У середньому німець виробляє фекалій удвічі більше за середньостатистичного француза. Кишкова гіперактивність шкодить активності мозковій, що є доказом їхньої фізичної неповноцінності. У часи варварських набігів германські орди завалювали все по собі незбагненними купами фекальних мас. Утім, навіть у минулі століття француз, побачивши величезні купи лайна обабіч доріг, умить розумів, що вже перетнув ельзаський кордон. Досить такого факту: німцям властивий бромгідроз[6], себто нестерпно смердючий піт; крім того, наукою доведено, що у сечі німця азоту цілих двадцять відсотків, а у представника будь-якої іншої раси — лише п'ятнадцять.
Через незмірну кількість пива та свинячих сосисок, якими він натоптується, німець живе з постійним кишковим розладом. Я зустрічав їх під час єдиної моєї подорожі до Мюнхена, в одному з тих спаплюжених соборів, задимлених куривом, неначе англійський порт: смердючі від сала та смальцю, навіть парами — він та вона, — сидять, обплівши пальцями кухлі з пивом, одного з яких стало б, аби вгамувати спрагу цілого стада пахідермів[7], провадячи свої любовні балачки носом до носа, немов собаки, що обнюхують одне одного, з гучним грубим сміхом та своєю понурою гортанною веселістю, лискучі від жиру, який вічно вкриває їхні обличчя, руки та ноги, як олія на тілах артистів античного цирку.
Вони надудлюються свого "Ґейста", що означає "дух", але насправді саме цей пивний дух отупляє їх ще замолоду, тож саме цим пояснюється те, що по той бік Рейну, якщо не зважати на кілька осоружних писків та декількох віршиків про смертельну нудьгу, у мистецтві вони не зробили нічого вартісного. Про їхню музику й взагалі шкода мови: годі й казати про те могильне прокляття Вагнера, котрий хоч і розважає сьогодні французів, та, судячи з тих небагатьох речей, які я чув, не такий і популярний. Композиції того їхнього Баха геть позбавлені милозвучності, вони холодні, немов зимова ніч, а симфонії того Бетховена — то взагалі потік непристойності.
Через море пива німці не мають анінайменшого уявлення про власну брутальність, але найбільший вияв тієї вульгарності у тому, що вони не соромляться очевидного факту, що вони німці. Вони повірили ненажерливому ласолюбцю монаху Лютеру (чи можна одружитися з монашкою?) лише тому, що він понівечив Біблію, переклавши Святе Письмо їхньою мовою. Хто сказав, що вони не знають міри у двох найсильніших наркотиках європейців — алкоголі та християнстві?
Вони вважають себе глибокими, бо мають невиразну мову, якій бракує ясності (як-от французькій) і якою неможливо чітко виразити те, що треба; саме через це жоден німець ніколи не може сказати те, що хоче, а тому плутає це з глибиною.
З німцями, як і з жінками, — ніколи не дійдеш суті. На превеликий жаль, цю суху мову, в якій, коли читаєш, дієслова повсякчас доводиться нетерпляче шукати поглядом, бо ніколи не знайдеш їх там, де вони мають бути, дід змусив мене опановувати ще змалку: хоч, зважаючи на те, яким австріяколюбом він був, годі було сподіватися іншого. Отож, ця мова мені остогидла, втім, так само, як і єзуїтка, котра навчала мене її, хворостячи мою спину дубцем, якого тримала між пальцями.
Здається, що відколи Ґобіно[8] написав про неоднаковість рас, говорити недобре про якийсь інший народ — значить, вважати свій народ вищим. Я не упереджений. Відтоді, як я став французом (власне, я вже був ним наполовину з боку матері), я усвідомив, які ледачі, шахраюваті, злостиві, нездатні сприймати будь-яку критику, ревніші та безмежно пихаті мої нові співвітчизники, аж до того, щоб вважати дикуном кожного, хто не є французом.
Утім, я зрозумів, як змусити француза визнати недоліки свого роду: треба лише сказати щось лихе про якийсь інший народ, на кшталт: "у нас, поляків, є такий чи такий недолік", і тоді француз, не бажаючи пасти задніх ні в чому, навіть у недоліках, умить заведе: "та де там, ось у нас у Франції все набагато гірше", й нумо лихословити про французів, поки не второпає, що втрапив у пастку.
Вони не люблять собі подібних, навіть тоді, коли мають з них користь. Більшого невігласа за французького шинкаря, який завжди має такий вигляд, ніби ненавидить відвідувачів свого закладу (і то, мабуть, щира правда) і хоче, щоб їх зовсім не було (а це вже неправда, бо француз — надзвичайно жадібний), годі й шукати. Ils grognent toujours[9]. А спитайте-но їх про щось: "sais pas, moi"[10], і витягують губки так, ніби щось канючать.
Французи злі. Вони вбивають, бо їм нудно. Це єдиний народ, який у різні роки займав своїх городян відрубуванням голів один одному, і то їхнє щастя, що Наполеон розвернув оту злобу на інші народи й, вишикувавши їх у колони, погнав нищити Європу.
Вони пишаються тим, що їхню країну називають могутньою, але витрачають свій час на те, щоб зробити так, аби та могутність упала. Ніхто завзятіше за француза не зводить барикад з будь-якого приводу й за кожного повіву вітру, часто навіть не второпавши причин, потім плазуючи на землі, як найбридкіший гад. Француз ніколи не знає, чого хоче, хіба що абсолютно точно знає, що не бажає того, що має. До речі, вони тільки й знають, що співати.
Гадають, що увесь світ говорить французькою. Ця історія трапилася кілька десятиліть тому з тим Люка, чоловіком з геніальними здібностями, — тридцять тисяч написаних від руки документів-підробок, які він створив, цуплячи старожитній папір та висмикуючи форзаци зі старих книг у Національній бібліотеці, підробляючи різні почерки, хоч і не так вправно, як це вмію робити я… Хтозна, скільки і за які шалені гроші він продав їх тому йолопу Шалю[11] (кажуть, великий був математик, член Академії наук, але надзвичайний телепень). Ба не тільки він, а й багацько його колег-науковців справді повірили в те, що Калігула, Цезар чи Клеопатра писали французькою, як французькою переписувались між собою Паскаль, Ньютон та Галілей, тоді як навіть малеча знає, що науковці у той час писали один одному латиною. Крім того, у листах зазначалося, що Паскаль відкрив закон усесвітнього тяжіння на двадцять років раніше за Ньютона, і цього запису вистачило, аби засліпити сорбоннців, яких пожирала їхня національна зарозумілість.
Можливо, таке невігластво — наслідок скупості — їхньої національної риси, яку вони вважають за чесноту, називаючи її ощадливістю. Лише у цій країні могли вигадати цілісіньку комедію про скнару[12]. Не згадуючи вже про татуся Ґранде[13].
Про скупість свідчать їхні запилені квартири, шпалери, які ніколи не міняли, ванни, які були в ужитку ще в їхніх пращурів, гвинтові сходи з хирлявого дерева, поставлені, аби по-дріб'язковому зекономити мізерний простір. Прищепіть, як рослину, француза до єврея (принаймні німецького) і отримаєте те, що ми наразі маємо — Третю республіку…[14]
Одначе французом я зробився лише через те, що мене дратувало бути італійцем. Позаяк, коли був п'ємонтцем (за народженням), почувався лишень убогою карикатурою на галла, тільки зі значно обмеженішим світоглядом. Ці п'ємонтці висміюють кожне нововведення, яке несподівано наганяє на них жах, а для того, щоб підштовхнути їх до Королівства обох Сицилій (хоч серед ґарібальдійців уродженців П'ємонту була дещиця) знадобилося двійко ліґурійців, один фанатик Ґарібальді, а інший — чаклун — зурочинець штибу Мацціні[15]. Не згадуючи вже про того, про котрого я дізнався, коли мене відправили до Палермо (коли це було, треба відновити у пам'яті). Тільки такий бундючний чоловік, як Дюма, міг любити тих людей, можливо, тому, що вони запобігали перед ним більше, аніж те робили французи, які вважали його лише напівкровкою. Йому подобалися неаполітанці та сицилійці, котрі, як і він, були мулатами не через помилку матері-блудниці, а через історію своїх предків, які народилися від схрещення невірних левантійців, спітнілих арабів з остготами-виродками, перейнявши у своїх змішаних предків усе найбридкіше: ледачість від сарацинів, від свевів — жорстокість, від греків — непереконливість і жагу доходити у своїх теревенях до мудрувань. Про решту можна дізнатися, лишень поглянувши на неаполітанських безхатченків, що зачаровують іноземців, давлячись спагеті, запихаючи їх собі в горлянку руками й замурзуючись соком із зіпсованих томатів. Я на власні очі не бачив, та, гадаю, є такі.
Італієць — невірний, брехливий, зрадливий боягуз, який краще почувається, коли б'ється навкулачки, а не на мечах, краще обходиться з отрутою, аніж з ліками, улесливий під час перемовин, виявляє послідовність лише у тому, як повертає свій стяг за вітром — я бачив, що трапилося з бурбонськими генералами, щойно прителіпалися ґарібальдійські шукачі пригод та п'ємонтські головнокомандувачі.
Справа в тім, що італійці формують свою особистість, дослуховуючись попів — єдиного справжнього уряду, якого ми мали, відколи того збоченого останнього імператора Рима відпорали варвари, бо християнство зламало гідність людям античності.
Попи… Якими я їх знав? Непевно пам'ятаю, як у дідовому домі помічав їхні швидкі погляди, зіпсовані зуби, важке дихання та спітнілі долоні, якими вони намагалися погладити мене по потилиці. Як бридко. Ці ледарі належать до людей з групи ризику, як крадії чи волоцюги. Людина стає попом чи монахом лише задля того, щоб байдикувати, отримуючи таку змогу завдяки своїй чисельності. Скажімо, якби на тисячу вірян був один піп, тоді вони б мали стільки роботи, що не справляли б посиденьки, напихаючись каплуном. Однак урядовці, обираючи найтупіших серед найменш достойних, призначають їх єпископами.
Вони вештаються коло тебе вже від твого народження, коли тебе хрестять, потім, якщо твоїм батькам стало лицемірства, аби довірити тебе попам, вони будуть поряд з тобою у школі, на першому причасті й читанні катехізису, і на конфірмації. Вони стоятимуть поряд у день твого весілля, наставляючи тебе, що маєш робити в опочивальні, а наступного дня на сповіді питатимуть, скільки разів ти те робив, аби відчути збудження по той бік ґраток. Вони з огидою розповідають тобі про секс, та ти щодень бачиш, як вони, злізши зі свого кровозмісного ложа, навіть не вимивши рук, сідають за стіл, їдять і п'ють свого Всевишнього, згодом видзюрюючись та випорожняючись ним.
Вони неугавно торочать, що їхнє царство належить іншому світові, тож прикладають свою руку до всього, що можуть поцупити.