А тоді підступив до пілотського крісла і сів.
6
Рейс №29 дійсно летів на висоті 36 000 футів – саме тій, про яку йому казала Мелані Тревор, – курсом 090. За годину чи дві, коли літак задалеко заверне на північ, курс мусить змінитися. Браян узяв штурманську мапу, подивився на індикатор швидкості та зробив кілька швидких обчислень. Потім одягнув навушники.
– Денвер-центр, це "Американська гідність", рейс №29, прийом.
Він клацнув тумблером… і не почув нічого. Зовсім нічого. Ні атмосферних завад; ні теревенів; ні наземних диспетчерів; ні інших літаків. Він перевірив налаштування транспондера: 7700, як і мусить бути. Потім знову переклацнув тумблер на передавання.
– Денвер-центр, прошу зв'язку, будь ласка, це "Американська гідність", рейс №29, повторюю, "Американська гідність", важкий[70], у мене проблема, Денвере, я маю проблему.
Знов клацнув тумблером на приймання. Послухав.
А потім Браян зробив таке, що змусило серце Алберта "Козира" Кавснера забитися в страху швидше: він ударив сподом долоні знизу по приладовій панелі, просто під радіостанцією. "Боїнг-767" – високотехнологічний, найсучасніший авіалайнер. Ніхто не повинен отак примушувати запрацювати обладнання такого літака. Те, що зробив щойно цей пілот, роблять тільки з купленими за долар на аукціоні "Ківаніс"[71] старими радіоприймачами "Філко"[72] – коли їх приносять додому, а вони не працюють.
Браян знову спробував викликати Денвер[73]. І не отримав відповіді. Зовсім ніякої відповіді.
7
До цього моменту Браян залишався стуманілим і не на жарт здивованим, Тепер, на додаток до всього, він почав відчувати страх – справжній страх. Досі не було часу лякатися. Хотілося б йому, щоб усе лишалося як досі… але так уже не буде. Він перемкнув радіостанцію на аварійну частоту і спробував знову. І там без відповіді. Це було рівноцінним тому, як набрати на Мангеттені номер 911 й почути записаний голос, який каже тобі, що всі роз'їхалися на вікенд. Коли б не звертався по допомогу на аварійній частоті, миттєву відповідь отримував завжди.
"Так було дотепер, принаймні", – подумав Браян.
Він перемкнувся на "ЮНІКОМ"[74], де маленькі аеродроми надають посадкові поради приватним пілотам. Послухав… і знову нічого не почув.
Чого просто бути не могло. Приватні пілоти зазвичай теревенять, як ті ґракли[75], сидячи на дроті. Ота моторуха в "Пайпері"[76] бажає дізнатися про погоду, Отой парубок у "Сессні"[77] просто зараз ґиґне у своєму кріслі, якщо не зможе знайти когось, хто зателефонує його дружині і повідомить їй, що він везе до них додому на вечерю ще трьох додаткових гостей. Хлопці в "Лірі"[78] хочуть, щоб адміністраторка в Арвадському аеропорту[79] сказала їхнім чартерним пасажирам, що літак на п'ятнадцять хвилин запізнюється, але хай не кип'ятяться, вони все одно встигнуть на бейсбольний матч.
Але нічого такого не було. Схоже, що всі ґракли кудись відлетіли і дроти висять голі.
Він знову перемкнувся на аварійну частоту Федерального управління цивільної авіації.
– Денвере, прошу зв'язку. Прошу зв'язку, терміново. Це "АГ", рейс 29, дайте мені відповідь, чорти забирай!
Нік торкнувся його плеча:
– Легше, друже.
– Жоден собака не дзявкне! – гарячково промовив Браян. – Це неможливо, але саме це ми маємо! Господи, що вони там наробили! Розпочали ту йобану атомну війну?
– Легше, – повторив Нік. – Заспокойтесь, Браяне, і поясніть мені, що ви маєте на увазі, кажучи "собака не дзявкне".
– Я маю на увазі Денверський центр управління авіаруху! – вигукнув Браян. – Цього собаку! Я маю на увазі аварійну службу Федерального управління! Цього собаку! "ЮНІКОМ", і цього собаку також! Я ще ніколи…
Він клацнув іншим перемикачем:
– Ось, – сказав він. – Оця смуга в короткохвильовому діапазоні. Вони мусили б тут скакати одне через одного, як ті жаби на гарячому хіднику, але я не можу жодного лайна вловити.
Він клацнув іншим тумблером і скинув очі на Ніка й Алберта Кавснера, який уже підібрався впритул.
– Нема радіомаяка з Денвера, – мовив він.
– Що значить?
– Що значить, у мене нема радіозв'язку, я не приймаю сигналу Денверського навігаційного маяка, а всі мої прилади показують, що все в повному шоколаді. Що є сущим лайном. Мусить бути.
Жахлива думка почала зринати йому в мозку, неначе розпухлий труп потопельника, що спливає на поверхню річки.
– Гей, хлопче, поглянь-но крізь вікно. З лівого борту літака. Скажи мені, що ти бачиш.
Алберт Кавснер подивився. Дивився він довго.
– Нічого, – промовив він. – Зовсім нічого. Тільки останні з відрогів Скелястих гір і початок рівнин.
– Жодних вогнів?
– Жодних.
Браян підвівся на рівні, ноги вчувалися слабенькими, кволими. Він довго простояв, дивлячись униз.
Нарешті Нік Гопвел тихо запитав:
– Денвера нема, чи не так?
Зі штурманської мапи і навігаційних індикаторів на приладовій панелі Браян знав, що вони зараз мусять летіти менш ніж за п'ятдесят миль південніше Денвера… але бачив під ними тільки темний, без якихось виразних ознак краєвид, що означав початок Великих рівнин.
– Так, – сказав він. – Денвера нема.
8
На мить у кабіні повисла повна тиша, а потім Нік обернувся до гальорки, яка наразі складалася з Алберта, чоловіка в обстріпаному спортивному піджаку і тієї дівчини. Він жваво поплескав у долоні, на манер виховательки дитячого садка. А коли він заговорив, то й тон у нього був такий же:
– Добре, люди! Повертайтеся на свої місця. Гадаю, нам тут потрібно трохи тиші.
– Ми поводимося зараз тихо, – заперечила дівчина, і то досить резонно.
– Мені здається, цей джентльмен має на увазі не так тишу, як певну приватність, – мовив чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. Він говорив виваженим тоном, але його делікатні, стривожені очі не відривались від Браяна.
– Це саме те, що я мав на увазі, – погодився Нік. – Прошу?
– З ним усе буде гаразд? – спитав стишено чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. – Вигляд у нього доволі пригнічений.
Нік відповів таким же конфіденційним тоном:
– Так. З ним усе буде гаразд. Я про це подбаю.
– Ходімо, дітки, – промовив чоловік в обстріпаному спортивному піджаку. Одною рукою він обійняв за плечі дівчину, а другою – Алберта. – Ходімо назад, сядемо. У нашого пілота тут є що робити.
Їм не було конче потрібно притишувати свої голоси, настільки Браян був занурений у своє. Як та риба, що годується в ручаї в той час, як над нею пролітає зграйка птахів. Шум може її сягнути, але, звісно, вона не надає йому жодного значення. Браян заклопотано перебирав радіочастоти, перемикаючись з одного навігаційного контактного пункту на інший. Але марно. Ні Денвера; ні Колорадо-Спрингз[80]; ні Омахи. Усі зникли.
Він відчував, як піт, наче сльози, струменить йому по щоках; відчував, як сорочка прилипає йому до спини.
"Мабуть, я тхну, як свиня, – подумав він. – Або як…"
Та тут йому стрельнуло натхнення. Він перемкнувся на частоту військової авіації, хоча правила строго забороняли йому таке робити. Стратегічне авіакомандування фактично володіє Омахою[81]. Їх не може не бути в ефірі. Вони можуть наказати йому забиратися нахер з їхньої частоти і, ймовірно, погрожуватимуть подати на нього рапорт у Федеральне управління цивільної авіації, але Браян усе це прийме з радістю. Можливо, він буде першим, хто повідомить їм, що ціле місто Денвер поїхало десь у відпустку.
– Центр управління ВПС, Центр управління ВПС, це "Американська гідність", рейс 29, у нас тут проблема, тут велика проблема, ви мене чуєте? Прийом.
Жоден собака і тут не дзявкнув також.
От тоді-то Браян відчув, як дещо – щось на кшталт зсуву – зрушує в самісінькій глибині його мозку. Саме тоді він відчув, як уся структура його впорядкованого мислення починає повільно сповзати до якоїсь темної безодні.
9
Тоді Нік Гопвел ущипнув Браяна, високо на плечі, біля шиї. Браян здригнувся в кріслі, скрикнувши ледь не вголос. Повернувши голову, він побачив обличчя Ніка менш як за три дюйми від власного.
"Зараз він вхопить мене за ніс і почне його викручувати", – подумав Браян.
Нік не вхопив його за ніс. Він заговорив зі спокійною наполегливістю, не відриваючись своїми очима від очей Браяна.
– Я бачу певний вираз у ваших очах, друже мій… але мені не обов'язково було побачити ваші очі, аби зрозуміти, що він там є. Я чую достатньо у вашому голосі, бачу по тому, як ви сидите в кріслі. А тепер послухайте мене, і слухайте добре: паніку заборонено!
Браян тупився в нього очима, закляклий перед цим синім поглядом.
– Ви мене розумієте?
Браян заговорив з великим зусиллям:
– Ніку, людям не дозволяють заробляти собі на життя тим, чим заробляю я, якщо вони панікери.
– Я це знаю, – кивнув Нік. – Але тут унікальна ситуація. Ви мусите пам'ятати, між іншим, що в нашому літаку з десяток чи більше пасажирів і ваша робота залишається тою ж, що й завжди: цілісінькими доставити їх на місце.
– Не треба мені розповідати, в чому сенс моєї роботи, – огризнувся Браян.
– Боюся, я вже це зробив, – сказав Нік. – Але зараз вигляд у вас на сто відсотків кращий, з полегшенням це кажу.
З Браяном сталося більше, ніж просто покращився вигляд; він почувався краще. Нік встромив йому шпильку в найчутливіше місце – у почуття обов'язку.
"Саме туди він і цілив мене вколоти", – подумав Браян.
– А чим ви заробляєте собі на життя, Ніку? – спитав він на дрібку тремтячим голосом.
Нік закинув назад голову і розсміявся:
– Помічник аташе, Британське посольство, приятелю.
– Рябої кобили сон.
Нік знизав плечима:
– Ну… так написано в моїх документах, і я вважаю, це достатньо добре. Якби там повідомлялося щось додатково, гадаю, там було б написано: механік Її Величності. Я налагоджую те, що потребує налагодження. На даний момент – вас.
– Дякую, – ображено відгукнувся Браян. – Але я налагоджений.
– Гаразд, зараз же – що ви збираєтесь робити? Ви можете вести літак без тих наземних маячних штучок? Зможете уникати інших літаків?
– Я так само можу летіти тільки з бортовим обладнанням, – мовив Браян. – А щодо інших літаків… – він показав на екран радара. – Цей сучий син каже, що там немає ніяких інших літаків.
– Хоча вони можуть бути, – тихо проказав Нік. – Може бути, що й радіообладнання, і радар помиляються, принаймні наразі. Ви були прохопилися про ядерну війну, Браяне. Я думаю, якби відбувся обмін ядерними ударами, ми б про це дізналися.