Історія пана Зоммера

Патрік Зюскінд

Патрик ЗЮСКІНД

ІСТОРІЯ ПАНА ЗОММЕРА

Повість

Коли я ще лазив по деревах, — а це було давно-давно, багато десятиріч тому, — я ледве сягав метра зросту, носив черевички двадцять восьмого розміру й був такий легенький, що міг літати. Та ні, не брешу, я справді міг літати — ну, майже міг, чи скажімо краще так: відчував у собі здатність літати, досить лишень було дуже захотіти… Бо точно пригадую: якось я справді ледве не полетів. То було восени, я ходив тоді до першого класу, і, коли повертався зі школи додому, знявсь такий вітрюган, що я, навіть не розчепірюючи рук і опираючись на вітер під таким самим гострим кутом, як ото стрибун на лижах із трампліна, ба ще й під гострішим, міг летіти й не падати. І коли я біг отак навпроти вітру із Шкільної гори, — бо школа стояла на пагорбі за селом, — біг, розкинувши руки й лише трішки відштовхуючись від землі, вітер підхоплював мене так, що я без найменших зусиль міг робити стрибки на два-три метри заввишки та на десять-дванадцять — уподовж. Ну, може, й не аж такі вже високі й довгі, та хіба це має тепер якесь значення! Важливо те, що я майже летів, і якби тільки був розгорнув поли пальта, схопивши їх за ріжки й наставивши мов крила, — вітер остаточно підняв би мене вгору, і я з неймовірною легкістю полетів би від Шкільної гори над долиною аж ген до лісу, й далі над лісом униз до озера, де стояв наш будинок, і, на превеликий подив батька, матері, сестри та брата, які були для літання вже занадто старими й важкими, виписав би над садком елегантне коло, поширяв би ще над озером, полетів би аж до того берега, а потім неквапом ковзнув до хати, аби не спізнитися до столу на обід.

Але я не розстібав пальта й не злітав по-справжньому вгору. І не тому, що боявся літати, а просто не знав, як і де приземлюсь і чи взагалі зможу приземлитися. Тераса перед нашим будинком була надто тверда, садок — замалий, а вода в озері — надміру холодна. Піднятися — не проблема. Але як потім спуститись?..

Так само складалося й із лазінням по деревах: вибратись нагору було зовсім неважко. Перед очима стирчали гілки та сучки, їх легко налапати й перевірити на міцність, перш ніж підтягтись чи поставити ногу. А от братися донизу важче, нічого не видно, доводиться наосліп шурхати ногою в гілляччі, доки надибаєш опору, яка часто виявляється зовсім ненадійною, трухлявою чи слизькою. І тоді ти або зісковзуєшся, або провалюєшся, і якщо не встигнеш обіруч учепитися за якусь гілку, впадеш каменюкою додолу, підкорившись чинному й понині так званому законові падіння, що його італійський вчений Галілео Галілей відкрив ще чотириста років тому.

Найболючіше я забився, падаючи з дерева, того ж таки року, коли ходив до першого класу. Падіння почалося на висоті чотири з половиною метри, зі смереки, й відбувалося достоту за першим Галілеєвим законом, який звучить так: відстань, подолана падаючим предметом, дорівнює половині добутку з прискорення сили земного тяжіння та часу в квадраті (S = ½g × t2); отож падіння тривало рівно 0,9578262 секунди. Це екстремально короткий час. Коротший, ніж потрібно для того, щоб полічити від двадцяти одного до двадцяти двох, коротший навіть, ніж час, за який устигаєш вимовити саме число "двадцять один"! Усе відбувалося так швидко, аж я не міг ні розчепірити руки, ані розстебнути пальто й використати його як парашут; навіть не встиг подумати, що падати мені, власне, зовсім ні до чого, бо я ж можу літати. Анічогісінько не встиг я подумати за ці 0,9578262 секунди, й перш ніж узагалі збагнув, що падаю, гепнувся на землю вже за другим Галілеєвим законом падіння (v = g × t) зі швидкістю понад 33 кілометри, та ще й з такою силою, що переламав потилицею гілляку завтовшки як моя рука. Силу цю називають силою ваги. Вона не просто тримає світ ізсередини, а й має таку капосну звичку: все, велике воно чи мале, з грубою міццю притягати до себе. Лише коли спочиваємо в материнському лоні чи, пірнувши, шастаємо під водою, ми начебто почуваємо вивільнення з-під її влади. Крім цієї елементарної мудрості, я здобув унаслідок падіння ще й добренну гулю. Вона за кілька тижнів розсмокталась, однак з роками на тому самому місці, де колись була, я почав відчувати дивну сверблячку та постукування, тільки-но змінювалася погода, особливо взимку. Та й нині, за сорок років по тому випадкові, моя потилиця править мені за надійний барометр, і я можу точніше, ніж метеорологічна служба, прогнозувати, чи завтра йтиме дощ, а чи падатиме сніг, чи буде сонячно, а чи насувається буря. І ще я думаю: почуття непевності й незібраність, на які я досі слабую, є запізнілим наслідком того падіння зі смереки. Так мені, наприклад, стає дедалі важче не відходити від теми, формулювати коротко й чітко певну думку, а коли розповідаю таку історію, як оця, то мушу добре пильнувати, щоб не втратити нитку, бо тоді почну перескакувати з п'ятого на десяте, а під кінець і геть забуду, з чого почав.

Отже, коли ще лазив по деревах, — а лазив я довго й добре, — я не тільки падав! Я міг видряпатися на дерево з голим стовбуром, без нижніх гілок, умів перелазити з дерева на дерево, будувати собі засідки у верховітті, а якось навіть спорудив на дереві посеред лісу, на висоті десять метрів, справжнісінький будинок з дахом, вікнами та килимами. Мені здається, найбільше часу в дитинстві я провів на деревах — там я їв, читав і спав, завчав англійську лексику та латинські неправильні дієслова, математичні формули та фізичні закони, як наприклад оті Галілеєві, на деревах виконував шкільні домашні завдання, усні й письмові, а ще полюбляв пісяти з дерева крутою дугою, так щоб аж листя чи глиця шелестіли.

На дереві було спокійно, тут ніхто тебе не чіпав. Сюди не долинав ні вимогливий поклик матері, ані настирливий крик старшого брата, тут були тільки вітер, шерех листя й тихе порипування стовбурів… І панорама, чудова неосяжна панорама: я сягав поглядом не лише над нашим будинком і нашим садком, а й понад іншими будинками та садками, ген за озеро й за село, аж до самісіньких гір, а коли вечорами сутеніло, то з верхівки свого дерева я міг бачити сонце ще й за горами, тоді, коли для людей унизу, на землі, воно давно вже зайшло. Це було схоже на літання. Може, не так феєрично, ну, й трохи менш елегантно, проте це була добра заміна літанню, тим паче, що я поволі підріс, досягши метра вісімнадцяти сантиметрів, та й важив двадцять три кілограми, тобто став заважким для літання. Вже не злетів би, навіть якби знявся справжній буревій і я розстебнув своє пальто й широко розгорнув поли. А ось по деревах, як мені тоді здавалося, можна лазити все життя. Коли мені виповниться сто двадцять років і я буду справжнім дідуганом — однаково сидітиму там, угорі, на верхівці береста, бука чи смереки, мов стара квола мавпа, вітер тихо гойдатиме мене, а я дивитимуся понад луками та озером у далечінь, аж ген за гори…

Та що це я все про літання та про дерева! Надміру перейнявся тим Галілеєвим законом та власною потилицею-барометром. Я ж хочу розповісти зовсім інше — історію пана Зоммера, наскільки це взагалі можливо, бо, власне кажучи, там і не було ніякої справжньої історії, був тільки той дивний чоловік, життєвий шлях якого, — чи, правдивіше, мандрівний шлях якого, — кілька разів перетинався з моїм. Але краще я почну все від початку.

В той час, коли я ще лазив по деревах, був у нашому селі… чи то пак, не в нашому селі Унтернзее, а в сусідньому — Обернзее, хоч їх і годі було чітко виокремити, бо Обернзее, Унтернзее та інші сусідні села не були якось особливо розмежовані, а шикувались одне за одним без видимого початку й кінця понад озером вузьким ланцюжком садків, обійсть, будинків та повіток для човнів… Отже, в цій місцевості, кілометрів за два від нас, жив собі чоловік, якого звали пан Зоммер. Ніхто не знав його ймення — чи він Петер, чи Пауль, чи Гайнріх, чи Франц-Ксавер, а може, його звали просто доктор Зоммер чи професор Зоммер, а може, професор доктор Зоммер, — усі знали його тільки як пана Зоммера. Так само ніхто не відав, чи той пан Зоммер десь працює, чи має якийсь фах. Зате було відомо, що фах має пані Зоммер: вона робила ляльки. День у день сиділа в квартирі, у півпідвалі будинку маляра Штангльмайєра, й майструвала там з вовни, ганчір'я та тирси маленьких ляльок, яких щотижня, спакувавши, відносила на пошту. Повертаючись додому, заглядала до крамаря, до пекаря, до м'ясника та до зеленяра, приходила до хати з туго набитими господарськими сумками й потім тиждень нікуди більше не виходила, а майструвала нових ляльок.

загрузка...

Звідкіля взялися ці Зоммери — теж ніхто не знав. Колись вони просто прибули в наші краї — вона автобусом, він пішки — й відтоді так тут і жили. Не мали ні дітей, ні родичів, та й у гості до них ніхто ніколи не заходив. І хоча про те подружжя, а надто про пана Зоммера, ми не знали майже нічого, можна з повним правом сказати, що пан Зоммер став найвідомішою особою в наших краях. На добрих шістдесят кілометрів в окрузі не було жодної людини, дорослої чи малої, яка б не знала пана Зоммера. Його знали навіть собаки, бо пан Зоммер ніколи не сидів на місці. З раннього ранку до пізнього вечора ходив туди-сюди. Не було такого дня, коли пан Зоммер не мандрував, хоч би там що творилося надворі — падав сніг чи град, штормило чи лило мов з відра, нестерпно палило сонце чи насувалася буря, — пан Зоммер подорожував. Частенько виправлявсь із дому ще до сходу сонця — так розповідали рибалки, котрі о четвертій ранку вирушали човнами витягати з озера свої сіті, а додому вертався часто вже вночі, коли високо в небі стояв місяць. За день міг подолати надзвичайно довгий шлях: обійти навкіл озера — а це майже сорок кілометрів — було панові Зоммеру за іграшку. Двічі, а то й тричі за день сходити до окружного міста — десять кілометрів туди, десять назад — для пана Зоммера не становило проблеми. Коли ми, діти, ранком, о пів на восьму, сонні плентали до школи, назустріч нам крокував свіжий і бадьорий пан Зоммер, який уже кілька годин був у дорозі; коли ми, потомлені й голодні, вертали ополудні додому, нас випереджав хвацькою ходою пан Зоммер; а коли ввечері того самого дня я востаннє перед сном визирав у вікно, могло статися, що внизу, на вулиці Озерній, рухалася висока худа постать пана Зоммера й, мов тінь, зникала в темряві.

Впізнати його було неважко навіть на поважній відстані, нікого подібного ми в наших краях не бачили.

1 2 3 4 5 6 7