В дядька Шури обличчя було суворе, хоча краватка збилася набік і чуб розкуйовдився. А Надія Василівна усміхнулася. Ця усмішка зробила її ще зовсім молодою і ще гарнішою.
Ще тоді, на весіллі, я спіймав себе на тому, що весь час стежу очима за Надією Василівною, і це дає мені втіху. І з того дня я шукав щонайменшу можливість зайвий раз побачитися з нею.
Якось я заскочив до них нібито по Наташку, щоб разом іти до школи. А Надія Василівна мені відповіла, що Наташка ще не готова й вона сама її допроводить.
Вона усміхнулася, а я, дурень, замість просто сказати, що почекаю на них, недоладно вклонився й пішов.
Вона зачинила двері, а я повернувся додому й став чатувати біля дверного вічка. Коли вони вийшли на площадку сходів у супроводі відчайдушного гавкоту Малюка, я теж з'явився, зображуючи на обличчі страшенний подив:
— Як, ви тільки оце виходите?
— Мене сьогодні супроводжує Надія Василівна,— попередила Наташка.
Не знаю чому, але йти з нею було радісно. Вона всього лише встигла сказати, що їй здорово пощастило, бо вона тепер щодня на роботу їздить на метро, а це цікаво. А колись вона жила в центрі, поряд з роботою, і ходила пішки.
—— А де ви жили?— запитав я.
— На Арбаті.
— І я колись жив на Арбаті! — вигукнув я.
— І я жила на Арбаті,— сказала Наташка.
— Який жаль, що ми не знали одне одного, — сказала Надія Василівна.— Ми давно могли б стати друзями.
І мені справді стало прикро, що я її не знав.
Я ніс її віолончель. Вона була важка і, коли билася об моє коліно, видавала тонке гудіння, і це мені подобалося.
А Надія Василівна йшла поруч, тримаючи за руку щасливу Наташку.
— Коли я виходжу з метро,— мовила Надія Василівна,— то ще на ескалаторі думаю, що зараз побачу небо, дерева, землю. Щоразу я відкриваю для себе щось нове й несподіване.
І все, і нічого більше вона цього разу не говорила, але мені сподобалися її слова про метро.
Наступного дня я знову засів за своїми дверима і, коли вони вийшли, вихопився на площадку.
— А-а-а, любитель випадкових зустрічей!— сказала Надія Василівна.— Від завтрашнього дня ми заходитимемо по тебе самі.
— Гаразд,— погодився я, не прикидаючись, що зустрів їх випадково.
Вона вміла все робити природно й поважно, і тому не було соромно своїх признань, які з іншими людьми мені ні за що не вдавалися.
І відкривалася вона вільно й легко. Розповіла нам про те, як вигадувала для себе ігри, коли була мала.
То вона вигадала, що в неї під ліжком живе руда лисиця, яка виконує всі її доручення. То, що на підвіконні в її кімнаті розмістилися два села. В одному жили селяни в червоних шапочках із дзвіночками, а в другому — в зелених шапочках. І ці селяни завжди між собою сварилися: "червоні шапочки" були незадоволені "зеленими шапочками", бо ті без будь-якої мети рвали польові квіти, а "зелені" — "червоними", бо в тих занадто гучно дзвеніли дзвіночки. Сама Надія Василівна була верховним суддею, який по справедливості розв'язував їхні суперечки.
Усе-таки вона була дивна, наче дядько Шура. І речі казала несподівані: то про метро, то про свої дитячі ігри, то без будь-якої підготовки одного разу запитала мене:
— Борисе, а які в тебе батьки?
— Звичайні,— відповів я.
— Ну, вони добрі, люблять тебе, ти любиш їх. Це так природно. А які вони? (Я помітив, що краєм ока вона невідступно стежить за Наташкою.) Серце на долоні чи потайні? Наприклад, чи знаєш ти, про що думає твій батько, коли мовчить?
Я їй не відповів, бо справді не знав, про що думає батько, коли мовчить, і чим живе мати. Я бачив їх щодня. Вони вставали. Поки мама готувала сніданок, батько робив щось на зразок зарядки: три підскоки, два присідання. Снідали. Мама подавала на стіл, батько мив посуд. Ішли. Приходили. Вони були то веселі, то чимось заклопотані, то сумні. А ось чому, я не знав.
— Отже весь твій світ обертається довкола тебе... А шкода! Коли краще пізнаєш своїх близьких, їх вади та достоїнства, то глибше любиш. Мій батько мав звичку часто щось обіцяти, а потім не виконував... І всі друзі за це засуджували його, хоча, можливо, він робив у багато разів більше доброго, ніж вони. Пам'ятаю, коли я зрозуміла, що він не виконує обіцянок тому, що просто не все йому вдається, то була щаслива, і він мені став іще дорожчий.
У неї, у Надії Василівни, виходило все гарно й доладно.
Якось я сидів у Наташки, коли вона повернулася з роботи. В руках у неї були квіти.
— Відгадайте, чому я купила рожеві айстри?— запитала Надія Василівна.— Зараз побачите!
Вона любила чаклувати. Робила все мовчки й таємничо, а ми стежили за нею.
Спершу Надія Василівна постелила на стіл рожеву скатертину, потім поставила на неї глек з квітами.
— Рожеве на рожевому,— сказала вона.
А я колись узагалі не помічав квітів. Є вони чи нема, мені було байдуже.
І раптом вона мовила, ніби прочитавши мої думки:
— Хіба можна не любити квіти! Це однаково, що не любити землю.
Я здригнувся від цих її слів: жив у асфальтовому міському світі й ніколи не думав про землю, квіти, дерева, які на ній росли.
Мені стало від цього не по собі, і я перелякався, що надзвичайно розумна Надія Василівна про все здогадалася. Про всяк випадок у відповідь на її слова я промимрив:
— Так, так...
Але відтоді, щоразу, виходячи з метро, я зупинявся біля базару квітів. Поступово це стало моєю звичкою.
Одного разу там продавали квіти за назвою "страусові пера" — білі, зі скрюченими, схожими на фантастичні пера пелюстками.
"Страусові пера" мені дуже сподобались, і я навіть збирався їх купити, але потім чомусь не купив і пішов. Цілу дорогу до дому я почував себе скривдженим і весь час думав: даремно не купив я ці дивовижні квіти. "Якщо в тебе протягом дня,— каже тьотя Оля,— була щаслива хвилина, викликана чим завгодно, отже, тобі випав гарний день. Нехай це буде усмішка незнайомої людини, миттєва хвилинна ніжність до матері чи до батька, лист від друга, рядок віршів, який тебе потішив. Тільки дивись не проґав цієї хвилини, не загуби її".
І, згадавши ці слова, я гостро відчув, що квітка "страусове перо" мені необхідна, що я повинен узяти її в руки, помилуватися, а потім поставити у склянку на своєму столі, щоб її бачили всі.
Я побіг назад, але запізнився. Квіти розхапали.
Ось тепер спробуй не погодься з тьотею Олею: "Тільки дивись не проґав цієї хвилини..."
А який у Надії Василівни був смачний чай, уявити не можна! Мені подобалося, що це в них робилося не похапцем. Тепер багато хто п'є чай та обідає похапцем, десь на кухні, а вони завжди влаштовувались у кімнаті. І якось вона вміла посадовити мене одразу, я навіть не встигав збентежитись, а вже сидів за столом, переді мною була склянка чаю, смачні бутерброди, тістечко, варення. Але головне полягало не в наїдках, а в розмовах. Це був справжній вечірній чай. Навіть дядько Шура, усім відомий мовчун, міцний горішок, і той відкривався. Одного разу він розповів, що розробив таку операцію на серці, яка триває не чотири чи п'ять годин, як колись, а лише три з половиною — для цього він сконструював нові інструменти.
До школи ми тепер ходили щодня втрьох, і я завжди ніс віолончель. Ми підходили до школи, я передавав їй віолончель, вона завдавала її на плече і йшла собі.
Весь наш клас просто вивалювався з вікон. Хлопці пробували мене дражнити, називали "зброєносцем", але мене це не турбувало. Тепер я жив у іншому світі, я пізнавав те, що вони не знали, я відкрив у собі почуття, про які й гадки на мав, отож їхні причіпки здавалися мені наївними й смішними.
Я навіть забув, що зовсім недавно мені часто бувало нудно і я міг цілими днями дивитися на стелю, нічого не роблячи.
Так і жити б завжди в цьому світі, проте несподівано йому настав край.
Уранці мене збудив дзвінок у двері. Я відчинив: переді мною стояв дядько Шура.
Він був одягнений по-похідному. Я знав цей костюм: напіввійськовий плащ, міцно підперезаний паском, за плечем — рюкзак.
У цьому костюмі він був якийсь інакший, спритніший, рухливіший, рішучіший. І неймовірно суворий.
Я відразу здогадався: він летів на термінову операцію.
— Доручаю тобі своїх жінок,— сказав дядько Шура.
Обернувся, хотів викликати ліфт, але, побачивши, що кабіну зайнято, змахнув рукою й побіг униз, стрибаючи через сходинки.
Цей час на сходову площадку вибігла Надія Василівна. В руці в неї був згорток.
— Шуро,— гукнула вона,— візьми з собою! Але дядько Шура не зупинився і, можливо, не
чув її голосу. Він уже не бачив нас, не чув наших голосів, він був далеко, там, де на нього чекали. Недаремно він казав про себе: "Моє життя належить людям. І мені це подобається".
— Навіть не поснідав,— сказала Надія Василівна.— На півдні, десь у горах, стався обвал. Ото він і полетів.
Вона хвилювалася за дядька Шуру, і я, щоб заспокоїти її, сказав:
— Куди він тільки не літав! І на Камчатку, і в Мурманськ, і в Ташкент. А одного разу його скинули на парашуті в Тихому океані, просто на пароплав. І нічого... А в Африці він заблукав у джунглях і вибирався з них два дні. І нічого...
Розмовляючи, ми ввійшли у їхню квартиру. Від наших гучних голосів, від гавкоту Малюка прокинулася Наташка. Вона вибігла до нас у піжамі, ще заспана, кудлата.
— А де тато?— запитала вона.
— Він поїхав,— відповіла Надія Василівна.
— Куди?— настійливо запитала Наташка.
— Ходи вмийся,— відповіла Надія Василівна. Вона усе ще була збуджена й не помітила, що
Наташка у войовничому настрої.
— Ні, зараз,— вимогливо сказала Наташка.— Куди він поїхав?
Надія Василівна подивилася на Наташку, трохи зачекала, ніби розмірковувала, як учинити, й сказала:
— У гори. Там обвал.
— А де ці гори?— не відставала Наташка.
— Ходи краще вмийся, друже мій,— відповіла Надія Василівна.— І тоді я тобі все розповім.
— А чого ви мене не розбудили?— запитала Наташка.— Колись тато мене завжди будив, навіть якщо від'їздив уночі.— І, не чекаючи відповіді, вибігла з кімнати, хряпнувши дверима.
Надія Василівна вдала, ніби нічого особливого не сталося, але я помітив, як зрадницьки спалахнули її очі.
А в мене теж зіпсувався настрій. Адже це була не перша Натащина образа на Надію Василівну.
Я пам'ятаю два вечори підряд, коли дядько Шура і Надія Василівна так пізно повернулися додому, що ми їх не дочекалися. Першого вечора ще було нічого, ми були вдвох, а другого Наташка була сама, і, коли я відмикав свої двері, вона, почувши шум ліфта, вискочила на сходову площадку, гадаючи, що повернулися її батьки, а побачила тільки мене.