Річ у тім, що у нордичному, протестантському середовищі, де літає тінь К'єркегора, всі ці екзистенціальні переживання...
— Можливо, ви маєте рацію.
— Я саме так гадаю. А крім того, ваш твір потребує певної стилістичної доробки, досить буде ще раз по ньому пройтись, як перукар останніми доторками гребінця завершує вашу зачіску, перш ніж приставити вам дзеркало до потилиці... Приміром, батьків привид. Чому він з'являється наприкінці? Я б переніс його на початок. Щоб молодий принц відразу перейнявся батьківською пересторогою, яка поставила б його у конфлікт із матір'ю.
— Це, здається, добра ідея, треба лише перенести одну сцену.
— Саме так. І, нарешті, стиль. Візьмім один уривок навмання, отут, де цей молодик виходить на авансцену і розпочинає свої роздуми про дію і недію. Цей уривок справді чудовий, але у ньому не відчувається достатньої напруги. "Діять чи не діять? — ось моя проблема! В чім більше гідності — терпіти мовчки важкі удари навісної долі..." Чому — моя проблема? У мене він сказав би: ось проблема, ось питання, розумієте, не його особиста проблема, а фундаментальне питання екзистенції. Альтернатива між буттям і небуттям, так би мовити...
* * *
Населити світ дітьми, що носитимуть чуже ім'я, й ніхто не знатиме, що вони твої. Це ніби бути Богом у цивільному. Ти — Бог, вештаєшся по місті, слухаєш, що люди говорять про тебе: Бог те, Бог се — ах, яка чудова річ цей Усесвіт, ох, яке вишукане це всесвітнє тяжіння, ти ж посміхаєшся собі у вуса (слід прогулюватися з накладною бородою, а втім ні, без бороди, адже по бороді Бога зразу впізнати), і говориш сам до себе (драма Божого соліпсизму): "Ось я, а вони й не знають". І хтось штовхне тебе на вулиці, може, й вилає, а ти покірно скажеш "пробачте" і йдеш собі далі, все одно ти — Бог, ляснеш пальцями — і світ спопеліє. Але ти настільки могутній, що можеш дозволити собі бути добрим.
Роман про Бога-інкогніто. Та ба, якщо ця думка прийшла в голову мені, вона, мабуть, прийшла в голову й комусь іншому.
* * *
Інший варіант. Ти письменник, ти ще не усвідомлюєш своєї величі, жінка, яку ти кохав, зрадила тебе, життя втратило сенс; одного дня, щоб забутися, ти вирушаєш у подорож на "Титаніку" і зазнаєш катастрофи у південних морях, тебе (єдиного уцілілого) підбирає пірога тубільців і ти проводиш довгі роки, невідомий нікому, на острові, де мешкають лише папуаси, з дівчатами, які співають тобі млосних пісень, колихаючи грудьми, ледь прикритими гірляндою з квітів пуа. Ти почитаєш звикати, тебе кличуть Джімом, як кличуть тут усіх білих, дівчина з бурштиновою шкірою одного вечора з'являється у твоїй хатині й каже тобі: "Моя твоя, моя з твоя". Зрештою, як гарно лежати надвечір на веранді і дивитись на Південний Хрест, тимчасом як вона пестить тобі чоло.
Ти живеш відповідно до циклу світанків та сутінків і не хочеш знати ні про що інше. Одного дня прибуває моторний човен з голландцями, ти дізнаєшся, що минуло десять років, ти міг би поїхати з ними, однак ти вагаєшся, волієш займатися обміном кокосових горіхів на продукти, обіцяєш, що займешся збором конопель, на тебе працюють тубільці, ти починаєш мандрувати від острівця до острівця і стаєш для всіх Конопляним Джімом. До тебе пристає спустошений алкоголем авантурник-португалець і позбувається своєї згубної звички, слава про тебе лунає на морях Зондських островів, з тобою радиться магараджа з Брунею щодо кампанії проти річкових даяків, тобі вдається довести до ладу старовинну гармату часів Тіппу Сагіба, заряджену цвяхами, ти муштруєш загін відданих тобі малайців із зубами, чорними від бетелю. В одній сутичці біля Коралового рифу старий Сампан з почорнілими від бетелю зубами прикриває тебе власним тілом: "Я радий померти за тебе, Конопляний Джіме". — Старий, старий Сампане, друже мій.
Слава про тебе вже гримить по всьому архіпелагові, від Суматри до Порт-оПренс, ти провадиш переговори з англійцями, в управі порту Дарвін ти зареєстрований як Курц, і ти вже Курц для всіх, а для тубільців ти — Конопляний Джім. Але одного вечора, коли дівчина пестить тебе на веранді, а Південний Хрест мерехтить, як ніколи, — зовсім не так, як Великий Віз, — ти враз розумієш: ти хочеш повернутися. Лише ненадовго, щоб побачити, що там від тебе залишилось.
На моторному човні ти добираєшся до Маніли, а звідти, гвинтовим літаком — до Балі. Тоді Самоа, острови Адміралтейства, Сінгапур, Тенеріфе, Тімбукту, Алеппо, Самарканд, Басра, Мальта — і ти вдома.
Минуло вісімнадцять років, життя залишило на тобі свій слід, твоє обличчя засмагло під пасатами, ти став старший, може, красивіший. І, тільки-но прибувши, ти виявляєш у вітринах усіх книгарень свої книжки, їх виправлені перевидання; ти бачиш своє ім'я на фронтоні старої школи, де тебе вчили читати й писати. Ти —
Великий Зниклий Поет, совість покоління. Романтичні панночки накладають на себе руки на твоїй порожній могилі.
І тут я зустрічаю тебе, мила, з численними зморшками навколо очей, з іще вродливим обличчям, зруйнованим спогадами та ніжними докорами сумління. Я майже наштовхнувся на тебе, йдучи вулицею, я тут, за два кроки, і ти дивишся на мене, як дивишся на всіх, шукаючи у їхніх тінях когось іншого. Я міг би, перекресливши весь той час, озватися до тебе. Але навіщо? Хіба я не маю того, чого я хотів? Я — Бог, такий самий самотній і марнославний, як і Він, у розпачі від того, що я не є одним з моїх творінь, таким, як усі. Таким, як усі ті, що живуть у моєму світлі, тимчасом як я живу в постійному іскрінні своєї темряви.
* * *
Іди, іди у світ, Вільяме Ш.! Ти став знаменитим, ти проходиш повз мене і не впізнаєш. Я бубоню собі під ніс — бути чи не бути — і кажу собі, молодець, Бельбо, гарна робота. Іди собі, друзяко Вільяме Ш., йди по свою частку слави: ти лише творив, я ж тебе поправив.
Нас, повитух чужих народжень, не можна, як і акторів, ховати у посвяченій землі. Але актори грають світом таким, яким він є, ми ж граємо цілим безмежжям світобудови і всіма світами, множинністю можливостей...
Чому життя так щедро дає пересічності таке невимовне задоволення?
12
Під ослоною крил твоїх, Єгово.
Fata Fratemitatis, in Allgemeine und general
Reformation, Cassel, Wessel, 1614, завершення
Назавтра я пішов до видавництва "Ґарамонд". Номер один по вулиці Сінчеро Ренато вів до закуреного коридору, з якого було видно двір з мотузярською майстернею. Праворуч був ліфт, гідний експонування у павільйоні промислової археології; коли я спробував запустити його, він відповів кількома підозрілими поштовхами, не наважуючись рушити. З обережності я вийшов і піднявся майже крученими, досить запилюженими сходами на два поверхи вище. Як я довідався пізніше, пан Ґарамонд любив це приміщення, бо воно нагадувало йому одне паризьке видавництво. На сходовій площадці красувалася вивіска з написом "Видавництво "Ґарамонд", акціонерне товариство"; відчинені двері вели до входу, біля якого не було ані телефоністки, ані швейцара. Але не можна було увійти, щоб тебе не помітили з невеликого кабінету перед входом, тож відразу до мене наблизилась якась особа, либонь, жіночої статі, непевного віку, зі зростом, м'яко кажучи, нижчим від середнього.
Вона вилила на мене потік слів мовою, що її, як мені здалося, я вже десь чув, нарешті до мене дійшло, що це італійська, майже повністю позбавлена голосних. Я спитав у неї про Бельбо. Попрохавши зачекати кілька секунд, вона провела мене коридором до кабінету в глибині офісу.
Бельбо зустрів мене дуже люб'язно:
— Отже, ви людина серйозна. Заходьте.
Він посадив мене перед своїм старим, як і решта облаштунку, письмовим столом, перевантаженим рукописами, які заповнювали також стелажі вздовж стін.
— Сподіваюсь, Ґудрун вас не злякала, — звернувся він до мене.
— Ґудрун? Оця... пані?
— Панна. Насправді її звати зовсім не Ґудрун. Ми звемо її так через її нібелунґівський вигляд і дещо тевтонську манеру розмовляти. Вона хоче висловити все одразу, тож ощадить на голосних. Але в неї є почуття justitia aequatrix: коли вона друкує на машинці, вона ощадить на приголосних.
— А чим вона тут займається?
— Усім, на жаль. Бачте, у кожному видавництві завжди є особа, без якої годі обійтися, бо лише вона може знайти потрібні речі у тому безладі, який
сама створює. Але принаймні коли десь загубиться рукопис, відомо, чия це провина.
— Вона ще й губить рукописи?
— Не більше від інших. У всіх видавництвах усі гублять рукописи. Гадаю, це основне заняття їхніх працівників. Але треба ж мати козла відпущення, чи не так? Я докоряю їй лише тоді, коли вона не губить тих рукописів, які я б хотів загубити. Колоди на шляху того, що добрий старий Бекон називав The advancement of learning.
— А де вони губляться?
Він розвів руками:
— Пробачте, а ви усвідомлюєте, наскільки дурне ваше запитання? Коли б ми знали де, то вони б не губилися.
— Логічно, — мовив я. — Але послухайте. Я знаю книги видавництва "Ґарамонд", вони виглядають виданнями дуже старанними, досить багатий у вас і каталог. Ви все це робите тут? Скільки вас?
— Напроти міститься кімната техніків, тут збоку сидить мій колега Діоталлеві. Але він займається довідковими, масштабними виданнями, які вимагають чимало часу для підготовки і продажу, адже розходяться вони повільно. Я ж готую університетські видання. Але ви не повинні вважати це надто великою працею. Звичайно, деякі книги мене захоплюють, рукописи я повинен читати, але загалом тут нема жодних труднощів ані з фінансового, ані з наукового боку. Публікації того чи того інституту або ж тези доповідей конференцій, підготовані й фінансовані університетськими установами. Якщо автор початківець, передмову пише його керівник і бере на себе всю відповідальність. Автор виправляє принаймні дві верстки, перевіряє цитати та примітки і не дістає жодного процента. Тоді книга затверджується як підручник, і якщо вдається продати тисячу або дві примірників, за кілька років усі витрати покриті... Жодного сюрпризу, кожна книга в активі.
— Тоді чим ви займаєтесь?
— Багато чим. Передовсім серед рукописів треба вибирати. Крім того, деякі книги ми видаємо своїм коштом, майже завжди це переклади престижних авторів, щоб тримати на рівні наш каталог. І нарешті бувають рукописи, що надходять просто так, принесені приватною особою.