Маятник Фуко

Умберто Еко

Сторінка 9 з 120

Людина формується з відходів мудрості. Мені було десять років, і я хотів, щоб мої батьки передплатили один тижневик, який публікував шедеври літератури у коміксах. Мій батько намагався ухилитися від цього не через скнарість, а, мабуть, через підозру до коміксів.

— Метою цього часопису, — повчально говорив я тоді, цитуючи гасло цієї серії, адже я був хлопцем хитрим і вмів переконувати, — є, по суті, давати знання приємним способом.

Мій батько, не підводячи очей від своєї газети, мовив:

— Метою твого часопису є мета всіх часописів, тобто продати якомога більше примірників.

З того дня я почав ставати недовірливим.

Тобто я жалкував, що був легковірним. Що піддався одній із пристрастей розуму. Якою є легковірність.

Не те, що недовірливий не повинен нічому вірити. Він вірить, але не у все. Він вірить лише в якусь одну річ на раз, а в іншу вірить, лише якщо вона якось випливає з першої. Діючи короткозорим, методичним способом, він уникає надто широких обріїв. Коли віриш у дві речі, які не мають між собою нічого спільного, сподіваючись, що десь є третя, прихована річ, яка їх об'єднує, — саме це і є легковірність.

Недовірливість не виключає допитливості, навпаки, її живить. Недовірливо ставлячись до ланцюгів ідей, я все ж любив їхню поліфонію. Достатньо не вірити у них, і дві ідеї — обидві хибні — можуть зіткнутися, утворюючи гарний інтервал або якийсь diabolus in musica. Я не поважав ідей, задля яких інші ладні були віддати життя, але дві чи три ідеї, які я не поважав, могли утворити мелодію. Або ритм, найкраще — джазовий.

Згодом Лія сказала мені:

— Ти живеш поверхнями. Якщо ти здаєшся глибоким, то це тому, що накладаєш багато поверхонь одна на одну і створюєш позірно тверде тіло, — а якби це тіло справді було твердим, воно б не трималося купи.

— Ти хочеш сказати, що я поверховий?

— Ні, — відповіла вона, — те, що інші називають глибиною, це лише тессеракт, чотиривимірний куб. Заходиш з одного боку, виходиш з іншого, й опиняєшся у Всесвіті, який не може співіснувати з твоїм.

(Ліє, не знаю, чи тебе ще колись побачу, адже Вони увійшли не з того боку і захопили твій світ, і все з моєї вини: я примусив їх повірити, що там є глибини, яких вони, у своїй слабкості, потребували.)

Про що я насправді думав п'ятнадцять років тому? Усвідомлюючи свою невіру, я почував себе винним перед тими, хто вірив. Відчуваючи, що вони йдуть правильною дорогою, я вирішив і сам повірити — так, як вирішуєш прийняти аспірин. Не зашкодить, а може, й допоможе.

Шукаючи достойної віри, я опинився посеред Революції чи принаймні посеред найдивовижнішої її імітації, яка будь-коли була здійснена. Я вважав достойним брати участь у зборах та врочистих походах, кричав разом з іншими: "Буржуї, фашисти, начувайтесь!"; хоч я й не кидався бруківкою та металевими кулями, адже завжди боявся, що можу зазнати від інших того самого, що робив їм, проте відчував щось на кшталт морального збудження, тікаючи вздовж вулиць середмістя, поки поліція готувалася до наступу. Я повертався додому з відчуттям виконаного обов'язку. На зборах залишався байдужим до незгод, що розділяли різні групи: у мене виникла підозра, що досить знайти належну цитату, щоб можна було переходити з групи до групи. Я розважався, шукаючи належних цитат. Я модулював.

Оскільки на маніфестаціях мені іноді траплялося переходити від одного гасла до іншого, йдучи назирці за якоюсь дівчиною, що схвилювала мою уяву, з цього я зробив висновок, що для багатьох моїх товаришів політична боротьба мала сексуальне забарвлення, а секс — це пристрасть. Я ж хотів бути тільки допитливим. Втім, читаючи книжки про тамплієрів та про різні приписувані їм жорстокості, я натрапив на таке твердження Карпократа: аби звільнитися від тиранії ангелів, володарів космосу, слід робити всякі ганебні речі, позбавляючись боргів щодо Всесвіту та свого власного тіла, і лише скоївши всі ці неподобства, душа може визволитись від власних пристрастей і віднайти первісну чистоту. Коли ми вигадували План, я виявив, що цим шляхом іде чимало прихильників містики, шукаючи просвітління. Ще Алістер Кровлі, якого вважають за найбільшого збоченця всіх часів, — а це означає, що він робив усе, що тільки можна було зробити зі своїми шанувальниками обидвох статей, — за словами своїх біографів, вибирав тільки дуже негарних жінок (гадаю, його чоловіки теж, судячи з того, що вони писали, були не кращі), і в мене залишається підозра, що він ніколи не кохався у повному розумінні слова.

Це, либонь, залежить від зв'язку між жадобою до влади та impotentia coeundi . У мене викликав симпатію Маркс, адже я був певний, що вони зі своєю Дженні кохалися весело. Це відчувається у мирному диханні його прози та в його гуморі. А одного разу в університетському коридорі я сказав, що коли весь час спиш із Крупською, то тобі врешті-решт нічого не залишається, як написати книженцію на зразок "Матеріалізму та емпіріокритицизму". Мене мало не відлупцювали. Високий бурмило з татарськими вусами назвав мене фашистом. Я пам'ятаю його дуже добре, зараз він поголився наголо і належить до общини, що займається кошикарством.

Я пригадую тодішні настрої лише для того, аби відтворити стан своєї душі в той час, коли я почав навідуватися до видавництва "Ґарамонд" і подружився з Якопо Бельбо. Я прибув туди з духом людини, яка бере до рук трактат про істину, лише щоб виправляти його верстку. Я гадав, що, коли цитуєш: "Я той, хто є", найголовніша проблема полягає в тому, де ставити кому — всередині лапок чи поза ними.

Тому моїм політичним вибором стала філологія. У ті роки Міланський університет був ідеальним місцем. Поки в інших містах країни студенти окупували аудиторії і вимагали від викладачів, щоб ті говорили тільки про пролетарську науку, в нас, за винятком декількох інцидентів, діяв конституційний договір чи то пак територіальний компроміс. Революція зайняла зовнішню територію, актову залу та великі коридори, а офіційна Культура, якій було гарантовано захист, відступила у внутрішні коридори та на верхні поверхи і далі говорила своє, ніби нічого й не сталося.

Тож я міг провести ранок унизу, розводячись про пролетарську науку, а пообіддя — нагорі, вправляючись в аристократичному знанні. У цих двох паралельних Усесвітах я почував себе досить зручно і, по суті, не відчував у собі жодної суперечності. Я теж був тої думки, що суспільство рівних не за дверима, але казав собі, що в тому суспільстві теж муситимуть, приміром, їздити потяги (краще, ніж раніше), хоча санкюлоти, що оточували мене, зовсім не вчилися, як кидати вугілля у казан, перемикати стрілки, складати розклади. А хтось же повинен бути готовий водити потяги.

Не без деяких докорів сумління я почував себе Сталіним, що сміється собі у вуса і думає: "Метушіться, метушіться, бідолашні більшовики, поки я вчуся в Тифліській семінарії, однаково п'ятирічний план накреслю я".

Можливо, саме тому, що вранці я жив посеред ентузіазму, пополудні я ототожнював знання з недовірою. Тому мені захотілося вивчати ділянку, яка дасть мені змогу обмежитися задокументованими фактами і відмежуватися від усього того, що залишалося справою віри.

Я почав, майже випадково, відвідувати семінар із середньовічної історії і темою дипломної роботи обрав процес тамплієрів. Історія тамплієрів захопила мене, відколи я вперше кинув оком на документа. У той час, коли йшла боротьба проти влади, мене від душі обурила історія цього процесу, де на основі, м'яко кажучи, непрямих доказів, тамплієрів засудили до спалення на вогнищі. Але невдовзі я виявив, що, відколи їх спалено, цілий натовп мисливців за таємницями шукав їх повсюди, так нічим і не довівши їхнього існування. Таке марнування часу на примари дратувало мою недовірливість, і я вирішив не витрачати часу на мисливців за таємницями, зосередившись лише на джерелах того часу. Тамплієри були орденом ченців-лицарів, який існував, поки його визнавала церква. Оскільки церква розпустила орден, а вона це зробила сім століть тому, тамплієри не могли більше існувати, а якщо вони існували, то не були тамплієрами. Я зібрав список літератури, що налічував принаймні сто книг, але врешті-решт прочитав лише тридцять із них.

Я познайомився з Якопо Бельбо саме у зв'язку з тамплієрами, в Піладе, коли вже працював над дипломом, наприкінці сімдесят другого року.

8

Прийшовши від світла і богів, тепер я тут у вигнанні й розлуці з ними.

Фрагмент, Turfa'n, М7

Бар Піладе в ті часи був вільним портом, галактичною корчмою, де чужопланетяни зі Змієносця, що взяли в облогу Землю, мирно зустрічалися з людьми Імперії, що патрулювали пояс Ван Аллена. То був старенький бар поблизу одного з Навільї , з цинковим прилавком та більярдом; рано-вранці сюди заглядали місцеві водії трамваїв та ремісники, щоб перехилити по склянці білого. У шістдесят восьмому та в наступні роки Піладе став Rick's Cafe Americain, де за тим самим столом борець Руху грав, бувало, в карти з журналістом газети багатіїв, який приходив вихилити чарку, подавши матеріал до чергового номера газети, тимчасом як перші вантажівки вирушали, щоб розвезти по кіосках брехню панівного класу. Але у Піладе журналіст теж почувався визискуваним пролетарем, виробником додаткової вартості, прикутим до ідеологічного конвеєра, і студенти відпускали йому всі гріхи.

Між одинадцятою вечора та другою ночі сюди, бувало, заходили працівник видавництва, архітектор, репортер кримінальної хроніки, який мріяв дістатися до мистецької сторінки, художники Академії Брера, деякі письменники середньої руки та студенти, в тому числі я.

Мінімум алкогольного стимулу був обов'язковий, і старий Піладе, приберігаючи свої бутлі білого вина для водіїв трамваїв та аристократичніших клієнтів, замінив крем-соду і Рамаццотті марочним вином для демократичної інтелігенції та віскі Джонні Вокер для революціонерів. Я б міг написати політичну історію тих років, фіксуючи періоди та спосіб, яким поступово відбувався перехід від червоної етикетки до вина Баллантін дванадцятирічної витримки і нарешті до пива.

З приходом нової публіки Піладе залишив у барі старий більярд, на якому тепер змагалися художники і трамвайники, але поставив ще й фліпер.

Одної кульки мені вистачало ненадовго, і спершу я думав, що це через неуважність або недостатню спритність рук.

6 7 8 9 10 11 12