Але це не означає, що там не трапилося якоїсь іншої катастрофи. Вам знайоме явище, яке називається електромагнітним імпульсом?
У Браяна промайнула згадка про Мелані Тревор.
"Ой, а ще ми отримали повідомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве. Можливо, цього вам не варто проспати?"
Може, це через нього? Через якесь химерне атмосферне явище?
Браян припускав, що це якраз можливо. Але, якщо так, чому він не чув жодних атмосферних розрядів по радіо? Чому на екрані радара нема жодної інтерференції хвиль? Звідки ця мертва порожнеча? А ще йому не вірилося, що полярне сяйво винне у зникненні від ста п'ятдесяти до двохсот пасажирів.
– Ну? – запитав Нік.
– Нехай ви механік, – нарешті промовив Браян, – але я не думаю, що це електромагнітний імпульс. Усе бортове обладнання – включно з покажчиком курсу – здається, працює просто чудово. – Він показав на цифровий компас. – Якби ми зазнали електромагнітного імпульсу, цей малюк з'їхав би з глузду. Але він тримається неухильно стабільно.
– Дійсно. Ви вирішили й надалі тримати курс на Бостон?
"Ви вирішили…"
Й на цьому залишки Браянової паніки вичерпалися. "Усе правильно, – подумав він. – Тепер я капітан цього судна… врешті-решт, усе зводиться до цього. Ви мусили б нагадати мені про це в першу чергу, друже мій, і позбавили б нас обох багатьох прикрощів".
– "Логан" на світанку, не маючи поняття, що відбувається на землі під нами, а також у довколишньому світі? В жодному разі!
– Тоді який у нас пункт призначення? Чи вам потрібен час, щоби розважити це питання?
Браян часу не потребував. А тепер ще й інші дії, які він мусив виконати, почали вишиковуватися в ряд.
– Я знаю, – сказав він. – І, гадаю, вже час поговорити з пасажирами. З тими небагатьма, які залишилися, у всякому разі.
Браян узяв мікрофон, і в цю саму мить у кабіну поткнув свою голову той лисий чоловік, що був спав у бізнес-класі.
– Чи не буде хтось із вас, джентльмени, таким ласкавим, щоби пояснити мені, що трапилося з усією обслугою на цьому судні? – роздратовано запитав він. – Я так приємно виспався… але зараз мені хотілося б уже й повечеряти.
10
Дайна Беллмен почувалася набагато краще. Так добре було мати навкруг себе інших людей, відчувати їх втішливу присутність. Вона сиділа в невеличкому гурті разом з Албертом Кавснером, Лорел Стівенсон і чоловіком в обстріпаному спортивному піджаку, який відрекомендувався Робертом Дженкінсом. Він сказав, що є автором понад сорока детективних романів, і прямував у Бостон, щоб виступити там з доповіддю на форумі фанатів цього жанру.
– Зараз, – сказав він, – я бачу, що втрапив у колізію, набагато загадковішу за найбільш екстравагантні з тих, які я коли-небудь наважився б розписувати.
Ця четвірка сиділа в центральному ряді, ближче до переду загального салону. Чоловік у светрі під горло сидів під правим бортом на кілька рядів позаду, тримаючи хустинку собі біля носа (який насправді перестав кровоточити ще кілька хвилин тому), і парився в пихатій самотності. Неподалік, ніяково за ним наглядаючи, сидів Дон Ґефні. Ґефні заговорив тільки раз, спитавши в Під Горла, як того звуть. Під Горло не відповів. Він просто втупився в Ґефні поглядом зловісної глибини понад букетом свого зіжмаканого носовичка.
Більше Ґефні нічого не питав.
– Хто-небудь має бодай якесь уявлення, що тут відбувається? – ледь не благально промовила Лорел. – Завтра в мене мусила розпочатися перша за десять років справжня відпустка, а тут зараз таке.
Алберт ненароком якраз дивився впрост на міс Стівенсон, коли вона це промовляла. Коли прозвучала фраза про її першу за десять років справжню відпустку, очі пані раптом смикнулись вправо і швидко три-чотири рази змигнули, немов в одне з них щойно потрапила крихітна порошинка. Думка така сильна, що, назвімо її впевненістю, зринула йому в мозку: ця пані бреше. З якоїсь причини ця пані бреше. Він придивився до неї уважніше і не знайшов нічого особливо визначного – просто жінка зі слідами в'янучої миловидності, жінка, яка притьмом виходить з віку "до тридцяти", наближаючись до середнього (а для Алберта тридцять років якраз і були тим порогом, за яким починався середній вік), жінка, яка невдовзі стане безбарвною невидимкою. Але наразі вона була яскравою; щоки в неї аж палали. Він не знав, що означає ця брехня, але помітив, як вона вмент освіжила її миловидність, зробила цю пані ледь не красунею.
"Ось та пані, якій варто частіше брехати, – подумав Алберт. А тоді, перш ніж він чи хтось інший встиг відповісти цій жінці, з гучномовців угорі почувся голос Браяна:
– Леді і джентльмени, говорить капітан.
– В сраці моїй капітан, – гарикнув Під Горло.
– Замовкніть! – вигукнув Ґефні через прохід.
Під Горло подивився на нього, здригнувся і затих.
– Як ви, безсумнівно, знаєте, зараз у нас надзвичайно дивна ситуація, – продовжував Браян. – Нема потреби мені вам її пояснювати; щоб зрозуміти, вам достатньо роззирнутися довкола себе.
– Я нічого не розумію, – пробурмотів Алберт.
– Мені також відомі деякі додаткові деталі. Боюся, вони не будуть для вас надто втішливими, але, оскільки ми в цьому разом, я хочу бути якомога відвертішим. Я не маю жодного зв'язку між пілотською кабіною і наземними службами. Крім того, приблизно п'ять хвилин тому ми мусили ясно побачити з нашого літака вогні Денвера. Побачити їх нам не вдалося. Єдиний висновок, який я готовий з цього зробити просто зараз, – хтось там забув сплатити рахунок за електрику. І, поки ми не дізнаємося трохи більше, це єдиний висновок, який будь-хто з нас має зробити.
Він на мить замовк. Лорел взяла за руку Дайну. Алберт видав низький, святобливий свист. Роберт Дженкінс, письменник-детективник, впустивши руки собі на коліна, замріяно дивився в простір.
– Це були погані новини, – продовжив Браян. – Добра ж новина така: літак не пошкоджений, у нас багато пального, а я кваліфікований пілот, який може управляти літаком цього типу й моделі. А також посадити його. Гадаю, всі ми погодимося з тим, що безпечна посадка є нашим пріоритетом. Поки ми цього не виконаємо, не існує нічого, що ми могли б тут зробити, і можу вас запевнити, це буде виконано. Й останнє, що я хочу вам повідомити, – тепер пунктом нашого призначення є Бенгор, штат Мейн[82].
Під Горло рвучко сів прямо:
– Щооо? – проревів він.
– Бортове навігаційне обладнання у нас у повному робочому порядку, але я не можу сказати те саме про маяки – навігаційні сигнали, що подаються з землі, – які ми також використовуємо. За таких обставин я вирішив не входити в повітряний простір аеропорту "Логан". Мені не вдалося викликати по радіо нікого – ні в повітрі, ні на землі. На вигляд, радіообладнання літака працює, але за даних обставин я не можу покладатися тільки на вигляд. Бенгорський міжнародний аеропорт має такі переваги: коротший захід на посадку, і то не над водою, а над землею; повітряний рух у наш орієнтовний час прибуття, приблизно о 8:30 ранку, буде набагато менш інтенсивним – якщо він узагалі там буде; до того ж БМА, який колись був авіабазою "Доу" Військово-повітряних сил[83], має найдовшу з усіх аеропортів Східного узбережжя Сполучених Штатів злітно-посадкову смугу. Наші британські й французькі друзі, коли не приймає Нью-Йорк, саджають там "Конкорди".
Під Горло заволав:
– У мене важлива зустріч у "Пруденційному" цього ранку о дев'ятій годині. І Я ЗАБОРОНЯЮ ВАМ ЛЕТІТИ В ЯКИЙСЬ ЗАСРАТИЙ МЕЙНСЬКИЙ АЕРОПОРТ!
Дайна сіпнулася від крику Під Горла, а потім зіщулилася, притислася збоку щокою до грудей Лорел Стівенсон. Вона не плакала – поки що, у всякому разі, – але Лорел відчула, як почали здригатися її груди.
– ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ? – не вгавав Під Горло. – Я МУШУ БУТИ В БОСТОНІ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ НАДЗВИЧАЙНО ВЕЛИКОЇ ТРАНСАКЦІЇ ОБЛІГАЦІЙ І Я МАЮ НЕСХИТНИЙ НАМІР ПРИБУТИ НА ЦЮ ЗУСТРІЧ ВЧАСНО! – Він розстібнув на собі ремінь безпеки і почав підводитися. Щоки мав червоні, лоб у нього був восково-блідим. Від порожнього виразу в його очах Лорел стало страшно. – Ви це РОЗУМІ…
– Будь ласка, – попрохала Лорел. – Будь ласка, містере, ви лякаєте цю маленьку дівчинку.
Під Горло повернув до неї обличчя з тим його ворохобним порожнім поглядом. Лорел чекала.
– ЛЯКАЮ МАЛЕНЬКУ ДІВЧИНКУ? НАС ПЕРЕНАПРАВЛЯЮТЬ НЕВІДЬ-КУДИ, ДО ЯКОГОСЬ ДРІБНОСРАНОГО КУРНИКА, А НЕ АЕРОПОРТУ, А ВАС УСЬОГО ЛИШЕ НЕПОКОЇТЬ ЦЯ…
– Сядьте й замовкніть, а то я вам зараз заткну горло, – промовив, підводячись, Ґефні. Щонайменше на двадцять років старший за Під Горла, він був важчим і набагато ширшим у грудях. Рукава його червоної фланелевої сорочки були засукані до ліктів, і, коли він стиснув кулаки, передпліччя в нього збугрилися м'язами. Дядько скидався на лісоруба, який тільки-но почав розм'якати, щойно вийшовши на пенсію.
Верхня губа Під Горла відтягнулася вгору, оскаливши зуби. Ця собача гримаса налякала Лорел, бо їй не вірилося, що цей чоловік сам розуміє, які він корчить міни. Вона виявилася першою з усіх, загадавшись питанням – а чи не божевільна ця людина.
– Не думаю, що вам вдасться зробити це самотуж, татуню, – сказав він.
– А він і не мусить. – Це був той лисий чоловік з бізнес-класу. – Я тобі й сам відміряю, якщо не заткнешся.
Зібравши всю свою хоробрість, Алберт Кавснер також мовив:
– І я теж, ти, поц.
Промовивши ці слова, він відчув величезне полегшення. Відчув себе одним з тих хлопців у Аламо, які переступили лінію, проведену на землі полковником Тревісом[84].
Під Горло озирнувся довкола. Губа в нього здійнялася й опала в тому дивному, собачому вишкірі.
– Бачу. Бачу. Всі ви тут проти мене. Добре. – Він сів, войовничо дивлячись на них. – Але якби ви бодай щось знали про ринок облігацій Південної Америки…
Він не закінчив. На поруччі сусіднього з ним крісла лежала серветка. Він взяв її, роздивився і почав обскубувати.
– Не треба було так, – промовив Ґефні. – Я не природжений задерій і без усіляких нахилів до цього. – Він намагається говорити м'яко, подумала Лорел, але настороженість просвічує в його тоні, а ще, можливо, і гнів. – Ви мусите просто розслабитися і сприймати все легше. Погляньте на світлий бік справи! Авіакомпанія, напевне, поверне вам повну ціну квитка за цей політ.
Під Горло коротко скинув очима в бік Дона Ґефні, а потім знову подивився на коктейльну серветку.