– Що він сказав?
– Ласкаво просимо на Землю, ось що!
– Це брехня!
Еттіл здригнувся, розплющив очі, вражено подивився на стелю, звідки долинав голос пе-видимого землянина.
– Ласкаво просимо! Ласкаво просимо на зелену Землю, планету промисловості! — дружньо підтвердив голос. – Ми чекаємо вас з розкритими обіймами! Хай грізне вторгнення перетвориться на віковічну дружбу!
– Підступна брехня!
– Тс-с! Слухайте!
– Багато років тому ми тут, на Землі, відмовились од війни, знищили наші атомні бомби. І тепер ми беззбройні, нам залишається тільки вітати вас. Наша планета до ваших послуг. Ми тільки звертаємося до вашого милосердя, наші добрі й великодушні завойовники!
– Цього не може бути! – прошепотів хтось.
– Звісно, брехня!
– Отже, приземляйтесь і ласкаво просимо!— закінчив представник Землі пан Уїльям Сомморс. – [251] Приземляйтеся, до хочете. Земля – ваша; всі ми – брати!
Еттіл засміявся. Всі обернулися й здивовано глипнули на нього. Дехто значущо підморгнув: з глузду, мовляв, з'їхав.
А пін сміявся, сміявся, поки його вдарили.
Низенький товстун посеред розпеченого ракетодрому в Грінтауні, штат Каліфорнія, вихопив білосніжну хусточку й витер вологе чоло. Потім з висоти щойно збитої з дощок трибуни підсліпувато примружився в п'ятдесятитисячпий натовп; його стримував кордон поліцаїв, які взялися за руки. Всі дивилися на небо.
– Ось вони!
Всі разом зітхнули.
– Та ні, це чайки! Розчарований гомін.
– Я починаю думати: даремно ми не оголосили їм війну, – прошепотів товстун-мер. – Тоді можна було б розійтися по домівках.
– Тс-с! – зупинила його дружина.
– Ось вони! – загукав натовп.
Ніби просто з сонця виринули марсіанські ракети. – Всі готові? – мер стурбовано озирнувся.
– Так, сер, – сказала міс Каліфорнія 1965 року.
– Так, – відповіла й міс Америка 1940 року — вона примчала сюди останньої хвилини замінити міс Америку 1966 року: та зненацька захворіла.
– Аякже, готові, сер! – підхопив містер Найбільший грейпфрут з долини Сан-Фернандо 1956 року.
– Оркестр готовий?
Музиканти підняли сурми, наче рушниці. [252]
– Готові!
Ракети приземлились.
– Давайте!
Гримнув марш "Я йду до тебе, Каліфорніє!" — десять разів поспіль.
З дванадцятої до першої години пополудні мер виголошував промову, простерши руки до мовчазних, недовірливих ракет.
О чверть на другу герметичні люки ракет відчинилися.
Оркестр тричі зіграв "О штате золотий!" Еттіл і ще півсотні марсіан зі зброєю напоготові сплигнули на землю.
Мер вибіг наперед, тримаючи в руках ключі від Землі.
Оркестр заграв "До нас приходить Санта-Клаус", і хорова капела – її з цієї нагоди привезли з Лонг Вічу – заспівала на цей мотив нові слова про те, що "до нас приходять марсіани".
Побачивши, що в землян немає зброї, марсіани трохи заспокоїлись, але вогнеметів з рук не випускали.
З першої тридцяти до другої п'ятнадцяти мер повторював свою промову спеціально для марсіан.
О другій тридцять міс Америка 1940 року зголосилася перецілувати всіх марсіан, якщо вони вишикуються.
О другій годині тридцять хвилин і десять секунд оркестр заграв "Як поживаєте, як ви ся маєте", аби загладити незручність, що виникла з вини міс Америки.
О другій тридцять п'ять містер Найбільший грейпфрут подарував марсіанам двотонну машину з плодами сиоєї праці.
О другій тридцять сім мер роздав усім марсіанам [253] безплатні квитки в театри "Еліт" і "Маджестік"; при цьому він виголосив промову, яка тривала до початку четвертої.
Заграв оркестр, і п'ятдесятитисячний натовп заспівав "Усі вони напрочуд славні хлопці".
О четвертій вшановування гостей закінчилося.
Еттіл сидів у затінку ракети разом з двома товаришами.
– Ось яка вона, Земля!
– А я кажу, всю цю нечисть треба винищити,— сказав один марсіанин. – Не вірю я цим землянам. Вони підступні. Чого б це вони нам так раділи? – Він узяв у руки картонну коробку, в ній щось шаруділи. – Що вони мені підсунули? Кажуть, зразок. – Він прочитав напис на ярлику: – "БЛІКС. Найновіший пральний порошок".
Навкруги вирувала юрма, земляни й марсіани павпереміж, паче па карнавалі. Повітря аж гуло від голосів, привітні господарі оглядали ракети, закидали гостей запитаннями.
Еттілові було холодно. Він знову ночаїі тремтіти.
– Хіба ви не відчуваєте?-прошепотів вій. – Це не перед добром. Щось із нами скоїться. – Вони замишляють щось хитре, жахливе. Я певен, вони щось із нами зроблять...
– А я кажу – їх треба винищити до ноги!
– Як можна вбивати людей, коли вони тебе називають "товаришем", "приятелем"? — запитав другий марсіашш.
Еттіл похитав головою.
– Вони не прикидаються. А я однак почуваю себе так, ніби пас укинули н казан з кислотою, і ми розчиняємось, розчиняємось... Мені страшно. – Він настроїв свій мозок на юрбу, [254] намагаючись розпізнати її настрій.— Воші й справді дружньо ставляться до нас, "на короткій нозі" – так це в них називається. Це величезний натовп звичайнісіньких людей, вони однаково поблажливо ставляться до собак, котів і марсіан. І все-таки... все-таки...
Оркестр заграв "Викотимо барильце". Фірма "Пиво Хейгенбека" (місто Фресно, штат Каліфорнія) частувала всіх пивом безплатно.
Марсіан почало нудити. Дармове пиво фонтанами вивергалося з них, заливаючи землю.
Задихаючись і відпльовуючись, Еттіл сидів під платаном.
– Змова, змова... підступна змова,— простогнав він, тримаючись за живіт.
– Що ви з'їли? —– над ним схилився Військовий наставник.
– Щось таке... – простогнав Еттіл.— Називається кукурудзяні пластівці.
– А ще?
– Якийсь довгий шмат м'яса на булочці, пив якусь жовту рідину з бочки з льодом, їв якусь рибу і ще щось – воші називали це тістечком, – зітхнув Еттіл; повіки його тремтіли.
З усіх боків чувся стогін завойовників-марсіан.
– Повбивати підлих змовників! – слабким голосом вигукнув хтось.
– Спокійно, – мовив Військовий наставник.— Це просто гостинність. Вони перестаралися. Підводьтеся, воїни. Йдемо в місто. Треба розставити повсюди невеликі пости, так буде певніше. Решта ракет приземляться в інших містах. Пора братися за роботу.
Солдати сяк-так повставали і розгублено кліпали очима.
– Вперед кроком... руш! [255]
– Раз, два, три, чотири! Раз, два, три, чотири!
Біле містечко дрімало, оновите тремтливою спекою. Стовпи, бетон, метал, тенти, толь — усе пашіло жаром.
Лунала розмірена хода марсіан по асфальту.
Вони саме йшли повз салон краси.
Всередині хтось крадькома хихикнув.
– Дивіться!
З вікна визирнула мідно-руда голова й тут-таки зникла, мов лялька в ляльковому театрі. В замковій шпарині блиснуло блакитне око.
– Змова, – прошепотів Еттіл. – Кажу вам, це змова!
Спекотне повітря розгойдували хвилі парфумів, що накочувалися від вентиляторів: вони шалено вертілися по печерах, де під електричними ковпаками, наче якісь морські чудовиська, сиділи жінки; їхнє волосся закручувалося буйними вихорами чи здіймалося гірськими вершинами; пронизливі й водночас скляні очі дивилися хитро та байдуже; намальовані губи яскраво червоніли, мов неонові трубки, Вентилятори оберталися, хвилі парфумів розгойдували непорушне повітря, розпливалися між дерев, непомітно сповивали вражених марсіан.
– Господи! – закричав Еттіл. Він більше не міг стримуватися. – Ходімо мерщій у ракети – і додому! Оці жахливі тварюки доберуться до нас! Подивіться лишень! Страшні морські чудовиська; вони сидять по своїх холодних печерах у штучних скелях!
– Мовчати!
"Тільки подивіться на них, – думав Еттіл.— Ноги як стовпи, і сукні над ними ворушаться, наче холодні зелені зябра". [256]
Він знов закричав.
– Заткніть йому пельку!
– Вони накинуться на нас, закидають коробками шоколаду й модними журналами, їхні наквацьовані червоні роти оглушать нас криком! Вони втоплять нас у потоках вульгарщини, всі наші почуття притупляться! Подивіться, їх катують електричні машини, а вони собі торохтять, наспівують, бурмочуть! Невже ви насмілитеся ввійти туди?
– А чом би й ні? – почулися голоси.
– Вони засмажать вас, розчинять у кислоті, ви самі себе не впізнаєте! Вас роздушать, зітруть на порох, перетворять на чоловіків цих жінок – на роботів, що знай працюють і приносять додому гроші, аби ці потвори могли тут сидіти та об'їдатися своїм поганим шоколадом! Невже ви сподіваєтеся впоратися з ними?
– Так, хай їм чорт!
З салону долинув голос – тонкий пронизливий жіночий голос.
– Он той, посередині, – хіба не любчик?
– А марсіани навзагал нічого собі. Чоловіки як чоловіки, еге ж, – млосно обізвався інший голос.
– Гей ви! Ау! Марсіани! Гей! Закричавши, Еттіл кинувся навтіки...
Він сидів у парку, дрож стрясав його тіло. Він пригадав усе, що бачив. Подивившись на темне нічне небо, подумав: як далеко він від домівки, який він самотній! Навіть зараз, сидячи під тихими деревами. Еттіл бачив удалині: марсіанські воїни гуляють по вулицях із земними жінками, зникають у примарному мороці будинків розваг – там на сірих екранах рухаються білі привиди, лунають страшні звуки; [258] а поруч сидять маленькі кучеряві жінки, жують клейку гуму, а під ногами валяються вже закам'янілі грудки жуйки, на яких навіки залишилися відбитки гострих жіночих зубів. Печера тіней – кінематограф.
– Привіт!
Він із жахом підвів голову. На лавочку біля нього сіла жінка, вона ліниво жувала гумку.
– Не втікай, я не кусаюся, – сказала вона.
– Ох! – вихопилося в Еттіла.
– Ходімо в кіно! – запропонувала жінка.
– Ні.
– Ходімо, – правила вона своєї. – Всі пішли.
– Ні, – відказав він. – Хіба ви тут, на Землі, тільки це й робите?
– А чого тобі ще? – вона підозріливо глипнула на нього округлими блакитними очима. – Що ж мені, по-твоєму, сидіти вдома, читати книжки? Ха-ха! Оце так-так!
Еттіл втупився в неї, тоді запитав:
– А все-таки, що ви робите?
– Катаємося на автомобілях. У тебе є автомобіль? Купи собі новий "Подлер-шість" з відкидним верхом. Шикарна машина! Кажу тобі, в такому автомобілі з тобою поїде будь-яка дівчина, – сказала вона, підморгнувши.— Ручаюся, в тебе купа грошей, якщо ти прилетів з Марса. Була б охота, можеш купити собі "Подлер-шість" – і їдь куди хочеш!
– Куди, в кіно?
– А що тут поганого?
– Нічого... нічого.
– Знаєте що, пане? – сказала жінка. – Ви розмовляєте як комуніст! Так, сер, подібних розмов тут не потерплять, будьте певні! Нам непогано ведеться в нашому доброму старому [259] світі.