Вчителька була в школі; медсестра – я теж знаю, де вона була вчора. Зрештою, я ніколи й не думаю, що це хтось із них, але тепер можна бути цілком певним. Бачте, містере Бертон, ми маємо два відтинки часу, на яких слід зосередити увагу. Вчора і тиждень тому після другого сніданку. У день смерті місіс Сіммінгтон, – скажімо, – від п'ятнадцятої п'ятнадцять, коли Агнес могла повернутися додому після сварки, і шістнадцятою, коли могли принести пошту. Втім, я можу уточнити це в поштаря. І вчора, від чотирнадцятої п'ятдесят, коли міс Мейган Хантер вийшла з дому, до п'ятнадцятої тридцять чи навіть п'ятнадцятої п'ятнадцять, оскільки Агнес ще не почала переодягатися.
– Що, на вашу думку, трапилося вчора? – спитав я.
– Я собі уявляю це так: якась леді підійшла до вхідних дверей і подзвонила. Спокійнісінько, з усмішкою. Звичайний собі гість. Можливо, вона спитала міс Холланд чи міс Мейган або принесла пакет. Хоч би що там було, Агнес обертається, щоб узяти тацю для візиток, і наша леді-гість б'є по тім'ю Агнес, яка нічого не підозрює.
– Чим?
– Провінційні леді завжди носять щось важке у сумках. Там може бути що завгодно.
– А потім пробивав їй череп і запаковує у шафу. Чи не забагато це для жінки?
Неш якось дивно подивився на мене:
– Жінка, яку ми шукаємо, не зовсім нормальна, принаймні останнім часом. А особи з такого роду психічними відхиленнями здатні виказувати дивовижну силу. До того ж Агнес була невеличка.
Він замовк. Потім спитав:
– Що спонукало міс Мейган Хантер зазирнути у шафу?
– Чистий інстинкт, – сказав я і спитав: – Навіщо було відтягати труп і ховати у шафу? Який сенс?
– Чим довше не знайдуть тіло, тим важче визначити час смерті. Якби міс Холланд побачила вбиту, коли прийшла з прогулянки, то лікар зміг би визначити час смерті з точністю до десяти хвилин або близько того. А це дуже небезпечно для нашої леді.
– Але ж Агнес підозрювала цю особу?.. – насупився я. Неш перебив мене:
– Вона не підозрювала. Зрештою, не настільки. Скажімо так, вона лише думала, що це дивно. Агнес була не дуже кмітлива дівчина, тому й підозрювала якось невиразно. Вона і в голові не покладала, що бачить перед собою жінку, здатну на вбивство.
– Ви передбачали це? – спитав я.
Неш сумно похитав головою і сказав з почуттям:
– Мені слід було б це передбачити. Самогубство, бачте, перелякало анонімницю. Вона пішла ва-банк. Страх, містере Бертон, це така штука, якої не врахуєш.
"Так, страх. Це те, що нам слід було врахувати. Страх у божевільному мозку…"
– Розумієте, – провадив Неш, і від його слів у мене мороз пішов поза шкірою, – ми маємо справу з поважаною людиною, і, треба гадати, дуже поважаною – з кимось, хто посідає високе соціальне становище.
Потім Неш сказав, що збирається розпитати Роуз іще раз, а я поцікавився, чи не зміг би при цьому бути присутнім. На мій подив, він щиро погодився.
– Дуже радий вашому бажанню співпрацювати з нами, містере Бертон, якщо дозволите так сказати.
– Це звучить підозріливо, – зауважив я. – У книжках, знаю, коли детектив запрошує когось допомагати, то цей "хтось", як правило, вбивця.
Неш посміхнувся і пояснив:
– Ви навряд чи з тих людей, які пишуть анонімки, містере Бертон. Щиро кажучи, ви можете нам стати у великій пригоді.
– Радий це чути, але яким чином?
– Ви тут приїжджий, і цим ви нам корисний. У вас немає упереджень проти тутешніх людей. І водночас ви здатні розглянути все, сказати б, у соціальному плані.
– Вбивця – людина високого соціального становища, – пробурмотів я.
– Саме так.
– Себто буду шпигуном серед своїх?
– Вас це шокує?
– Сказати по правді, ні, – подумавши трохи, відповів я. – Якщо десь поблизу ходить божевільна і доводить беззахисну жінку до самогубства, розчереплює голову молодій служниці, то я не проти виконати трохи чорної роботи, щоб посадити її за грати.
– Це дуже розумно, сер. І хочу вам сказати, що розшукувана особа дуже небезпечна – не менш небезпечна, ніж гримуча змія, кобра і чорна мамба разом узяті.
Мене пройняв дрож.
– Отож у теперішній ситуації не можна гаяти жодної хвилини?
– Так, але не думайте, що ми бездіяльні. Ми працюємо в кількох напрямках.
Останні слова він мовив похмуро, і в моїй уяві постало гарне, широко розпущене павутиння.
Неш пояснив, чому він іще раз хоче поговорити з Роуз – вона розповіла йому дві різні версії, отже, могла розповісти й третю, а він вважав, що чим більше версій від неї почує, тим легше буде видобути з них кілька зерен правди.
Коли ми зайшли на кухню, Роуз мила посуд після сніданку. Вона негайно облишила миття, закотила очі, притисла руки до серця і знову розказала, як дивно поводилася Агнес того ранку. Неш був терплячий з нею, але твердий. Він пояснив мені, що першого разу розмовляв з нею м'яко, другого – владно, а цього разу вирішив поєднати м'якість із владністю.
Роуз із задоволенням переповіла всі деталі останнього тижня: як Агнес ходила у смертельному страху, вся тряслася і казала: "Не чіпайте мене!" чи "Бо буде смерть, якщо я розповім", коли Роуз питала її.
– Ось і все, що вона мені казала, – закінчила Роуз, знову щасливо закотивши очі.
– Агнес хоч словом обмовилася про те, що її турбувало? – спитав Неш.
– Ні, лише потерпала за своє життя.
Неш зітхнув і більше не розпитував про Агнес, а натомість вислухав убогу розповідь про те, що робила Роуз після другого сніданку напередодні. Вона сіла в автобус, що відходить о чотирнадцятій тридцять, і до вечора була зі своєю сім'єю. А повернулася автобусом, який відійшов з Нізермікфорду о двадцятій сорок. Розповідь завершилася тим, як бідолаху цілий вечір мучили страшні передчуття, а її сестра намагалася їх витлумачити, і як Роуз не могла торкнутися шматочка булочки з кмином.
Ми вийшли з кухні пошукати Елсі Холланд. Вона наглядала за дітьми, що саме готували уроки. Елсі Холланд, як завжди, була ґречна. Вона встала і сказала дітям:
– А тепер, Коліне й Брайєне, розв'яжіть ці три задачі, поки я прийду, – і повела нас до дитячої спальні.
– Гадаю, тут нам буде зручно. Не хочу, щоб хлопчики чули нас.
– Спасибі, міс Холланд. Подумайте іще раз, ви цілком певні, що Агнес не була занепокоєна, відколи померла місіс Сіммінгтон?
– Ні, вона нічого не казала. Агнес була тиха дівчина і мало говорила.
– Виходить, не така, як інші?
– Так, Роуз забагато. говорить. Мені інколи доводиться нагадувати їй, щоб не була такою зухвалою.
– А тепер, прошу вас, розкажіть, що було вчора після другого сніданку? Все, що можете пригадати.
– Як завжди, о першій – другий сніданок; з-за столу встали трохи раніше. Я не дозволяю хлопчикам гаяти часу за столом. А що ж потім? Потім містер Сіммінгтон пішов до контори, а я допомагала Агнес накрити стіл на вечерю. Хлопчики вибігли у садок… Там я їх і застала, коли вийшла з дому.
– І куди ви пішли?
– До Коум Арку, стежкою через поле. Хлопчики хотіли порибалити, але я забула принаду і мусила вертатись по неї.
– Котра це була година?
– Стривайте… Коли ми вийшли, було за двадцять третя або трошки пізніше. Мейган спершу хотіла піти з нами, але потім передумала і поїхала кататися на велосипеді. Вона просто схибнулася на ньому.
– Я маю на увазі, котра була година, коли ви верталися по принаду? Ви заходили в дім?
– Ні. Я лишила її в оранжереї за будинком. Не знаю, котра тоді була година. Здається, за десять третя.
– Ви бачили Мейган або Агнес?
– Мейган, напевно, тоді вже не було, а от Агнес я не бачила. Так, я нікого не бачила.
– І потім одразу пішли ловити рибу?
– Так, ми пішли до річки, але нічого не зловили. Ми майже ніколи нічого не ловимо. Але хлопчикам подобається рибалити. Брайєн дуже промок учора, і, коли ми повернулися, я мусила його переодягати.
– У середу чай подаєте ви, чи не так?
– Я. У їдальні все накрито для містера Сіммінгтона, а коли він приходить, я лише наливаю чай. Діти і я п'ємо чай у класній кімнаті. І Мейган, звісно. Я тримаю весь необхідний посуд у буфеті нагорі.
– Коли ви повернулися з прогулянки?
– Було за десять п'ята. Я повела хлопчиків нагору і приготувала чай. Коли о п'ятій прийшов містер Сіммінгтон, я спустилася вниз, щоб і йому приготувати чаю. Але він відмовився і сказав, що питиме разом з нами, в класній кімнаті. Хлопчики дуже зраділи. Потім ми грали у піжмурки. Тепер страшно про це згадувати. Бідолашна дівчина, вона весь час була у шафі.
– У ту шафу коли-небудь заглядають?
– О ні. У ній тримають усяке ганчір'я. Пальта і капелюхи висять у маленькому гардеробі, що направо від вхідних дверей. Напевно, вже кілька місяців ніхто не заглядав у ту шафу.
– Розумію. А ось коли ви повернулися з прогулянки, ви нічого не помітили, все було як завжди? Вам нічого не впало в око?
Її блакитні очі широко розплющилися.
– О ні, інспекторе, нічогісінько. Все було, як завжди, – ось що найжахливіше.
– А тиждень тому?
– Ви маєте на увазі той день, коли місіс Сіммінгтон?..
– Так.
– О, це було жахливо!
– Я знаю. Вас того дня також не було вдома після другого сніданку.
– О так, о цій порі, коли гарна погода, я завжди йду з хлопчиками погуляти. А заняття проводимо вранці. Ми завжди гуляємо далеко від дому. Того дня мені здалося, що ми загулялися, бо коли підійшли до воріт, на протилежному кінці вулиці я побачила містера Сіммінгтона. Він вертався з контори. А я навіть чайника на вогонь не поставила. Але було лише за десять п'ята.
– Ви не піднімалися до місіс Сіммінгтон?
– О ні, я ніколи не заходила до неї. Після другого сніданку вона завжди відпочивала. Її мучили напади невралгії – вони чомусь завжди починалися після того, як вона поїсть. Доктор Гріффіт приписав їй порошки, і вона завжди лягала й намагалася заснути.
Неш ніби ненароком спитав:
– І нікому було принести їй денну пошту?
– Денну пошту? Ні. Я витягала листи з поштової скриньки і клала їх у вітальні на столі, коли поверталася з прогулянки. Але дуже часто місіс Сіммінгтон сама спускалася по пошту. Вона, як правило, о четвертій прокидалася.
– Скажіть, вам тоді не спало на думку, ніби щось трапилося, коли ви не побачили її, повернувшися з прогулянки?
– О ні, я навіть не думала про таке. Містер Сіммінгтон повісив пальто у передпокої, і я сказала йому, що чай іще не готовий, але чайник ось-ось закипить. Він кивнув головою і покликав: "Mоно! Моно!" Місіс Сіммінгтон не відповіла, і він Піднявся нагору в її спальню.