Я прокинувся, коли сонце було вже високо, і євнух мало не застукав мене сплячого в тому місці. І тоді я поклав собі втекти, щоб віднайти далеку принцесу.
— Але ж ти зрозумів, що це тільки вплив зеленого меду…
— Аякже, видіння це було ілюзією, але те, що я відчував у своєму серці, ілюзією не було, то було справжнє бажання. Коли відчуваєш бажання, це не ілюзія — воно існує.
— Проте то було бажання ілюзії.
— Але я не хотів позбутися цього бажання. Його було мені досить, щоб присвятити йому своє життя.
Коротко кажучи, Абдулові вдалося знайти спосіб втекти із замку, і він зумів дістатися до своєї родини, яка вже вважала його пропащим. Батька його турбувала можливість помсти з боку Алоадина, він вивіз його зі Святої землі й послав до Парижа. Перед тим, як утекти від Алоадина, Абдул заволодів одним глечиком зеленого меду, але, пояснював він Бавдолінові, він більш ніколи не куштував його зі страху, що цей проклятий знадіб перенесе його до тієї самої оази і примусить безконечно переживати той сам екстаз. Він не знав, чи зможе опиратися своєму почуттю. Принцеса була вже з ним, і ніхто не зміг би її забрати в нього. Краще мріяти про неї як про недосяжну мету, ніж володіти нею у несправжніх спогадах.
Потім, з плином часу, щоб знайти силу для своїх пісень, у яких завжди була здалеку присутня принцеса, він наважувався іноді скуштувати трішечки меду, беручи його на кінчик ложки, аби лиш відчути його смак на язиці. Це спричиняло короткий екстаз, як і було того вечора.
Абдулова історія заінтригувала Бавдоліна, і його стала спокушати можливість зазнати видіння, нехай короткого, але в якому йому б явилася імператриця. Абдул не міг йому відмовити і дав скуштувати. Бавдоліна охопило тільки легке заціпеніння й бажання сміятися. Але він відчував, як думки завирували в нього в голові. І як не дивно, думки ці були не про Беатрису, а про Пресвітера Йоана — і він аж замислився: може, правдивим предметом його бажання було радше це недосяжне царство, ніж пані його серця. І так сталося, що в той вечір Абдул, який уже майже вийшов з-під впливу меду, і трохи очамрілий Бавдоліно знову взялися сперечатися про Пресвітера, замислюючись власне над тим, чи існує він насправді. А оскільки зелений мед, схоже, мав властивість робити ніколи не бачене відчутним, ось до чого дійшли вони у справі існування Пресвітера.
Він існує, рішуче сказав Бавдоліно, бо нема причин, які б заперечували його існування. Він існує, погодився Абдул, бо він чув від одного клірика, що геть далеко за землями мідійців і персів живуть християнські царі, які воюють з поганами тих країв.
— Хто ж цей клірик? — з трепетом спитав Бавдоліно.
— Його звуть Борон, — відповів Абдул. І так наступного дня вони пішли на пошуки Борона.
Той був кліриком у Монбельярі, але весь, час мандрував, як і інші його побратими; тепер він був у Парижі (і відвідував бібліотеку Святого Віктора), а завтра буде бозна-де, бо схоже було, що він здійснює якийсь свій план, про який не розповідає нікому. Він мав велику голову зі скуйовдженою чуприною, очі його почервоніли від тривалого читання при світлі каганця, але він і справді здавався ковчегом мудрості. За першої ж зустрічі він справив на них велике враження — звісно ж, зустрілися вони в шинку, де він задавав їм хитромудрі запитання, про які їхні вчителі сперечалися б довгі дні: чи може замерзнути сперма, чи може повія зачати дитину, чи піт з голови смердить більше, ніж піт з інших частин тіла, чи червоніють вуха, коли людина відчуває сором, чи чоловік страждає більше від смерті коханки, а чи від того, що вона виходить заміж, чи знатні люди мусять бути клаповухі і чи стан причинних гіршає під час повні. Найбільше його інтригувало питання про існування порожнечі, і він вважав себе в цій царині мудрішим від будь-якого іншого філософа.
— Порожнечі, — просторікував Борон з повним ротом, — не існує, бо природа її боїться. її неіснування очевидне з філософських причин, бо якби вона існувала, то була б або субстанцією, або акциденцією.[87] Вона не є матеріальною субстанцією, інакше вона була б тілом і займала б простір, і вона не є безтілесною субстанцією, інакше вона була б розумною, як ангели. Вона не є акциденцією, бо акциденції існують тільки як атрибути субстанцій. З другого боку, порожнеча не існує з фізичних причин: візьми циліндричну посудину…
— Чому, — перебив його Бавдоліно, — тобі так важливо довести, що порожнечі не існує? Чому тебе так обходить порожнеча?
— Бо обходить. Порожнеча може бути або проміжною, тобто між одним тілом і другим у нашому піднебесному світі, або тягнутися в просторі аж за межі видимого всесвіту, замикаючись великою сферою небесних тіл. Якщо так, то в цій порожнечі могли б існувати інші світи. Але якщо довести, що проміжної порожнечі не існує, то тим паче не може існувати порожнеча просторова.
— Але чому тебе так пече, чи існують інші світи?
— Бо пече. Якби вони існували, Наш Господь мусив би віддати себе в жертву в кожному з цих світів, і в кожному мусив би благословити хліб і вино. А отже та надзвичайна річ, яка є свідоцтвом і печаттю сього чуда, не була б єдиною, бо існувала б у багатьох подобах. А чого варте було б моє життя, якби не усвідомлення, що десь є та надзвичайна річ, і її треба знайти?
— І що ж це таке, та надзвичайна річ?
Тут Борон відрубав:
— Не ваше діло, — сказав він, — речі сії не годяться для мирських вух. Але згадаймо ще одну річ: якби було багато світів, то мусило б бути багато перших людей, ціла купа Адамів і Єв, які безконечну кількість разів допустилися первородного гріха. А отже, мало б бути багато Земних Раї'в, з яких їх було вигнано. Чи можна собі уявити, що може бути багато таких незрівнянних місць, як Земний Рай, як є багато міст, через які течуть річки і в яких височать такі пагорби, як оцей пагорб Святої Ґеновефи? Є лиш один-єдиний Земний Рай, на далекій землі, ген за царствами мідійців та персів.
Тоді вони перейшли до справи і розповіли Боронові про свої міркування щодо Пресвітера Йоана. Аякже, Борон чув цю історію про християнських царів на Сході від одного монаха. Він читав звіт про відвідини, що їх багато років тому склав папі Калістові II патріярх Індій. Там оповідалося, як важко було папі порозумітися з ним, бо говорили вони дуже різними мовами. Патріярх описав місто Гульну, де тече одна з рік, які випливають із Земного Раю, Фізон, званий також Гангом, і де на горі за містом височить святиня, в якій зберігаються мощі апостола Томи. Гора ця неприступна, бо підноситься в центрі озера, але щороку на вісім днів води озера відступають і добрі християни тих країв можуть прийти, щоб поклонитися мощам апостола, усе ще нетлінним, немов він і не вмирав, а навіть, як говорилося в цьому писанні, обличчя його сяє немов зоря, довге, аж по плечі волосся і борода мають золотистий відтінок, а одежа виглядає так, немов її тільки-но пошили.
— Але ніщо не говорить, що патріярх той був Пресвітером Йоаном, — обережно завершив свою оповідь Борон.
— Звісно, що ні, — відказав Бавдоліно, — але кажуть, що вже дуже віддавна ходять чутки про якесь далеке, блаженне й незнане царство. Послухай, у своїй "Historia de duabus civitatibus" мій улюблений єпископ Оттон писав про якогось Гуґа з Ґабали, який розповідав, що, перемігши персів, Йоан хотів прийти на поміч християнам на Святій землі, але змушений був зупинитися на берегах річки Тигр, бо не мав кораблів, щоб перевезти своїх людей. Отже, Йоан живе десь за Тигром. Розумієш? Але найцікавіше, що всі, схоже, знали це ще до того, як про це розповів Гуго. Перечитай-мо-но уважно те, що писав Оттон, а він не написав цього просто так. Чому цьому Гугові забаглося пояснювати папі причини, через які Йоан не міг допомогти християнам в Єрусалимі, ніби виправдовуючи його? Очевидно, тому, що в Римі хтось уже живив подібні сподівання. І коли Оттон каже, що Гуго згадує про Йоана, він зазначає: sic enim еит nominare soient — як звикли його називати. І що ж означає ця множина? Очевидно, те, що не тільки сам Гуґо, але й інші звикли — ще в ті часи — називати його так. Той самий Оттон пише, що Гуґо твердить, буцім Йоан, як і Волхви, від яких він походить, хотів піти в Єрусалим, але потім не згадує, що Гуго казав, що йому це не вдалося, а лиш що fertur — тобто було сказано — і що інші — у множині assenint — твердять, що це йому не вдалося. Наші вчителі вчать нас, що нема кращого доказу істини, — закінчив свою думку Бавдоліно, — ніж тяглість традиції.
Абдул шепнув на вухо Бавдолінові, що, може, владика Оттон теж куштував іноді зеленого меду, але Бавдоліно штовхнув його ліктем між ребра.
— Мені все ще невтямки, чому Пресвітер цей так вас обходить, — мовив Борон, — але якщо його вже шукати, то не вздовж річки, яка випливає із Земного Раю, а в самому Земному Раю. А про це я міг би багато чого оповісти…
Бавдоліно з Абдулом пробували спонукати Борона розповісти більше про Земний Рай, але Борон, досхочу зловживши бочками "Трьох канделябрів", казав, що більш нічого не пам'ятає. Не змовляючись і немов маючи те саме на умі, двоє друзів взяли Борона під пахви і занесли у свою кімнату. Там Абдул, хоч і ощадливо, дав йому одробину зеленого меду — на кінчику ложечки, і таку ж одробину вони розділили між собою. Після хвилини приголомшення Борон роззирнувся навколо, немов не розуміючи, де він, і почав бачити деякі образки Раю.
Він заговорив, розповідаючи про якогось Туґдала, який, схоже, побував і в Пеклі, і в Раю. Що являє собою Пекло, не варто було й говорити, але Рай був місцем, повним любові, радості, веселощів, високоморальності, краси, святості, згоди, єдності, милосердя й вічності без кінця; його захищав золотий мур, за яким видно було чимало крісел, прикрашених коштовним камінням, на яких сиділи чоловіки й жінки, молоді і старі, зодягнені у шовкові ризи; обличчя їхні були осяйні, мов сонце, а волосся блищало, мов чисте золото, і всі співали алілуя, читаючи книгу, розписану золотими літерами.
— Отож, — розсудливо приказував Борон, — до Пекла відкрита дорога всім, досить захотіти, й іноді ті, хто там перебуває, вертаються звідти у подобі інкуба, суккуба або ще якогось нав'язливого видіння, щоб розповісти нам дещо про нього.