто інший міг би тобі підійти. Хіба доведеться залицятися до Еймі Гріффіт.
– Господи прости! – відсахнувся я. – Стривай, а чого це тебе хвилюють мої любовні діла? А в самої що? Бачу, тобі сумно тут без любовних інтрижок. Мабуть, тому, що досі не трапився невизнаний геній. Доведеться взятися за Оуена Гріффіта. Він тут, до речі, єдиний, кого ще не обкручено.
Джоанна аж голову відкинула.
– Докторові Гріффіту я не подобаюсь.
– Він іще не встиг роздивитися тебе як слід.
– Та, мабуть, устиг, коли переходить на другий бік вулиці, як бачить мене на Хай-стріт.
– Неймовірна реакція, – сказав я уїдливо-співчутливо. – Ти до такого незвична.
Джоанна мовчки заїхала у гараж і лише згодом сказала:
– Щось є у твоїх словах, Джеррі. Я дійсно не розумію, чому він завжди навмисне переходить на той бік вулиці, коли бачить мене. Зрештою, це просто безкультурно, не кажучи вже про все інше.
– Ага, розумію. Тобі доведеться холоднокровно полювати на нього.
– Не люблю, коли мене уникають.
Я поволі вийшов з машини, припасував милиці і дав моїй сестрі маленьку пораду:
– Ось що я тобі скажу, дівчино. Оуен Гріффіт не схожий на жодного з твоїх невизнаних геніїв. Хоч ти й обережна, та гляди, не руш осиного гнізда. Він може бути дуже небезпечним.
– Ти гадаєш? – в її голосі чулися нотки зацікавлення.
– Не чіпляйся до бідолахи Гріффіта, – сказав я рішуче.
– А як він сміє переходити на той бік вулиці, коли бачить мене?
– Всі ви, жінки, однакові! Вже як учепитеся до чогось! До речі, не забувай про Еймі. Якщо я не помиляюсь, вона почне на тебе полювати.
– Вона вже мене недолюблює, – мовила Джоанна з ледь відчутним задоволенням.
– Джоанно, ми приїхали сюди у пошуках миру і спокою, розумієш? І я хочу, щоб вони в нас були!
Але на мир і спокій слід було розраховувати в останню чергу.
2
Минув іще тиждень. Якось після прогулянки я повернувся додому і побачив біля будинку Мейган. Вона сиділа на східцях, спершись підборіддям на коліна.
– Привіт! – як завжди, безцеремонно кинула вона. – Це нічого, що я прийшла до вас на другий сніданок?
– Навіть дуже добре.
– Якщо у вас відбивні чи щось таке і прислуга не схоче готувати, то ви скажіть мені, – гукнула вона, коли я пішов сповістити Партрідж, що нас буде троє на другий сніданок.
Партрідж сердито пирхнула на таку звістку. Вона, звісно, й словом не обмовилася, що ця міс Мейган їй ні до чого.
Я повернувся на веранду.
– То як, усе гаразд? – спитала Мейган.
– Цілком. У нас сьогодні тушкована баранина з картоплею.
– О, так це ж смакота! Я маю на увазі, що картопля буде з підливою.
– Саме так, – підтвердив я.
Поки я курив люльку, ми сиділи мовчки. Але то було дружнє мовчання.
– Ви теж вважаєте мене за ненормальну! – раптом вигукнула Мейган, та так несподівано, що я здригнувся і люлька випала мені з рота. То була чудова пінкова люлька і дуже гарного кольору. Вона розбилася на друзки.
– Бачите, що наробили, – сердито буркнув я.
Але замість засмутитись Мейган, як можуть тільки діти, всміхнулася і сказала:
– Ви мені страшенно подобаєтесь.
Це було сказано так лагідно і ласкаво, як міг би сказати хіба що собака, якби він мав дар мови. Мені раптом спало, на думку, що Мейган, хоч і схожа на конячку, вдачею більше подібна до ласкавого песика. Але не до людини.
– Що ви сказали перед тим, як упала люлька? – спитав я, збираючи уламки.
– Я сказала, що ви теж вважаєте мене за ненормальну, – повторила вона, але вже зовсім іншим тоном.
– Чому це я маю так вважати?
– Бо так воно і є, – мовила вона сумно.
– Не будьте дурненькою, – сердито відказав я.
– Маєте рацію. Я зовсім не дурна, хоча люди саме так і думають. Ало вони по знають, що я душею відчуваю, які вони, і ненавиджу їх.
– Ненавидите?!
– Ненавиджу! – вигукнула Мейган і подивилася мені у вічі меланхолійними, зовсім не дитячими очима. То був довгий сумовитий погляд. Потім сердито випалила: – Якби ви були нікому не потрібні, то теж ненавиділи б людей!
– А чи вам не здається, що ви просто перебільшуєте?
– Еге ж. Люди завше так думають, коли їм кажеш правду. А це таки правда. Я нікому не потрібна і знаю чому. Мати ненавидить мене, бо я нагадую їй батька, який знущався з неї і був страшною людиною, наскільки мені вдалося про нього дізнатися. Але матері, бачте, не можуть сказати, що вони не хочуть своїх дітей, і покинути їх. Або ж з'їсти. Кицьки, так ті поїдають своїх кошенят, якщо ті їм не потрібні. І це дуже мудро. Ніяких проблем. А в людей матері мають доглядати своїх дітей. Було б краще, якби мене відпровадили назад до школи, але моїй матусі, бачте, хочеться, щоб я була при ній, при вітчимі та хлопчиках.
– Мені все ж здається, що ви перебільшуєте. Та коли так, то чому б вам не піти з дому і не жити самій.
Вона цинічно посміхнулася.
– Самій заробляти собі на хліб? Ви це хочете сказати?
– Саме це.
– А як?
– Можна навчитися стенографувати, друкувати або стати бухгалтером.
– У мене нічого не вийде. Я зовсім нездатна до роботи. Та й навіщо воно мені?
– Як так?
Вона відвернулася, потім поволі повернулася до мене, її лице почервоніло, а на очах бриніли сльози. Вона заговорила надривно, по-дитячому схлипуючи:
– Чому я маю йти з дому? Чому мене до цього змушують? Я їм не потрібна, але я нікуди не піду. Я залишуся, і вони в мене пошкодують. Свині паскудні! Я ненавиджу весь Лімсток. Всі вони за недоумка мене мають. Я їм покажу! Я їм…
Її гнів був такий дитячий. Раптом я почув кроки за будинком.
– Вставайте, – сказав я сердито. – Бігом у ванну вмиватись. Тільки швиденько.
Вона скочила на ноги і побігла у ванну, перш ніж Джоанна встигла з'явитися з-за рогу.
Я сказав Джоанні, що до нас прийшла Мейган.
– От і добре. Вона мені подобається, хоча ще й дитина. Але цікава дівчина.
Я досі нічого не розповів вам про вікарія та його дружину, місіс Калтроп. У Лімстоку вони були людьми помітними. Мені не доводилося бачити чоловіка такого далекого від буденного життя, як Дейн Калтроп. Він жив своїми книжками і наукою. Місіс Калтроп, навпаки: знала все і про всіх. Порад вона не давала і ніколи не втручалася в чуже життя, але для людей невтішних і боговірних була втіленням самого бога.
Місіс Калтроп зупинила мене на Хай-стріт через день після того, як до нас приходила Мейган. Мені завжди було цікаво спостерігати за ходою місіс Калтроп, можна було подумати, ніби вона вирушила на полювання з хортами.