Тітка Вікі не залишила б свою сумочку, ні за яких умов. У цьому Дайна була впевнена.
Вона повільно пішла вперед, зупиняючись біля кожного ряду крісел, обмацуючи два найближчих до неї, спершу проти лівого борту, а потім ті, що праворуч.
На одному з сидінь вона знову намацала сумочку, на іншому щось схоже на дотик на портфель, ручку і блокнот на третьому. Ще на двох знайшла навушники. На другій їх парі Дайна намацала щось липке. Вона потерла палець об палець, потім скривилася й витерла пальці об серветку, яка покривала підголівник спинки крісла. То була вушна сірка. Дівчинка не мала в цьому сумнівів. У неї своєрідна бридка густість.
Дайна Беллмен навпомацки, повільно просувалася вперед по проходу, більше не переймаючись тим, щоби бути делікатною в своїх пошуках. Це не мало значення. Вона не тицьнула нікому в око, не вщипнула нікого за щоку, нікого не смикнула за волосся.
Усі крісла, які вона обстежувала, були порожніми.
"Такого не може бути, – несамовито думала вона. – Цього просто не може бути! Вони ж усі були навколо нас, коли ми всілися на свої місця! Я їх чула! Я відчувала їх! Я чула їхні запахи! Куди вони всі пропали?"
Дайна цього не знала, але ж вони дійсно пропали: дівчинка дедалі дужче впевнювалася в цьому.
В якийсь момент, поки вона спала, її тітка і решта пасажирів рейсу №29 десь зникли.
"Ні! – бурхливо запротестувала раціональна частина її мозку голосом міс Лі. – Ні, Дайно, це неможливо. Якщо всі зникли, хто веде літак?"
Тепер, хапаючись за краї крісел, з широко розплющеними сліпими очима під темними окулярами, вона почала рухатися вперед швидше, поділ її рожевої дорожньої сукні тріпотів. Дайна вже збилася з рахунку, але в колосальному потрясінні від цієї безкінечної тиші це не мало для неї великого значення.
Вона знову зупинилася і потягнулася навпомацки руками до крісла праворуч від себе. Цього разу Дайна торкнулася волосся… але воно знайшлося у зовсім неправильному місці. Воно знайшлося на сидінні – як таке може бути?
Її руки зімкнулися на тому волоссі… і підняли його. Усвідомлення, раптове й жахливе, впало на неї.
"Це справді волосся, але людина, якій воно належало, зникла. Це просто скальп. Я тримаю скальп якогось мертвяка".
Саме тоді Дайна Беллмен відкрила рота і почала подавати голос тими криками, які й висмикнули Браяна Інґала з його сновидіння.
6
Привалившись черевом до шинквасу, Алберт Кавснер пив віскі "Залізне тавро"[35]. Поряд нього по праву руку були брати Ерпи – Ваєт[36] і Верджил, – а ліворуч Док Голлідей[37]. Він якраз підняв свою склянку, щоб виголосити тост, коли до салуну "Серджо Леоне"[38] підстрибом забіг якийсь чоловік з дерев'яною ногою.
– Там банда Далтонів[39]! – кричав він. – Далтони щойно в'їхали у Додж!
До нього з незворушним виразом обличчя обернувся Ваєт. Лице мав вузьке, засмагле і красиве. Він був дуже схожим на Г'ю О'Браяна[40].
– Ми в Тумстоні[41], Маффіне, – промовив він. – Нумо, вгамуй свуоє старе розбурхане лайно.
– Ну, хай де ми не є, але вони скачуть! – вигукнув Маффін. – І на вигляд вони скажееені, Ваєте! Схоже, вони дуууже, дуууже скажеееееені!
Немов на доказ цього, на вулиці розпочалася стрілянина – важкій гуркіт армійських револьверів сорок четвертого калібру (мабуть, украдених) у суміші з ляскотливим хльостанням гвинтівок "Ґаренд"[42].
– Не обсерись у труси, Маффі, – промовив Док Голлідей і посунув на потилицю капелюха.
Алберт не вельми-то й здивувався, побачивши, що Док викапаний Роберт Де Ніро[43]. Він завжди вважав, що якщо хтось і має абсолютне право грати сухотного дантиста, то саме Де Ніро.
– Що ви кажете, хлопці? – спитав, озираючись, Верджил Ерп. Верджил не був особливо схожим ні на кого.
– Ходімо, – мовив Ваєт. – Досить уже тих чортових Клантонів, мені на весь вік стачить.
– Там Далтони, Ваєте, – спокійно проказав Алберт.
– Мені однаково, чи там Джон Ділінджер, чи Гарнюк Флойд[44], – вигукнув Ваєт. – Ти з нами, Козирю, чи ні?
– Я з вами, – відповів Алберт Кавснер, говорячи м'яким, але зловісним тоном природженого вбивці.
Одну руку він впустив на руків'я свого довгоствольного "Блантайна спешела"[45], а другою лапнув себе за голову, перевіряючи, чи міцно сидить там ярмулка. Та була на місці.
– Гаразд, хлопці, – сказав Док. – Ходімо, підчикрижимо трохи Далтонам гузна.
Вони виступили разом, четверо в ряд, крізь салунні двері "кажанячі крила", якраз коли дзвін на баптистській церкві Тумстона почав відбивати полудень.
Далтони повним чвалом скакали по Мейн-стрит, прострілюючи дірки у вітринах і фальшивих фасадах. Водяну діжку перед закладом "Кредити і надійне лагодження зброї у Дюка" вони перетворили на фонтан.
Айк Далтон був першим[46], хто побачив чотирьох чоловіків, які стояли на курявій вулиці, відслонивши назад сюртуки, щоби звільнити руків'я своїх револьверів.
Айк люто прикоротив свого коня, аж той з верескливим іржанням став дибки, піна щільними сирними згустками бризкала на всі боки з вудил. Айк Далтон трішечки нібито скидався на Рутгера Гауера[47].
– Дивіться-но, що ми тут запопали, – глузливо гукнув він. – Це ж Ваєт Ерп і його гомосячий братик Верджил.
Поряд з Айком зупинився Еммет Далтон[48] (який був схожим на Доналда Сазерленда[49] після цілого місяця безсонних ночей).
– І ще один підар, їхній дружок дантист, – прошипів він. – Кого ще треба…
Та тут він упізнав Алберта й зблід. Тонка презирлива усмішка зів'яла на його губах.
До двох своїх синів під'їхав Татусь Далтон. Татусь був дуже схожим на Сліма Пікенса[50].
– Господи, – прошепотів Татусь. – Це ж Козир Кавснер!
Тепер свого коня поруч з Татусем зупинив і Френк Джеймс[51]. Обличчя в нього було кольору брудного пергаменту.
– Що за чорт, хлопці! – вигукнув Френк. – Я не проти переполохати парочку містечок у нудний день, але ніхто не казав мені, що тут виявиться Аризонський Юдей.
Алберт "Козир" Кавснер, відомий від Седелії до Стімбовт-Спрингс[52] як Аризонський Юдей, зробив крок уперед. З долонею, завислою над руків'ям свого "Бантлайна"[53]. Не відриваючи своїх крижаних сірих очей від запеклих лиходіїв, які сиділи верхи за двадцять футів перед ним, Алберт сплюнув убік тютюновим струменем.
– Нумо, хлоп'ята, робіть ваш вихід, – промовив Аризонський Юдей. – За моїми підрахунками, пекло ще й наполовину не заповнене.
Банда Далтона ляснула по кобурах якраз у ту мить, коли годинник на вежі Тумстонської баптистської церкви відбив у гаряче пустельне повітря останній дзвін полудня. Козир лапнув свій револьвер, висмикнувши його зі швидкістю метеорного спалаху, і, коли він почав шпарити долонею лівої руки по курку, посилаючи розсип 45-каліберної смерті в банду Далтона, закричала якась дівчинка, що стояла перед готелем "Лонгорн".
"Змусьте вже хто-небудь цю шмаркачку припинити її скиглення, – подумав Козир. – Що там таке з нею, врешті-решт? У мене тут усе під контролем. Мене ж не дарма називають найметкішим юдеєм на захід від Міссісіпі".
Але вереск не припинявся, прориваючись крізь повітря, по ходу його затьмарюючи, і все почало руйнуватися.
На якусь мить Алберт взагалі звідусіль пропав – загублений у темряві, де фрагменти сновидіння шкереберть осипалися і зникали в якомусь вирі.
Єдиною константою залишався той жахливий крик; він звучав, як верещання переповненого чайника.
Алберт розплющив очі й роззирнувся. Він сидить у своєму кріслі в передній частині пасажирського салону літака рейсу №29. З хвостової частини літака по проходу йшла дівчинка років десяти чи дванадцяти, на ній була рожева сукенка і нахабно великі темні окуляри.
"Що вона за таке, кінозірка чи хто?" – подумав він, але все одно почувався сильно наляканим. Поганий був це спосіб виходити зі свого улюбленого сну.
– Агов! – погукав він, але стиха, так щоб не розбудити інших пасажирів. – Агов, мала! У чому справа?
Дівчинка різко сіпнулася головою в бік його голосу. Тіло її повернулося на мить пізніше, і вона наскочила на одне з тих крісел, що по чотири в ряд йшли вздовж центру салону. Вдарилася вона стегнами, відбилася, поточилася назад на підлокітник крісла під лівим бортом. І впала на його сидіння, задравши догори ноги.
– Де всі? – ридала вона. – Поможіть мені! Поможіть мені!
– Гей, стюардесо! – заволав Алберт, занепокоєний, і розстібнув на собі ремінь безпеки. Він підвівся, вислизнув зі свого крісла, обернувся до верескливої малої… і зупинився. Тепер він побачив весь літак, аж до задньої частини, і побачене змусило його захолонути на місці.
Перша думка, яка спала йому, була: "Гадаю, зрештою мені не варто непокоїтися тим, що я можу розбудити інших пасажирів".
На погляд Алберта, весь пасажирський салон "767-го" був порожнім.
7
Браян Інґал уже був майже біля переділки між першим і бізнес-класом лайнера, коли усвідомив, що в першому класі зараз цілком пусто. Він зупинився тільки на якусь мить, а потім вирушив далі. Мабуть, інші пасажири полишили свої крісла, щоб подивитися, з якої причини всі ті крики.
Звісно, він розумів, що справа тут не в тому; Браян достатньо довго возив пасажирів, щоб непогано знатися на їхній гуртовій психології. Якщо одного з них накриває психами, декілька, якщо взагалі бодай хтось, поворухнуться. Більшість авіамандрівників, коли заходять до залізного птаха, сідають і застібають на собі ремені безпеки, покірно відмовляються від власного права на індивідуальні дії. Щойно ці прості операції виконано, всі завдання з розв'язання проблем віддаються на відповідальність екіпажу. Працівники авіакомпаній називають їх гусьми, але насправді вони вівці… саме таке ставлення до них цілком подобалося більшості екіпажів. Це дозволяло легше давати раду нервовим пасажирам.
Але, оскільки таке пояснення було єдиним, яке мало бодай віддалений сенс, Браян проігнорував те, що знав, і ринувся далі. Усе ще оповитий уривками свого сновидіння і почасти впевнений, що там кричить Енн, що він знайде її десь посеред пасажирського салону з долонею, притиснутою до тріщини в корпусі авіалайнера – тріщини, розташованої під написом: "ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ".
У бізнес-класі був тільки один пасажир, якийсь літній чоловік у костюмі-трійці. Його лиса голова м'яко сяяла у світлі, що спадало від лампи для читання. Опухлі від артриту руки були акуратно складені на пряжці ременя безпеки.