Мертва зона

Стівен Кінг

Сторінка 9 з 82

Шлунок помалу вгамовувався, і в цю хвилину їй хотілось тільки одного: стояти отак у темряві й радіти з того, що вона жива, що пережила цей ярмарковий вечір.

— Сейро, де ти? Сейро!

Вона двічі плюнула, щоб трохи очистити рота.

— Я тут, Джонні.

Він вийшов з-за каруселі, де заклякли на скаку гіпсові коники. Сейра побачила, що він, сам того не усвідомлюючи, стискає в руці чималий жмуток паперових купюр.

— Одійшла?

— Ні, але вже легше. Мене вивернуло.

— Ох ти ж боже мій. Їдьмо додому. — І він лагідно взяв її під руку.

— Таки забрав свої гроші.

Він позирнув на затиснені в руці купюри й неуважливо засунув їх у кишеню штанів.

— Еге ж. Усі чи не всі — не знаю. Лічив той здоровило.

Сейра дістала із сумочки носову хустинку й почала витирати рота. "Мені б зараз попити, — подумала вона. — Душу б продала за склянку води".

— Тобі треба стерегтися, — сказала вона. — Це ж купа грошей.

— Дурні гроші приносять нещастя, — похмуро мовив Джонні. — Це одна з приказок моєї матері. У неї їх мільйон. А азартні ігри — то смертний гріх.

— Запекла баптистка, — сказала Сейра і раптом уся здригнулася.

— Ти чого? — занепокоєно спитав він.

— Морозить, — відказала вона. — Коли сядемо в машину, ввімкнеш обігрівач до відпору і... О боже, знов підкочує...

Вона відвернулась і, надсадно стогнучи, виблювала ще якісь рештки. Її хитало. Джонні обережно, але твердо підтримував її під руку.

— Ти зможеш дійти до машини?

— Так. Усе вже гаразд. — Одначе голову їй ломило, в роті був гидкий присмак, а м'язи живота і спини так болісно звело, ніби вони позрушали зі своїх місць.

Човгаючи ногами по тирсі, вони помалу брели головною алеєю, повз ятки й намети, вже зачинені на ніч і сонні. Позад них із темряви виринула якась тінь, і Джонні сторожко озирнувся, мабуть, тільки тепер усвідомивши, що в кишені у нього великі гроші.

То був один з підлітків, років десь п'ятнадцяти. Він сором'язливо усміхнувся до них.

— Сподіваюсь, вам уже полегшало, — мовив до Сейри. — То все напевне від сосисок. І не помітиш, як з'їси погану.

— Ой, краще не нагадуй, — сказала Сейра.

— Допомогти вам довести її до машини? — спитав він у Джонні.

— Ні, дякую. Ми самі.

— О'кей. Тоді я зникаю. — Але він затримався на хвильку, і його сором'язлива усмішка розпливлась у зловтішну гримасу. — А приємно було побачити, як ви поскубли того типа.

І хлопчина бігцем подавсь у темряву.

Сейрин невеликий білий фургончик залишився на стоянці сам-один і скулився під ясним світлом ліхтаря, мов покинутий, занедбаний цуцик. Джонні відчинив дверці Сейрі, і вона обережно вмостилася на сидінні. Він сів за кермо і ввімкнув мотор.

— Почекай хвилини дві, поки стане тепло, — сказав він.

— Не турбуйся. Мені вже не холодно.

Джонні поглянув на неї і побачив, що обличчя її зросив піт.

— Може, завеземо тебе в "невідкладну допомогу" при лікарні? — спитав він. — Якщо це ботулізм, то справа серйозна.

— Ні, мені вже гаразд. Хочеться тільки швидше дістатись додому й лягти. А завтра прокинуся раненько, подзвоню до школи, скажу, що захворіла, і знову спати.

— Можеш навіть не прокидатися так рано. Я сам подзвоню й скажу.

Вона вдячно подивилася на нього.

— Подзвониш?

— Ну звісно.

Вони вже виїжджали на головне шосе.

— Пробач, що я не можу поїхати сьогодні до тебе, — сказала Сейра. — Мені дуже жаль, повір.

— Це ж не твоя вина.

— Та ні, моя. Хто з'їв погану сосиску? Невдаха Сейра.

— Я люблю тебе, Сейро, — мовив Джонні.

Отже, це слово прозвучало, його не можна було забрати назад, і воно зависло між ними в машині, що мчала по шосе є, й чекало якогось продовження. Сейра зробила що могла.

— Дякую, Джонні.

Далі вони їхали мовчки, і обом було хороше.

Розділ другий

1

Було вже близько півночі, коли Джонні повернув машину до Сейриного під'їзду. Сейра дрімала.

— Гей, — мовив він, вимкнувши мотор і легенько торсаючи її. — Приїхали.

— О... це добре. — Вона сіла рівно й запнула на собі пальто.

— Як ти себе почуваєш?

— Краще. Трохи ниє в шлунку й болить поперек, та загалом краще. Джонні, ти б їхав у Клівз моєю машиною.

— Та ні, не варто, — заперечив він. — Хтось може помітити, що вона цілу ніч простояла перед будинком. Навіщо нам ті пересуди.

— Я ж однаково збиралася їхати до тебе...

Джонні посміхнувся:

— Отоді варто було б ризикнути, навіть якби нам довелося пройти пішки три квартали. До того ж я хочу, щоб машина була в тебе напохваті в разі ти все-таки надумаєш поїхати до лікарні.

— Не надумаю.

— Все може бути. Можна, я зайду і викличу собі таксі?

— Та певне.

Вони зайшли, і тільки-но Сейра засвітила світло, як її знов почало тіпати.

— Телефон у вітальні. А я тим часом приляжу й вкриюся ковдрою.

Вітальня була невеличка, скупо вмебльована і скидалася б на якесь офіційне приміщення, коли б не строкаті завіски, розмальовані квітками найнеймовірніших обрисів і кольорів, та ще кілька афіш на стіні: Боб Ділан у Форест-Хілзі, Джоан Баез у "Карнегі-холі", "Джефферсон ейрплейн" у Берклі, "Бердз" у Клівленді.

Сейра лягла на канапу й натягла ковдру до підборіддя. Джонні стурбовано поглянув на неї. Обличчя її було біле, як крейда, і лише під очима залягли темні кола. Вона мала зовсім хворий вигляд.

— Може б, я залишився тут на ніч, — сказав він. — Просто на той випадок, коли б щось сталося, як ото...

— Як ото манюсінька, з волосину, тріщинка в шийному хребці? — з сумною іронією подивилася на нього Сейра.

— Ну, ти ж розумієш... Усяке буває. Лиховісне бурчання в низу живота вирішило справу.

Вона таки справді збиралася завершити цей вечір у ліжку із Джоном Смітом. Одначе тепер про це годі й думати. То бракувало ще тільки залишити його на ніч, щоб разом чекати, коли її знов занудить і вона побіжить до туалету ковтати "Пепсо-Бісмол".

— Усе буде гаразд, Джонні, — сказала вона. — Просто попалася несвіжа сосиска. Так само міг з'їсти її і ти. Подзвони мені завтра, коли в тебе буде "вікно".

— Ти певна, що все обійдеться?

— Так.

— Ну гаразд, серденько. — І, не сперечаючись далі, він зняв телефонну трубку, щоб викликати таксі.

Заколисана звуками його голосу, Сейра заплющила очі. Одна з рис Джонні, які їй особливо подобались, полягала в тому, що він завжди чинив як потрібно, як найкраще, анітрохи не дбаючи про свої вигоди. То була чудова властивість. Сейра почувала себе геть розбитою і не мала сили на безглузду світську гру в пристойність.

— Діло зроблено, — сказав Джонні, поклавши трубку. — Машина буде за п'ять хвилин.

— Принаймні добре, що тепер ти маєш чим заплатити, — з усмішкою мовила вона.

— І щедро кинути на лапу, — відгукнувся він, непогано наслідуючи відомого коміка.

Тоді підійшов до канапи, сів поряд і взяв Сейру за руку.

— Джонні, як ти це зробив?

— Що?

— На тому колесі. Як у тебе вийшло?

— Просто щось сяйнуло, ото й тільки, — відповів він трохи силувано. — Таке часом буває з кожним. І на кінних перегонах, і в картах, і в звичайнісінькій "орлянці".

— Ні, — заперечила вона.

— Що "ні"?

— Не думаю, що кожному може таке сяйнути. То було щось майже надприродне. Я навіть... трохи злякалася.

— Справді?

— Так. Джонні зітхнув.

— Час від часу в мене виникає якесь передчуття, оце і все. Скільки себе пам'ятаю, ще змалку. Я часто допомагав людям знаходити загублені речі. Як отій малій Лайзі Шумен з нашої школи. Знаєш ту дівчинку?

— Маленька, смутна й тиха Лайза? — Вона всміхнулася. — Знаю. Завжди витає десь над хмарами на моїх уроках граматики.

— Вона загубила свого шкільного персника, — сказав Джонні, — і прийшла до мене в сльозах. А я спитав її, чи подивилася вона в кутках верхньої полиці у своїй шафці для одягу. Чиста здогадка. Але персник був там.

— І ти завжди міг таке робити?

Джонні засміявся й похитав головою.

— Та ні, не завжди. — Його усмішка трохи потьмяніла. — Але сьогодні це передчуття було особливо сильне. Оте колесо... — Він злегка стиснув руки в кулаки й, нахмурившись, подивився на них. — Я наче тримав його отут. І воно викликало в мене з біса дивні асоціації.

— Які?

— З гумою, — промовив він повільно. — З паленою гумою. І з холодом. З кригою. Чорною кригою. Усе воно було десь у моїй підсвідомості. Не знати чому. І якесь лиховісне передчуття. Наче застереження.

Сейра пильно подивилася на нього, але нічого не сказала. Обличчя Джонні помалу проясніло.

— Та хоч би що воно було, тепер усе те минулося. А може, й не було нічого.

— Так чи так, а на п'ятсот доларів тобі пофортунило, — сказала вона.

Джонні засміявся й кивнув головою. Він більше не говорив, і Сейра задрімала, рада, що він поруч. Прочну-лася вона тоді, коли по стіні перебігло світло фар знадвору. То було таксі.

— Я подзвоню, — сказав Джонні й ніжно поцілував її в щоку. — Ти справді не хочеш, щоб я залишився тут з тобою?

Сейрі раптом дуже захотілося цього, але вона похитала головою.

— Подзвониш мені завтра.

— На третьому уроці, — пообіцяв він і рушив до дверей.

— Джонні... Він обернувся.

— Я люблю тебе, Джонні, — мовила вона, і його обличчя враз засвітилося, неначе спалахнула електрична лампочка.

Він послав їй цілунок губами.

— Одужуй, — сказав він, — і ми про все поговоримо.

Сейра кивнула головою, але минуло чотири з половиною роки, перше ніж їй випало знову поговорити із Джонні Смітом.

2

— Ви не проти, якщо я сяду спереду? — спитав Джонні у водія.

— Сідайте. Тільки не зачепіть коліньми лічильник. Його легко збити.

Джонні з деякими труднощами засунув свої довгі ноги під лічильник і захряснув дверці. Водій, середніх літ чолов'яга з лисуватою головою та чималим черевом, спустив прапорець, і таксі рушило по Флег-стріт.

— Куди?

— Клівз-Мілз, — відповів Джонні. — Головна вулиця. Я покажу де.

— Доведеться взяти з вас упівтора більше, — сказав таксист. — Я б і не хотів, але ж звідти мені порожнем вертатися.

Рука Джонні машинально лягла на жмуток купюр у кишені штанів. Він намагався пригадати, чи мав коли при собі стільки грошей водночас. Один раз мав. Коли купував за тисячу двісті доларів держаний "шевроле". З якоїсь примхи він попросив в ощадному банку дати йому всю ту суму готівкою — просто захотілося побачити на власні очі таку купу грошей. Виявилося — нічого аж такого особливого. А от обличчя торговця держаними машинами, коли Джонні вручив йому дванадцять стодоларових папірців, таки варто було побачити! Та жмуток грошей, що лежав у кишені тепер, зовсім не тішив Джонні, тільки збуджував невиразну смуту в душі й нагадував йому про материн афоризм: дурні гроші приносять нещастя.

— Гаразд, упівтора то й упівтора, — сказав він водієві.

— Вважаймо, що порозумілися, — озвавсь водій уже приязнішим тоном.

6 7 8 9 10 11 12