Разом з нами сюди переїхали Морозови, Наташка зі своїм батьком — дядьком Шурою. Він нарешті повернувся з Африки. Саме завдяки його клопотанням їм надали квартиру на тій самій площадці, що й нам.
Отже, ми стали сусідами.
Здавалося б, усе чудово, проте я сумую за арбат-ськими провулками й за нашим старим ветхим будинком, якого вже немає на світі, й за школою, й за колишніми первачками.
А що робити, коли в житті так часто доводиться розлучатися?
Тьотя Оля каже, що треба, як і колись, займатися своїми справами, тільки частину серця слід залишати тим людям, яких ти любив. А може, я так дуже сумував тому, що ніяк не міг звикнути до нової школи й нових хлопців та дівчат. Хоча спершу я потоваришував з одним. Він був мовчазний і тримався осібно. Я сам до нього підійшов. Худенький, невеличкий на зріст, за скельцями окулярів — круглі очі. Від цього в нього було миле пташине обличчя.
Він сказав, що його звуть Колькою-графологом.
— Це що, прізвище таке? — здивувався я.
— Не прізвище, дивак,— відповів він.— Просто я графолог. За почерком відгадую вдачу. Ось напиши що-небудь, а я відгадаю.
Я написав, а він багато гарного про мене наговорив: і що я добрий, і хлопець не дурень, і сміливий, і спостережливий, і натура в мене тонка. Після цього я буквально перед ним схилявся деякий час, але це окрема розмова.
І ще я сумував за вулицями. У нас на Арбаті люди снують юрбами і життя вирує, а тут перехожих можна порахувати на пальцях. Дорослим це подобається, а мені ні. Вони кажуть — це заспокоює.
"Ти запеклий урбаніст,— сказав дядько Шура,— прихильник сучасного міського життя".
Справді, виходило, я урбаніст. Адже іншого життя я не знав, і тиша в мене викликала нудьгу. Отже, в новому будинку ми жили по сусідству з Наташею й дядьком Шурою. Завважте, це неабиякий факт для нашої події. Наташку ви знаєте, вона мало змінилася за рік. Тільки колись вона жила вдвох з бабусею, а тепер удвох з батьком: бабуся її поїхала до іншої внучки.
Після повернення дядька Шури минуло вже півроку, але Наташка не відходить від нього ані на крок, немовби він тільки вчора повернувся. Вона, поки чекає його з роботи, десять разів подзвонить по телефону.
А про дядька Шуру я вам зараз усе викладу.
По-перше, він зовсім не схожий на людину, яку конче потрібно було відряджати в Африку. Я навіть розчарувався, коли вперше побачив його. Він невеличкого зросту, моєму батькові ледве дістає до плеча, щуплий і кривоногий.
Згодом я до нього звик. Він виявився кумедним і дивним чоловіком. А мені дивні люди завжди подобалися, бо цікаво, а чому ж це вони такі дивні.
"Ти спостерігай, спостерігай за дивними людьми,— каже мені тьотя Оля.— В них є якась переконаність, таємна сила й знання життя".
Бувало, сидимо цілий вечір. Балакаємо, потім він проводжає мене, мов найліпшого друга, до дверей. А наступного ранку зустрінемось у ліфті,— він майже не пізнає мене. Ледве кивне головою й сухо: "Здрастуй!"
І ще в нього така дивина: він не любить розповідати про свою працю. Якось я попросив його: "Дядьку Шуро, розкажіть про якусь складну операцію". — "Про складну операцію? — Він скорчив незворушну міну й відповів: — Щось не пригадую".
А взагалі він великий жартівник. З ним легко й просто. Наприклад, коли ми були в зоопарку, там сталося з ним одразу три смішних випадки.
Перший — коли Наташка каталася на поні. Вона погнала свого поні, наразилася на візок попереду, і утворився затор. До Наташки підбігла обурена служителька, схопила її, закричала: "Чия це дівчинка?" Я подивився на дядька Шуру, той стояв з виглядом, начебто Наташка до нього ніякого відношення не мала. А та випручалася з рук служительки й утекла. Проводивши її поглядом, дядько Шура кивнув мені, і ми пішли собі.
Другий — коли ми стояли біля мавп. Наташка показала мавпам язика, і дядько Шура, попри свій поважний вік, теж показав язика. Якщо кому-не-будь розповісти про це, скажуть: то й безглуздо, поважна людина і раптом — язика. Але це було не безглуздо, а весело.
І третій — уже наприкінці, коли ми вийшли на вулицю. До дядька Шури підскочив нікому не відомий хлопчик-товстунчик і привітався. Дядько Шура подивився на нього й не пізнав. А слідом за хлопчаком підійшла жінка, його мати, і ввічливо, дуже шанобливо вклонилася дядькові Шурі. Виявилося, дядько Шура оперував цього хлопчака. Ну, звісно, почав з'ясовувати, як хлопчак себе почуває, вибачився, що не одразу його пізнав. А хлопчак, замість відповісти на запитання дядька Шури, сказав, що вміє ворушити вухами. Його мама заохкала: "Як негарно, що ти говориш, краще подякуй докторові за операцію!" — "Ні, ні,— перебив її дядько Шура,— хай ворушить. Це дуже важливо". Ну, хлопчак хотів нам показати, як він ворушить вухами, але в нього нічого не вийшло. І тоді дядько Шура сказав: "Не журися, тобі просто треба більше тренуватися",— і чудово продемонстрував, як треба ворушити вухами. Вони в нього ходором ходили.
Він мастак строїти міни. Вміє ще рухати кінчиком носа, трясти щоками. Й усе це одночасно.
Наташка сказала, що він навмисне цього вчився в циркового клоуна, щоби смішити дітей перед операцією.
Отож, як я сказав, у ліфті він мене майже не пізнавав. Але одного разу його таки дійняло, і він раптом без будь-якої підготовки сказав:
"Важко уявити, що в мене в руках буває людське серце.— Він випростав руку, ніби в нього на долоні справді лежало чиєсь серце.— Воно завбільшки з кулачок і тремтить, наче овечий хвостик..." Він сумно усміхнувся і, не попрощавшись, пішов, немов знову забув про мене...
У Наташки з'явився собака з кличкою Малюк. Він виник на мою пропозицію. Я вирішив, що На-ташці треба перебороти свій вічний страх перед собаками. Дядько Шура зі мною погодився й привів Малюка.
Саме через нього, через Малюка, і спалахнула вся оця пожежа, яку мені насилу пощастило погасити.
Невже я знову вихваляюся, як колись? Ні, не думаю. Пам'ятаю, тьотя Оля говорила: "Невикорінний дух хвалька І" Мушу вас засмутити: вона не мала рації. Викорінний дух хвалька, та ще і як!
Утім, в цьому ви незабаром пересвідчитеся самі.
Незадовго до цієї пригоди відбулася ще одна подія: я вперше почав жити самостійним життям. Мої батьки поїхали відпочивати на Чорне море на цілі два місяці. Власне, вони не збиралися залишати мене самого на час їхньої відпустки: до нас мала поселитися тьотя Оля, але вона в останню мить захворіла. І мене "завдали" на плечі дядька Шури. Ні, мабуть, це не зовсім точно: не мене "завдали" на його плечі, а його на мої.
Розпочалася ця пригода непомітно, без будь-якої підготовки.
Втім, деяка підготовка була, тільки тоді я її не помітив, хоча Колька-графолог, вивчивши мій почерк, назвав мене спостережливим. По-перше, коли ми останнім разом були в зоопарку, дядько Шура був дуже збуджений, весь час комусь дзвонив по телефону-автомату, потім купив нам з Наташкою морозива й вирядив самих додому. А наступного дня зателефонував мені з роботи, сказав, що затримується, що в нього термінова операція і щоб я пішов до Наташки, а то їй самій нудно. Наприкінці розмови він якось пом'явся, роблено кахикнув і вимовив: "До речі, в мене до тебе ще одна справа... Якщо мені телефонуватимуть... перекажи, що в мене все гаразд і завтра я буду вільний".
Отож не можна сказати, що ця подія почалася раптово. Але нікого в цей день не вбили й ніхто, хвалити бога, не вмер. І погода була щонайзвичай-ніша: гарна осіння погода незабутнього телевізійно-космічного століття.
Того дня, як'завжди, повертаючись зі школи, я купив дві пляшки молока: одну для себе, другу для Наташки.
Коли я підійшов до Натащиних дверей, щоб віддати їй молоко, то почув, що в них грає музика. Я подзвонив, а сам почав відмикати свою квартиру.
Ось тут усе й почалося!
За моєю спиною розчахнулися двері: музика залунала гучніше, її заплеснув тонкий цуценячий гавкіт, і переді мною постала Наташка в абсолютно незвичайному вигляді. На ній була біла ошатна сукня і святковий бант, до того ж вона була таємнича, хоча це їй давалося над силу.
— Малюче, — гнівно наказала вона собаці, — мовчати!
Але Малюкові було байдуже до її наказів: йому й море по коліна.
— Що сталося? — запитав я. — 3 якого приводу такий "машкерад"?
— А у нас... весілля! — у захваті відкрила свою таємницю Наташка.
Ці малюки люблять грати у весілля. Немовби це найцікавіше заняття в світі.
— Хто ж твій наречений? — запитав я, перш ніж зникнути за дверима.
— У нас справжнє весілля, — відповіла Наташка. — Тато одружується.
— Одружується?! — перепитав я і завмер у чеканні дальшого розвитку цих карколомних новин.
— Тепер у мене теж буде мама,— не вгавала Наташка. — Я її уже полюбила. Це вона грає на віолончелі. — Слово "віолончель" вона вимовила з зусиллям.
— Отже, вона до того ж музикантка, — із удаваним переляком сказав я. — Здорово вам пощастило. Весело житимете.
— Ходімо, я тобі її покажу.
Вона потягла мене за руку, а я прикинувся, ніби не хочу йти, але про всяк випадок сунув портфель і своє молоко за двері й причинив їх.
Музика в кімнаті ввірвалася, і на площадку вийшов сам молодий — дядько Шура! Він радісно-збентежено усміхнувся: розтягнув рот до вух. Не кожен може розтягти так рот. Одягнений дядько Шура був у все нове: в новий костюм, в нову краватку і навіть у нові черевики. А з кишені піджака стирчала гарна квітчаста хусточка!
Достоту картина — видно, давно готувався. Я мовчав.
"Цікаво було б поглянути на його молоду, — подумав я. — Покличе чи не покличе?"
— Здрастуйте, дядьку Шуро, — проникливо мовив я. — Вітаю вас!
— Спасибі, — відповів дядько Шура.
Але з місця не зрушив, стояв на моїй дорозі, як непорушна фортеця.
Несподівано до мене на підмогу прийшов Малюк: він з почуттям лизнув новий черевик дядька Шури.
— Ти що,— обурився я,— псуєш весільні черевики!
— Так... брате... ось так,— розтягуючи слова, задумливо промовив дядько Шура.— Скільки вірьовку не плети, а кінець їй буде. Заходь — гостем будеш.
— З приємністю,— відповів я.
Першим помчав коридором Малюк. За ним — Наташка. За нею — дядько Шура, який не витримав моєї статечної ходи. І останній, підхопивши всіма забуту пляшку молока, ледве стримуючи цікавість, крокував я.
Було цікаво, кого я зараз побачу! Я навіть розхвилювався. Я завжди хвилююся перед відкриттям.