Як усі закохані, Бавдоліно став марнославним, і, як усі закохані, писав, що хоче ревно берегти разом з коханою спільну таємницю, але водночас вимагав, щоб цілий світ знав про його щастя, щоб чудувався безмежною чарівливістю тієї, що його кохала.
Тож якось він показав це листування друзям. Від конкретної відповіді про те, яким чином і між ким воно точилося, він ухилився. Він не збрехав їм, а навіть сказав, що листи ці він показує саме тому, що вони породжені його уявою. Але двоє його друзів подумали, що саме в цьому єдиному випадку він їх обманює, і тому ще більше заздрили його долі. Абдул у глибині свого серця приписав ці листи своїй принцесі і не знаходив собі місця, немов одержав їх саме він. Поет, який вдавав, буцімто не надає значення цій літературній грі (але тим часом у глибині свого серця гризся тим, що то не він написав ці чудові листи, які дали поштовх ще чудовішим відповідям), не маючи в кого закохатися, закохався в самі ці листи — що, як з усмішкою зауважив Никита, зовсім не дивно, адже замолоду ми схильні закохуватися в кохання.
Сподіваючись, мабуть, почерпнути з них натхнення для мотивів своїх пісень, Абдул ретельно переписав листи, щоб перечитати їх собі вночі в абатстві Святого Віктора. Аж одного дня помітив, що хтось викрав їх у нього, і злякався, що якийсь розпусний канонік, пробігши по них вночі хтивим поглядом, кинув їх поміж тисячі рукописів, які зберігалися в абатстві. Бавдоліна кинуло у дрож, він замкнув своє листування у скрині й відтоді не написав більше жодного листа, щоб не скомпрометувати своєї співбесідниці.
Одначе він мусив дати вихід своєму сум'яттю сімнадцятилітнього хлопця, тому взявся писати вірші. Якщо в листах він говорив про найчистіше своє кохання, у цих творах він вправлявся в корчемному віршуванні — такими віршами тодішні клірики прославляли своє розпусне й легковажне життя, не без певного меланхолійного жалю за змарнованими роками.
Бажаючи дати Никиті доказ свого хисту, він задекламував кілька піввіршів:
Feror ego veluti — sine nauta navis,
utper vias aeris — vagafertur avis…
Quidquit Venus imperat — labor est suavis,
quae nunquam in cordibus — habitat ignavis.
Помітивши, що Никита погано розуміє латину, він приблизно переклав це йому: "Блукаю, мов корабель без стерничого, мов птах, що літає небесами… Та який це труд солодкий — підкорятись наказам Венери, незнаний він душам ницим…"
Коли Бавдоліно показав ці та інші вірші Поетові, той спалахнув заздрощами й соромом: заплакавши, він визнав, що посуха спустошила йому уяву; проклинаючи своє безсилля, він волав, що волів би позбутися чоловічої снаги, аніж виявитись таким нездатним виразити те, що він відчуває у глибині душі — а це було достеменно те саме, що так добре виразив Бавдоліно, і він навіть замислювався, чи не читає той йому в серці. А тоді зауважив: як би пишався його батько, якби дізнався, що він складає такі чудові вірші, бо ж раніше чи пізніше йому доведеться якось виправдати перед родиною і світом своє прізвисько, яке все ще лестило йому, але примушувало його почуватися poeta gloriosus,[82] хвальком, який присвоює собі звання, яке йому не належить.
Побачивши його розпуку, Бавдоліно тицьнув йому до рук пергамен, даруючи свої вірші, щоб він зміг видати їх за свої. Дар виявився вельми цінним, бо сталося так, що Бавдоліно, бажаючи розповісти щось нове Беатрисі, надіслав їй ці вірші, приписавши їх другові. Беатриса прочитала їх Фрідріхові, їх почув Райнальд з Дасселя, який, хоч вічно заклопотаний двірськими інтригами, був шанувальником красного письменства, і той сказав, що йому б хотілося взяти Поета до себе на службу.
Якраз у той рік Райнальд удостоївся високої гідності архієпископа Кельнського, а для Поета думка, що він стане поетом архієпископа, а отже, як трохи жартома, а трохи хвальковито казав він, Архипіїтом,[83] зовсім не була прикрою; зрештою вчитися йому не дуже хотілося, а батьківських грошей в Парижі не вистачало, і він уявив собі — цілком слушно, — що двірський поет цілий день їсть і п'є, не турбуючись ні про що інше.
От лиш щоб бути придворним поетом, треба писати вірші. Бавдоліно пообіцяв написати йому їх принаймні з тузінь, але не всі відразу.
— Бачиш, — сказав він, — великі поети не завжди страждають бігункою, іноді їх запирає, і це трапляється з найбільшими з них. Ти повинен удавати, немов Музи терзають тебе, і ти здатен витиснути із себе лише по двовіршу що якийсь час. Те, що я дам тобі, вистачить на добрих кілька місяців, але дай мені трохи часу, бо хоч я запорами не страждаю, але й бігунка мені теж не властива. Отже, відклади свій від'їзд і надішли Райнальдові кілька віршів, щоб загострити йому апетит. Поки що, на перший раз досить буде присвяти, похвали твоєму доброчинцеві.
Поміркувавши ніч, він дав йому кілька рядків для Райнальда:
Presul discretissime — veniam te precor,
morte bona morior — duki nece necor,
meum pectum sauciat — puellarum decor,
et quas tacto nequeo — saltern chorde mechor,[84]
тобто: "Прости мені, шляхетний владико, чудова смерть-бо переді мною, і пожирає мене солодка рана: врода дівоча серце мені пронизує, і всіх юнок, навіть недоступних, обняти прагну хоч уві сні".
Никита зауважив, що латинські єпископи любуються у не вельми духовних піснях, але Бавдоліно сказав йому, що насамперед слід зрозуміти, хто такий латинський єпископ — він зовсім не обов'язково мусить бути святим чоловіком, особливо, якщо він канцлер імперії — а також, хто такий був Райнальд — дуже малою мірою єпископ і набагато більшою мірою канцлер, шанувальник, звісна річ, поезії, але ще більше схильний до того, щоб використовувати поетичні таланти для своїх політичних цілей, що він потім і робив.
— І так завдяки твоїм віршам Поет став знаменитим.
— Авжеж. Майже рік у листах, напхом набитих запевненнями у відданості, Поет надсилав Райнальдові вірші, які я йому поступово писав, і врешті Райнальд став вимагати, щоб незвиклий цей талант будь-що негайно прибув до нього. І Поет вирушив, маючи із собою добрячий запас віршів, яких йому мало вистачити щонайменше на рік, якщо він витискатиме їх із себе достатньо скупо. То був його тріумф. Мені ніколи не збагнути, як можна пишатися славою, одержаною як милостиню, але Поета це цілком задовольняло.
— А мене от дивує інше — не розумію, чому тобі справляло втіху бачити, як твої твори приписують іншому. Хіба не жорстоко, якщо батько віддає плід свого лона іншим як милостиню?
— Призначення корчемної поезії — переходити з уст в уста, і почуваєш себе щасливим, коли чуєш, як твої вірші співають, і було б егоїстично прагнути їх оприлюднення лише для побільшення власної слави.
— Не думаю, що ти такий уже смиренний. Ти був щасливий, бо ще раз став Князем Олжі — ти пишаєшся цим і сподіваєшся, що хтось колись віднайде твої любовні послання серед зшитків абатства Святого Віктора, бозна-кому їх приписавши.
— Я зовсім не хочу здаватися смиренним. Мені подобається, коли завдяки мені щось діється, і тільки я знаю, що то діло моїх рук.
— Це нічого не міняє, друже мій, — мовив Никита. — Я поблажливо припустив, що ти хочеш бути Князем Олжі, а тепер ти даєш мені зрозуміти, що хотів би бути Господом Богом.
8. Бавдоліно в земному раю
Навчаючись у Парижі, Бавдоліно добре орієнтувався в тому, що діялося в Італії та в Німеччині. Підкоряючись наказові Оттона, Рагевін далі писав "Gesta Friderici", але, дійшовши до кінця четвертої книги, вирішив зупинитись, бо перевищити число Євангелій здавалось йому блюзнірством. Задоволений з виконаного обов'язку, він покинув двір і нудився десь у баварському монастирі. Бавдоліно написав йому, що він має доступ до книг безмежної бібліотеки абатства Святого Віктора, і Рагевін попрохав його, щоб той назвав йому якийсь рідкісний трактат, який міг би збагатити його знання.
Розділяючи Оттонову думку про вбогість уяви бідолашного каноніка, Бавдоліно вважав, що буде корисно дати їй поживу, і, повідомивши йому кілька назв рукописів, які він бачив, подав йому ще й інші, висмоктані з пальця назви, приміром, "De optimitate triparum" Беди Велебного, "Ars honeste petandi", чи "De modo cacandi", "De castramentandis crinibus" або ж "De patria diabolorum".[85] Усі ці писання викликали зачудування й цікавість доброго каноніка, який тут же попросив зробити йому списки тих незнаних скарбів мудрості. Послугу цю Бавдоліно зробив би йому з превеликою втіхою, щоб заспокоїти докори сумління за той стертий Оттонів пергамен, але, власне кажучи, він не знав, що має списувати, і тому мусив сказати, що хоча, авжеж, ці твори зберігаються в абатстві Святого Віктора, одначе вони позначені єрессю і тому каноніки нікому їх не показують.
— Згодом я дізнався, — розповідав Бавдоліно Никиті, — що Рагевін написав одному вченому парижанинові, з яким був знайомий, прохаючи його дати запит на ці рукописи у вікторинців, які, звісна річ, не знайшли від них навіть сліду; вони звинуватили свого бібліотекаря в недбальстві, а бідолаха присягався, що ніколи їх на очі не бачив. Можу собі уявити, що врешті-решт якийсь канонік, щоб виправити цей недогляд, й справді написав усі ці книги, і сподіваюся, що колись хтось таки їх знайде.
Тим часом Поет регулярно сповіщав його про Фрідріхові подвиги. Італійські міста не дотримувалися присяг, складених на сеймі в Ронкальї. Договори передбачали, що бунтівні міста мають знести мури й знищити воєнні машини, а натомість міщани лише вдавали, що засипають рови навколо міста, а рови як були, так і залишились. Фрідріх послав до Креми легатів з нагадуванням, щоб вони поквапилися, але мешканці Креми погрожували вбити імперських посланців, і вбили б таки, якби ті не втекли. Тоді Фрідріх послав до Мілана самого Райнальда й одного палатинського графа, щоб вони призначили посадників, бо якщо міланці вибирають собі консулів самі, вони не можуть твердити, що визнають права імператора. Але й там мало бракувало, щоб обом послам нам'яли боки — а то ж були не абиякі посланці, а сам імперський канцлер і один з палатинських графів! Невдоволені міланці взяли в облогу замок Треццо і закували в ланцюги його гарнізон. Урешті вони знову напали на Лоді, а цісар просто не тямився від люті, коли йому зачіпали це місто.