Я кинувся на Сашка, щоб добряче відчухрати його, й стусонув його кулаком у помідорне обличчя, але влучив чомусь у повітря. Сашко голосно й переможно зареготав.
Щоправда, він реготав єдиний у всьому класі. Відразу одпала будь-яка охота з ним битися. У мене тверде правило: лежачого не бити. А Сашко був лежачий, хоча він реготав і вдавав із себе героя.
І раптом у дверях з'явилися першокласники Толя і Генка, і я забув про Сашка.
— А, дітлахи, вітання! — сказав я.
Я зрадів їм, ніби не бачив їхні милі мармизки тисячу років, ніби вони мені були найближчі й най-рідніші, і непомітно для себе опинився разом з ними в першому класі.
Я тільки тоді схаменувся, коли побачив Наташку. Усміхнувся до неї і підморгнув, а потім згадав про свої штучки-дрючки й скис, і нога заболіла ще дужче. Я над силу відвів погляд від Наташки й запитав:
— То як живете-поживаєте?
— Добре поживаємо! — вигукнув Толя.
— На п'ятірочках катаємося! — підхопив Генка. —' Хвалько ти, Костиков,— перебив я його.—
Наче я.
Видно, моє признання їх уразило. Та що їх — воно мене самого вразило. Тепер лишалося тільки подолати нескінченну відстань від учительського столу до дверей.
Біля дверей я зупинився, востаннє подивився їм в обличчя, не просто так ковзнув поглядом, а заглянув кожному в очі. Можете мені не вірити, але тієї миті я був щасливою людиною.
"Як це,— скажете ви,— говорив усім, що ці діти — твої найкращі друзі, і раптом, розлучаючися з ними, виявився щасливою людиною".
А отак.
У коридорі я побачив Сашка, який явно чекав на мене. Ну що ж, коли так, то будь ласка, і рушив до нього. Я підходив, і його обличчя вкрилося мармуровою блідістю. В останню мить він не витримав, повернувся й утік.
Іншим разом я його наздогнав би — все-таки найкращий друг, а друзі, як відомо, на дорозі не валяються, але сьогодні я поспішав до нашої нової старшої піонервожатої Валі Чижової, щоб розповісти їй усе про себе, щоб поставити останню крапку. А там хай роблять зі мною, що їм заманеться, хай карають або четвертують, я все витримаю.
Вона мене зустріла весело. Вона така руда й реготуха. Я її давно знав: вона з десятого "В". Та коли я закінчив свою сповідь, вона спохмурніла й сказала:
— Що тепер робити з оцим першим "А", не знаю. Адже їх за два тижні мають приймати в жовтенята. А чи можна?
— Якщо їх не приймуть,— обурився я,— то кого ж тоді приймати?
— Я гадаю, тих хто не списував контрольні. Я перелякався, що через мене їх не приймуть,
і сказав:
— Вони ж малі.
— Звісно.
— Вони розгубилися. їх залякали: "контрольна, контрольна".
— Можливо,— сказала вона.
— А мені їх стало шкода. Отож я і підтримав.
— Підтримав, кажеш.— Вона мить помовчала, а потім сказала: — А я тебе пам'ятаю, ти виступав у самодіяльності, грав собаку. Здорово гавкав. У тебе ще прізвище таке кумедне... Скандуто.
— Збандуто,— виправив я її.
— Вибач.
— Нічого, я звик.
— А потім ти загубив хвіст, і ми довго сміялися. Я й тепер, коли бачу тебе, згадую той випадок і сміюся. Ти не ображайся.
— Я не ображаюсь.
— Слухай, а що, коли я на власну відповідальність тобі пробачу?
Я промовчав, хоч мені її пропозиція дуже сподобалася.
— Ні, мабуть, так не можна,— сказала вона.— Ти йди, а я поміркую.
А я знову відчув себе щасливим і ще відчайдушно хоробрим. Зайшов у першу-ліпшу телефонну будку й подзвонив мамі.
— Мамо,— сказав я,— вітаю тебе з днем народження.
— А, це ти,— протягла мама й замовкла.
Було чути, як там хтось грав у м'яча — у волейбол чи баскетбол. У них телефон просто в спортивному залі.
Я не дочекався маминої відповіді й став їй сам розповідати новини.
— Тато дзвонив. Тільки-но ти пішла. Теж вітав. Він цілу ніч їхав до телефону, а спізнився лише на п'ять хвилин. Засмутився. Я йому кажу: "Я все мамі перекажу", а він відповів: "Я хотів сам, особисто. Хотів почути її голос".
Вона нічого на це не відповіла, і я взагалі подумав, що мама мене не слухає, коли б не лункі удари м'яча об підлогу, які долинали до мене звідтіля. Проте мені однаково не хотілося з нею розлучатися, і я сказав:
— Мамо, у мене новина — я більше не вожатий.— Голос у мене був радісний, а наприкінці фрази я навіть хихикнув.
Вона зовсім не здивувалася ані з мого хихикання, ані з бадьорості й не запитала чому — вона ніколи не ставила зайвих запитань,— і сказала:
— Так, так, Борю, я тебе слухаю.
— Розумієш, я їм підказав на контрольній, розв'язав за них приклади, і вони майже всі одержали п'ятірки. А сьогодні я в усьому признався. Еге ж, здорово?
— Так, так, Борю,— повторила вона,— я тебе уважно слухаю.
— Мамо, а в тебе там у що грають?
— У ручний м'яч,— відповіла мама.
— А я гадав, у баскет або у волейбол.
— Ні, у ручний м'яч.— Вона подумала хвильку й сказала: — Хочеш, приходь.
Я оглянувся й побачив понуру Сашкову постать. Він підпирав дерево.
— Спасибі,— відповів я,— іншим разом. У мене важлива справа.
— Ну гаразд,— сказала мама.— І тобі спасибі. Я гадала, що ти забув про сьогоднішній день. Нічого, звісно, страшного, але чомусь прикро.— І повісила трубку.
Я вийшов з будки. Настрій у мене погіршився. Зробилося незвично сумно. Мені б зараз поїхати до мами, а я мушу нянькатися з Сашком. Помахав цьому дурневі рукою — ходи, мовляв, до мене, а він знову, мов загнаний заєць, метнувся вбік. Тільки п'яти майнули.
Тоді я вирішив улаштувати Сашкові пастку. Зайшов для цього в універмаг і заховався неподалік від дверей. Стою, чекаю. Та раптом хтось мене запитує:
— Хлопчику, тобі що треба?
— Мені? — Я обернувся і отетерів.
Уявіть, на місці продавщиці у відділі жіночих капелюшків стояла наша колишня старша вожата Ніна.
— Здрастуй, Збандуто,— сказала вона.— Здивований?
— Здивований,— відповів я.
—■ Чи не хочете купити жіночий капелюшок? — запитала вона.
— Хочу,— прийняв я її гру,— для мами. Тим паче, в неї сьогодні день народження.
— А який у неї розмір голови?
— Природно, як у мене.
Ніна зміряла сантиметром голову, взяла якийсь капелюшок і наділа на мене. Я подивився в люстро: на моїй голові височів якийсь блазенський капелюх, чистісінький самовар з трубою. Ми розсміялися.
— До речі,— сказала вона, знімаючи з мене капелюх,— це сміх крізь сльози. Уявляєш, деякі жінки купують оці труби й носять... Ну, розповідай, як там у нас...— вона збентежилася,— у вас.
— Як і колись. Тепер замість тебе Валька Чи-жова, з десятого.
— Знаю — Чижик. А твої малюки як?
— Нічого, ростуть. Зіна Стрельцова посіла перше місце з вільного стилю. А Льошка Шустов поступив у гурток малювання. Це новенький, ти його не знаєш. Не хотіли його брати, кажуть, малий, але я наполіг... Тільки я пішов од них.
— Пішов?.. Адже в тебе справжнє покликання. Це я тобі кажу.
— Нічого не вдієш. Я й сам за ними сумую. Бракує мені їх. Але не маю права... Пам'ятаєш контрольну, коли я заступав у них учительку? Тож оті приклади я за них розв'язав.
— Слово честі, ти некерований снаряд! Зовсім невідомо, якої миті вибухнеш,— сказала вона своїм колишнім тоном.— Ти вибач, я по дружбі, тепер це мене не обходить.
— Я сьогодні вирішив розпочати нове життя,— сказав я.— Ніколи не брехатиму.
— Всі ми розпочинаємо нове життя,— відповіла вона.— Що там про мене пересуджують?
— Не знаю,— відповів я.— А що мають про тебе "пересуджувати"?
Ніна уважно подивилася на мене:
— Невже ти нічого не чув?
Я відповів, що ні. Я справді нічого не чув, а коли б чув, то хіба став би прикидуватися?
— Так, ти завжди був диваком,— сказала вона.— Це добре. Коли ти станеш керованим, тобі ціни не буде.
Я про всяк випадок осміхнувся, бо не дібрав, жартує вона чи говорить серйозно. Колись вона все говорила серйозно й врочисто, а зараз вона мені сподобалася. Виявилося, вона вміла жартувати, і видно було, що вона мені радіє.
— Знаєш, чому я пішла зі школи? Через кохання без взаємності. До такого собі вчителя. Не скажу, до якого...
То й не треба, подумав я, бо згадав, як вона малювала чоловіка з бородою. А в нас у школі бородань лише один.
— Страшна річ кохання,— підтримав я її.— На що тільки люди заради нього не здатні! Навіть Пушкін через кохання стрілявся на пістолетах.
— Що ти верзеш, Збандуто? При чому тут Пушкін? — мовила Ніна.— Там були соціальні причини.
— Я сам читав,— сказав я винувато,— не за програмою.
— А він на мене ніякої уваги. Ночей не спала. Вірші складала. Якось не витримала, прийшла до нього додому, в усьому призналася. А він каже: "Це мине",— і пригостив мене тістечком. Усі звикли, начебто для мене найголовніше їжа. Колобок та й Колобок. Тож я з'їла тістечко й пішла. А наступного дня зустріла його з якоюсь дамою. Я коли побачила їх разом, у мене в голові все пішло обертом.
— Це від ревнощів,— сказав я.
Я пошукав очима Сашка. Його не було ніде.
Від хвилювання Ніна з капелюха, якого я примірював, зробила гармонійку, ось-ось вона мала на ній заграти що-небудь сумне. Я вихопив капелюха в неї із рук, розправив і віддав назад. Вона поставила його на місце і заспокоїлася.
— Ну, до побачення, Збандуто,— сказала Ніна.— Заходь. Не забувай. Хлопцям та дівчатам вітання. Адже я, знаєш, у нашій школі перебула все своє життя. В мене мама ще працювала старшою вожатою, а я до неї прибігала з чотирьох років... А якщо хочеш купити своїй мамі гарний подарунок, піди в біжутерію і купи їй брошку. Жінки люблять прикраси.
— Спасибі за пораду,— відповів я,— проте в мене вичерпався капітал. Батько залишив десятку, але я витратив.
Вона полізла в кишеню фірмової сукні — вона була в цій сукні схожа на стюардесу,— і раптом я збагнув, що з нею сталося. З товстулі, з Колобка, вона перетворилася на худеньке, струнке дівчисько. Ось що означає кохання і страждання. А тим часом вона витягла з кишені два карбованці й сказала:
— Купиш мамі квіти.
— Та що ти! — обурився я.— Не візьму.
— Годі дурня клеїти, Збандуто,— сказала вона своїм колишнім тоном.— Бери. А матимеш гроші, віддаси.
Коли я вийшов з магазину, Сашка вже не було. Я його знайшов удома. Він сидів у цілковитій самотині і, не соромлячись, плакав.
Він пішов до Насті, щоби замиритися, а йому сказали, що вона полетіла на Далекий Схід. Несподівано приїхав Настин батько і забрав її з собою.
— Хоч плач, хоч не плач,— сказав я,— а вона вже на іншому краю землі.
— Але в мене є адреса,— сказав Сашко.— Я можу написати їй листа.