Та я рішуче заперечила: "Нічого не вийде, Альбертику, ти ж мені обіцяв. Іди негайно поприбирай у курнику та насип курям". Тоді покійний Альбертик розгнівався, вперше за все наше шлюбне життя, а воно ж було таке гармонійне, і почав кричати, що він тут за наймита, отакий він був тоді вже хворий, і побіг із трюфелями й бритвою до нашого "б'юїка", а за чверть години мені зателефонували, що він наскочив на вантажну машину й загинув, прийшов патер Бек і поліцій-ний вахмістр Бюллер, він був дуже ласкавий, тому я й відписала в своїй духівниці п'ять тисяч франків поліції в Курі и п'ять тисяч — цюріхській поліції, у мене ж тут будинки на Вільній вулиці; з'явилася, звісно, також моя сестра зі своїм шофером, аби завдати мені прикрості і зіпсувати весь похорон.
Я сидів, не зводячи зі старої очей. Ось і дарча, якої я сподівався. Але тепер це здалося мені ще більшим знущанням.
Аж ось прийшов професор із лікарем та двома сестрами, нас попросили вийти, і я попрощався з пані Шрот.
— Бувайте здорові,— збентежено мовив я, не замислюючись над тим, що кажу; я прагнув тільки одного — мерщій звідти вийти.
На відповідь стара захихотіла, а професор здивовано глянув на мене; сцена була неприємна, і я зрадів, що можу нарешті залишити стару, пастора, всю компанію, і вибіг у коридор.
Там було повно відвідувачів з пакунками й квітами, пахло лікарнею. Я тікав. Вихід був уже недалеко, от-от я опинюся в парку. Та назустріч мені вже йшов коридором кремезний чоловік із круглим дитячим обличчям, у святковому чорному костюмі і в капелюсі, перед себе він котив у кріслі на коліщатках старезну жінку, що вся аж трусилася.
Вона була в норковому хутрі, і в обох руках тримала вдоровенні оберемки квітів. Мабуть, то й була дев'яно-стодев'ятирічна сестра зі своїм шофером, і я перелякано дивився їм услід, аж поки вони зникли в приватному відділенні: тоді я майже побіг, вискочив надвір і помчав через парк, повз хворих у кріслах із коліщатками, повз тих, що видужували, повз відвідувачів, і трохи заспокоївся тільки в "Кроненгалле", над супом із печінковими Фрикадельками.
Просто з "Кроненгалле" я.подався до Кура. На жаль, довелося взяти з собою дружину й дочку, була ж неділя, і я пообіцяв перебути з ними пообідній час, а щось пояснювати мені не хотілось. Я мовчки вів машину на недо-зволеній швидкості, сподіваючись іще щось урятувати...
Та біля автозаправної станції моїй родині довго чекати не довелось. У пивничці була справжня веремія,
Аннемарі саме повернулася з виправної колонії, навколо неї роєм роїлися якісь непевні хлопці. Маттеї сидів на своїй лавці в самому комбінезоні, хоч як було холодно, й курив сигару. Від нього тхнуло абсентом.
Я підсів до нього й коротко розповів усе. Та дарма. Він ніби й не чув мене, і я, трохи повагавшись, вернувся до свого "опель-капітана" й поїхав у Кур; дружина й дочка зголодніли й нетерпеливилися.
— То був Маттеї? — спитала дружина, що, як завжди, нічого не знала.
— Маттеї.
— А я гадала, що він у Йорданії.
— Він не поїхав туди, люба.
У Курі ми насилу знайшли, де поставити машину. В кондитерській було повно-повнісінько людей, переважно з Цюріха, вони напихали собі животи, пітніли, їхні діти галасували, однак ми відшукали собі місце й замовили чай з тістечками.
Та моя дружина покликала кельнерку назад:
— Принесіть, будь ласка, ще двісті грамів трюфелів. І здивувалась, коли я не схотів їх їсти. Ні за що в
світі.
А тепер, добродію, робіть із цієї історії все, що вам заманеться. Еммо, рахунок!