"Тут, напевне, сталася якась помилка".
– Дуже дивно.
– Я ніяк не можу це пояснити, мсьє. – Чоловік виглядав враженим, але аж ніяк не винним або нестямним.
Мсьє Бук багатозначно заявив: "Завдяки обставинам, за яких його було знайдено, очевидним є те, що цей ґудзик випав у чоловіка, що знаходився в купе місіс Хаббард минулої ночі, коли вона подзвонила у дзвінок".
– Але мсьє, там нікого не було. Леді усе привиділося.
– Їй не привиділося, Мішель. Убивця містера Ретчетта вийшов тим шляхом, впустивши цей ґудзик.
Як тільки значення цих слів дійшло до нього, П'єр Мішель почав нервувати й втрачати над собою контроль.
– Це неправда, мсьє, це неправда! – кричав він. – Ви звинувачуєте мене у злочині. Я не винен. Абсолютно невинен! Для чого мені убивати містера, якого я раніше не бачив жодного разу?
– Де ви були, коли задзвенів дзвінок місіс Хаббард?
– Я ж казав вам, мсьє, у наступному вагоні, балакав зі своїм колегою.
– Ми його покличемо.
– Зробіть це, благаю вас, покличте його.
Був викликаний провідник наступного вагону. Він повністю підтвердив слова П'єра Мішеля. Він додав, що провідник вагону з Бухареста також був із ними. Вони троє обговорювали ситуацію, спричинену снігопадами. Вони балакали близько десяти хвилин, аж поки П'єру Мішелю не здалося, що він почув дзвінок. Після того, як він відкрив двері між вагонами, вони всі його почули досить гучно – звук не припинявся. Мішель поспішно попрямував до себе.
– Ось бачите, мсьє, я не винен. – схвильовано прокричав провідник.
– А цей ґудзик із уніформи провідників, як ви це поясните?
– Не знаю, мсьє. Це для мене загадка. Усі мої ґудзики на місці.
Обидва провідники також зазначили, що не губили своїх ґудзиків. Також вони запевнили, що взагалі не були в купе місіс Хаббард.
– Візьміть себе в руки, Мішель, – сказав мсьє Бук, – і подумки поверніться до моменту, коли ви побігли до купе місіс Хаббард на виклик. Ви зустріли когось у коридорі?
– Ні, мсьє.
– Чи бачили ви когось, хто йшов по коридору у зворотню сторону?
– Теж ні.
– Дивно, – промовив мсьє Бук.
– Не зовсім, – зауважив Пуаро. – Це питання часу. Місіс Хаббард прокинулася, щоб знайти когось у своєму купе. Хвилину чи дві вона лежала нерухомо із заплющеними очима. Цілком імовірно, що в цей час чоловік вийшов у коридор. Потім вона почала дзвонити у дзвінок. Але провідник прибув не в ту ж мить. Це був третій чи четвертий дзвін, який він почув. Я хочу сказати, що цього часу було достатньо…
– Для чого? Для чого, друже? Пам'ятайте, тут повсюди товщі снігу.
– Є лише два шляхи для нашого таємничого убивці, – повільно мовив Пуаро. – Він міг утекти в один із туалетів або зникнути в якомусь купе.
– Але ж вони усі зайняті.
– Так.
– Тобто, ви маєте на увазі, що він сховався у своєму купе?
Пуаро ствердно кивнув головою.
– Це все пояснює. – пробурмотів мсьє Бук. – Протягом тих десяти хвилин відсутності провідника, вбивця приходить зі свого купе, йде в купе Ретчетта, вбиває його, замикає двері зсередини, виходить через купе місіс Хаббард, і безпечно повертається назад у своє купе до того, як повернувся провідник.
Пуаро буркнув: "Це все не зовсім так просто, мій друже. Наш друг лікар може вам усе пояснити".
Мсьє Бук подав жест, що три провідники можуть бути вільними.
– Нам залишилося опитати шістьох пасажирів, – сказав Пуаро. – П'ять пасажирів першого класу – княгиню Драгомирову, графа та графиню Андреній, полковника Арбетнота та містера Хардмана. Також трьох пасажирів другого класу – міс Дебенхем, Антоніо Фоскареллі та покоївку княгині, фрейлейн Шмідт.
– З кого почнемо – з італійця?
– Що ви заладити з тим італійцем? Ні, ми почнемо з перших трьох. Можливо, пані княгиня буде така люб'язна виділити нам декілька хвилин свого часу. Передайте їй наше прохання, Мішель.
– Так, мсьє, – відповів провідник.
– Скажіть їй, що ми будемо в її купе, якщо вона не захоче приходити сюди, – зауважив мсьє Бук.
Але княгиня Драгомирова відхилися таку пропозицію. Вона прийшла у вагон-ресторан, нахилила голову та сіла навпроти Пуаро.
Її мале, жабоподібне обличчя виглядало світлішим, ніж минулого дня. Вона була некрасивою, неначе ропуха, з очима, як перлини, темними й величними, у яких можна було відчути приховану енергію та розум, сховані всередині.
Її голос був глухий, чіткий і дещо скрипучий.
Вона зупинила слова вибачення мсьє Бука.
– Не потрібно вибачень, месьє. Я розумію, що трапилося вбивство. Очевидно, що ви повинні опитати усіх пасажирів. Я буду щаслива всіляко вам допомогти.
– Ви така ґречна, – сказав Пуаро.
– Не зовсім. Це ж лише обов'язок. Що ви хотіли мене запитати?
– Ваше повне ім'я при народженні та адресу, мадам. Думаю, вам краще було б написати це власноруч?
– Ви й самі можете це зробити, – відповіла вона. – Тут немає нічого складного. Наталя Драгомирова, Париж, Авеню Клебер, 17.
– Ви подорожуєте з Константинополя, так, мадам?
– Так. Я зупинялася у австрійському посольстві. Моя покоївка тут зі мною.
– Чи не могли б ви коротко повідомити мені про ваші дії учора після вечері?
– Охоче. Я звеліла провіднику постелити мені ліжко, поки я була у вагоні-ресторані. Я лягла у ліжко відразу після їжі. До одинадцятої години я читала, після цього вимкнула світло. Я не могла заснути через ревматичні болі, які мені докучають. Десь о чверть на першу я покликала покоївку. Вона зробила мені масаж, і мені вдалося заснути. Це десь трапилося зі півгодини після того.
– Потяг зупинився після того?
– Потяг уже стояв.
– Ви чули щось підозріле, мадам?
– Нічого особливого.
– Яке ім'я вашої покоївки?
– Хільдегарда Шмідт.
– Як довго вона у вас працює?
– П'ятнадцять років.
– Ви їй довіряєте?
– Абсолютно. Вона з маєтку мого покійного чоловіка.
– Я гадаю, що ви бували в Америці, так, мадам?
Різка зміна теми розмови дуже здивувала княгиню. "Багато разів".
– Ви якось перетиналися із сім'єю Армстронгів, з якими трапилася страшна трагедія?
– Ви говорите про моїх друзів, мсьє, – відповіла вона з тривогою.
– Ви знали полковника Армстронга, так?
– Я знала його не дуже добре, але його дружина, Соня Армстронг, була моєю похресницею. Я була в дружніх зв'язках із її матір'ю, актрисою Ліндою Арден. Лінда Арден була величною актрисою, однією з найкращих виконавиць трагічних ролей. Леді Макбет, Магда – вона була неперевершена. Я була не просто її шанувальницею, а близьким другом.
– Вона, що, померла?
– Ні, вона жива, але живе відлюдно. У неї певні проблеми зі здоров'ям, тому більшість часу вона проводить на дивані.
– Наскільки я пригадую, у неї була й друга донька?
– Так, значно молодша, ніж місіс Армстронг.
– Вона жива?
– Авжеж.
– І де вона?
Стара леді кинула на нього різкий погляд.
– Я мушу запитати вас про зміст цих питань. Яке відношення вони мають до суті справи – вбивства у цьому поїзді?
– Ось таке, мадам: людина, яку було вбито, винна у викраденні та смерті дитини місіс Армстронг.
– Овва!
Княгиня Драгомирова випрямилася й дещо піднялася з місця.
– Ну що, це вбивство – дуже чудова подія! Ви вибачте моє упереджене відношення.
– Це природно, мадам. А тепер повернімося до запитання, на яке ви не дали відповіді. Де зараз молодша донька Лінди Арден, сестра місіс Армстронг?
– На жаль, я не можу вам цього сказати, мсьє. Я втратила контакт із молодшим поколінням. Я пригадую, що вона вийшла заміж за якогось англійця та виїхала до Англії декілька років тому, але ім'я її пригадати не можу.
Вона замислилася на хвилину, а потім додала:
– Це все, що ви хотіли мене запитати, джентльмени?
– Лише одне питання, дещо особисте. Якого кольору ваш халат?
– Думаю, що вас є вагомі підстави задавати таке питання. Мій халат – чорний із сатину. – З докором відповіла вона.
– Більше нічого, мадам. Я дуже вам вдячний за ваші відповіді.
Вона зробила чарівний жест своєю важкою, обвішеною перстенями рукою. Після того, як вона піднялася з місця, джентльмени також піднялися, вона зупинилася.
– Вибачте мене, мсьє, – сказала вона, – чи можу я дізнатися ваше ім'я? Ваше обличчя мені доволі знайоме.
– Моє ім'я, мадам, – Еркюль Пуаро – до ваших послуг.
Вона зупинилася на хвилину, після чого промовила: "Еркюль Пуаро. Я пам'ятаю. Це Провидіння."
Княгиня пішла, важко пересуваючи ногами.
– Велична дама, – зауважив мсьє Бук. – Що ви можете сказати про неї, друже?
Але Пуаро лише негативно кивнув головою.
Мені цікаво, що вона мала на увазі під Провидінням.
7. Свідчення графа та графині Андреній
Граф і графиня Андреній були викликані наступними. Однак у двері увійшов лише один граф.
Він був чоловіком надзвичайної краси. Шість футів заввишки, широкоплечий, з гарною поставою. Одягнений у вишуканий твідовий костюм англійського крою він більше був схожий на англійця, якби не довжина його вусів та форма вилиць.
– Так, месьє, – розпочав він, – чим можу вам допомогти?
– Розумієте, містере, – відповів Пуаро, – що у поточній ситуації я зобов'язаний поставити декілька запитань усім пасажирам.
– Чудово, прекрасно, – спокійно відповів він. – Я вас цілком розумію. Але, на жаль, ми з дружиною мало чим можемо вам допомогти. Ми спали всю ніч і нічого не чули.
– Ви обізнані в тому, ким була жертва?
– Як я зрозумів, це був американець – та людина з неприємним виразом обличчя. Він часто під час їжі сидів за тим столом. – граф рукою вказав на стіл, за яким зазвичай сиділи Ретчетт та МакКвінн.
– Так, звісно, мсьє, ви абсолютно праві. Але я маю на увазі – ви знаєте його ім'я?
– Ні. – Граф здивовано поглянув на Пуаро. – Якщо ви хочете дізнатися його ім'я, чому б вам просто не поглянути в його паспорт? – запитав він.
– Його ім'я в паспорті зазначене як Ретчетт, – відповів Пуаро. – Але, мсьє, це не було його справжнім ім'ям. Ця людина – Касетті, на чиїх руках викрадення багатьох людей в Америці.
Він дивився уважно, розповідаючи цю інформацію, але граф виглядав досить спокійно, лише дещо розплющивши очі.
– Ага! – відповів він. – Це прояснює всю ситуацію. Ця дивна країна – Америка.
– Ви були там коли-небудь, мсьє?
– Я близько року був у Вашингтоні.
– Ви чули, напевно, про сім'ю Армстронгів?
– Армстронг, Армстронг – важко пригадати. Я там зустрічав багатьох людей. – Він посміхнувся, знизавши плечима. – Але повернімося до справи, джентльмени. Чим я можу вам допомогти?
– Ви пішли відпочивати – о котрій годині?
Очі Еркюля Пуаро опустилися до столу, де знаходився план вагона.