Якщо вона захоче, я розповім правду усім.— І з сумом додав: — Я зрадник. Ось що мене вбиває.
— Це кого хочеш уб'є.
Сашко помовчав-помовчав, а тоді з образою в голосі відповів:
— Теж друг, не можеш навіть заспокоїти!
— Не можу я тебе заспокоювати,— сказав я.— Я сам негідник і зрадник.
І я розповів Сашкові про контрольну в першому класі, і про Наташку, і про те, як я розтринькав десятку, і про забутий мамин день народження.
— Про первачків — це дурниця,— сказав Сашко.— Плювати тобі на них.
— Це ти даремно. їх дурити не можна. Вони всьому вірять
— Однаково вони навчаться брехати,— вперто сказав Сашко.— Усі люди брешуть, надто в дитинстві.
— Ні, не навчаться і не брехатимуть. А якщо хтось із них збреше, то мені не хотілося б докладати до цього руку.
— То як же нам тепер далі жити? — запитав Сашко.— Вигадай що-небудь, адже ти вмієш.
— Можна заприсягнутися, що ми більше ніколи не будемо зрадниками.
— Заприсягайся чи не заприсягайся,— мовив Сашко,— однак давнє не вернеш.
Ми згадали про всі свої прикрощі, і нам розхотілося заприсягатися.
За вікнами темнішало, а потім ця темрява просякла до кімнати.
Задзвонив телефон. Це була моя мама. Удвох з —тьотею Олею вони чекали мене на іменинний пиріг!
— Ходімо,— сказав я,— в нас іменинний пиріг.
Ми вийшли на вулицю, і нам одразу стало краще. Горіли вогні, снували й штовхалися люди. Сіяв дрібний дощ: така зима стояла.
Ми купили мамі квіти за Нінині гроші й подалися їсти іменинний пиріг.
Кілька днів проминуло в цілковитому затишші. До первачків не ходив, але вони прибігали до мене частіше, ніж до цього. Усі, крім Наташки. Щопере-міни по кілька чоловік.
Тільки тепер у нашому класі ніхто з мене не сміявся. Я гадаю, що дехто з наших навіть заздрив, що ці дітлахи так до мене привернулися. А до того ж на одній з перерв до мене прийшов новачок, Льоша Шустов, приніс у подарунок пирогу, виліплену з пластиліну, і в ній сиділо двадцять п'ять індіанців з перами на голові й сережками у вухах і носі. Двадцять чотири чоловіки сиділо на веслах, і один був керманич. Крихітні такі фігурки, незрозуміло, як він їх виліпив.
Кумедний він хлопець, зосереджений і мовчазний.
Я з ним познайомився недавно. Якось зайшов у перший клас, за звичкою, і наразився на нього.
— А чого ти тут сидиш? — запитав я його.
— Ліплю,— відповів він.— Удома сваряться, що я усе забруднюю.
Щиро кажучи, мене це обурило. Хіба вони не розуміють, що йому кортить ліпити?
— А хто свариться? — запитав я.
— Бабуся, звісно, хто,— відповів він.— Каже, ліпше ділом займися. Читай або уроки роби.
— Складай книжки,— звелів я.— Підемо до твоєї бабусі.
— Ні,— сказав він,— я краще тут. Не люблю я, коли вона мене гризе.— Потім уважно подивився на мене й запитав: — А ти хто?.. Боря?
— Так,— признався я.
І раптом він без слів швидко заходився запихати у портфель книжки й зошити і впустив шматок пластиліну на підлогу, розчавив його й винувато поглянув на мене.
— Ось завжди в мене так,— мовив він.
— Дарма,— підбадьорив я Льошу.— У великій справі в усіх бувають промашки.
Гарний він хлопчина виявився, та й бабуся нічогенька. Тільки вони одне одного не завжди розуміли.
Всі наші накинулися й почали розглядати цю пирогу й дивуватися. А Льошка засоромився й утік. І раптом, до речі, нагодилася старша вожата Валя Чижова, узяла пирогу в руки й сказала:
— Таж він талантище! Збандуто, ти повинен відвести його до Палацу піонерів. Його треба вчити.
Потім, уже мимохідь, так, між іншим, кинула: — До речі, з тобою все вирішено. Зайди до мене, розповім.— І побігла.
Тільки-но я підхопився, щоб бігти за Валею й довідатися, що там зі мною вирішено, як увігналися Толя й Генка і сказали, що Наташку відвезли до лікарні.
У мене просто все похололо всередині.
— У неї заболів живіт, і її повезли,— сказав Генка.— "Швидка" приїздила.
Я побіг в учительську. Я біг так швидко, що Генка й Толя відстали від мене. Коли я вийшов з учительської, увесь перший "А" стояв біля дверей.
— У неї апендицит. їй зараз роблять операцію. За дві години я піду в лікарню,— сказав я.— Хто хоче, може піти зі мною.
Потім я побіг униз і з автомата подзвонив Ната-щиній бабусі й набрехав їй, що Наташка затрималась у школі. Не міг же я сказати, що Наташці оце зараз роблять операцію.
Коли я вийшов після занять на вулицю, то біля шкільного під'їзду на мене чекав увесь клас. Навіть Зіна Стрельцова.
— У матерів одпросилися? — запитав я. Вони закивали головами.
— Мені мама звеліла,— відповів Генка,— щоб я не приходив додому, поки усе не скінчиться.
— А моя мама сказала, що тепер апендицит не складна операція,— зауважив Гога.
— "Не складна"! — обурився Толя.— Живіт, розрізають. Гадаєш, не боляче?
Всі одразу замовкли.
Діти лишилися на подвір'ї лікарні, а я пішов у приймальний покій.
Виявилося, ми прийшли не в дозволений час і довідатися що-небудь було не так просто.
Якась жінка пообіцяла дізнатися, пішла й не повернулася.
Потім з'явився чоловік у білому халаті і в білому ковпаку. Вигляд він мав стомлений.
Можливо, це був хірург, який робив Наташці операцію?
— Здрастуйте,— сказав я, коли перехопив його погляд.
— Здрастуй,— відповів він.— А що ти тут, власне, чекаєш?
— Одній дівчинці робили операцію, а я прийшов довідатися.
— Ти її брат?
— Ні,— сказав я,— вожатий.
— А, отже, службова необхідність. Зрозуміло.
— Ні, я так просто,— сказав я.— Та я й не сам. Я показав йому на вікно. Там на подвір'ї на лавах сиділи мої малюки.
Вони зіщулилися в клубочки й дриґали ногами. Здаля вони були схожі на горобців, що сидять на дротах.
— Цілий клас, еге? — здивувався хірург. Я кивнув.
— А як дівчинку звати?
— Наташа,— відповів я.— Маленька така, з кісками. її батько теж хірург. Тільки він зараз у Африці. Може" зустрічали? Морозов його прізвище.
— Морозов? Ні, не знаю. Втім, це неважливо. Почекай...— І пішов нагору.
А я розхвилювався страшенно. Я, коли хвилююсь, позіхаю й не можу сидіти на місці: ходжу й ходжу. Даремно я не заборонив Наташці їздити на череві поруччями сходів. Адже через це все й скоїлося. Вона з'їхала на череві й не змогла розігнутися.
Я знав, що Наташка любить так їздити, й не лаяв її. Лаяти її було безглуздо, бо я й сам так катаюсь. А в мене залізне правило: ніколи не лаяти дітей за те, що сам залюбки роблю. Спершу сам позбудься дурної звички, а тоді інших гризи. А тепер я себе в усьому картав. Нарешті з'явився хірург.
— Можете спокійно йти додому,— мовив він.— Я щойно бачив вашу подружку. Вона добре перенесла операцію. Завтра приходьте й приносьте їй апельсини й сік.
Він усміхнувся й підморгнув мені. "Дивак якийсь у білому ковпаку,— подумав я.— Пречудовий дивак".
У відповідь я йому теж підморгнув. Іноді таке підморгування діє сильніше за слова.
Хірург поглянув на мене й зареготав. Потім сказав:
— Щось у мене сьогодні гарний настрій. Від щирого серця радий з вами познайомитися, Борисе...— він зам'явся,— з якимось неймовірно складним прізвищем.
— Збандуто,— сказав я.
Ух, як я зрадів! З радощів я ледве стримався, щоб не кинутися йому на шию. Яка ж мені була дорога ця оката Наташка!
Отже, вона йому сказала про мене, отже, він з нею розмовляв.
Я вискочив на подвір'я, щоб потішити малюків.
Вони посхоплювалися зі своїх місць, коли побачили мене, і я їм усе розповів.
— Вона під час операції навіть жодного разу не зойкнула,— сказав я.
Хірург мені цього не говорив, але ж я добре знав Наташку.
— Оце так! — мовив Генка.— Оце молодець Наташка!
Решта нічого не сказали. Не знаю, про що вони собі думали, але мені подобалося, що вони такі стримані.
І ще мені подобалося, що вони в мене "один за всіх і всі за одного".
Саме так і треба буде жити в двадцять першому столітті. А коли їх запитають, звідки вони такі взялися, то, може, вони пояснять, що жив серед них такий собі Збандуто, який передчував двадцять перше століття і виховав їх.
Діти щільно оточили мене, і ми рушили вулицею.
І тої миті я побачив тьотю Олю. Вона вийшла з крамниці своєю стрімкою, немовби летючою ходою. Я кинувся слідом за нею, розштовхуючи та оббігаючи зустрічний потік людей, але вона, перш ніж я добіг, сіла в тролейбус, на мить майнув її портфель, і вона зникла від мене вдалину.
Щоправда, мені було досить і цієї миттєвої зустрічі, бо я згадав, що саме завдяки тьоті Олі я йду серед цих дітей і живу життям, яке зробило мене щасливим.
Слово треба берегти, бо воно святе, воно здатне висловлювати думку. Людина, яка говорить,— творець. Тому ніколи не треба базікати. Базікання принижує слово. Найбільше щастя — це зустріч з доброю людиною, яка може тебе вразити словом або вчинком. Однак життя все ж таки прекрасне, і треба йти вперед...
Із висловлювань тьоті Олі.
Одруження дядька Шури
Того дня, коли розпочалася ця незабутня подія, я побачив її, цю жінку, ще невідому мені, і ненароком штовхнув.
Я біг, квапився. В мене завжди так: коли я займаюся справою, яка мені подобається, то після цього я довго не можу заспокоїтися і мені кортить перейти на біг... Це було пов'язане з нашим математиком. Він у нас сухар сухарем і педант. Жорстока людина. Ніколи нікому не поставив п'ятірки. Сказав, що в нашому класі на п'ятірку знає тільки він! Може, хтось заслуговує на четвірку, а решта тягнуть на трояк. І раптом прийшов, почав викликати усіх підряд і виставив... дев'ять п'ятірок! І тоді всі, вкрай вражені, запитали його, що з ним сталося. Він підвівся, відкашлявся і сказав: "Можете мене привітати... У мене народився син..."
А за кілька днів ми пішли всім класом до пологового будинку разом з математиком, і, коли його дружина з сином на руках вийшла з приймального покою, ми закричали: — Ура-а-а!
Вона від цього мало не впала, так розчулилась, але математик виявився спритним: підскочив і підтримав її.
Потім дівчаткам по черзі дали потримати новонародженого. А з хлопців я зголосився. Я навіть не побачив його обличчя, воно було прикрите, але згорток був теплий, і я потім довго відчував це живе тепло на своїх долонях.
Природно, що після цього я був збуджений і на-разився на неї, на цю жінку. І штовхнув. Але вона мене не вилаяла, лише насупилася. До речі, ця подія чимось схожа на першу. Може, тому, що в ній діють теж собаки? Але перш ніж розповісти її, я повинен повідомити вас про деякі зміни в моєму житті.
Наш будинок на Арбаті знесено, і ми переселилися на край московської землі — в Ізмайлове.