Золоте теля

Ільф і Петров

ЗОЛОТЕ ТЕЛЯ[12]

ВІД АВТОРІВ

З приводу нашого усуспільненого літературного господарства до нас часто звертаються з запитаннями цілком закономірними, але й надто одноманітними; "Як це ви пишете вдвох?"

Спочатку ми відповідали докладно, вдаючись до деталей, розповідали навіть про серйозну сварку, яка виникла з такого приводу: вбити героя роману "12 стільців" Остапа Бендера чи залишити живим? Не забували згадати і про те, що долю героя було вирішено жеребкуванням. В цукорницю було покладено два папірці, на одному з яких тремтячою рукою було намальовано череп і дві курячих кісточки. Ми витягли череп — і за півгодини великого комбінатора не стало. Вія був зарізаний бритвою.

Потім ми стали відповідати скупіше. Про сварку вже не писали. А ще перегодом перестали вдаватися до деталей. І, нарешті, відповідали вже без Натхнення:

— Як ми пишемо вдвох? Та так і пишемо вдвох. Як брати Гонкури. Едмонд бігає по редакціях, а Жюль стереже рукопис, щоб не вкрали знайомі.

І раптом одноманітність запитань було порушено.

— Скажіть, — запитав нас якийсь суворий громадянин з числа тих, які визнали Радянську владу трохи пізніше ніж Англія і трохи раніше ніж Греція, — скажіть, чому ви пишете смішно? Які можуть бути смішки в реконструктивний період? Ви Що, збожеволіли?

Після цього він ще довго й сердито переконував нас у тому, що зараз сміх шкідливий.

— Сміятися гріх! — казав він. — Так, сміятися не можна! І усміхатись не можна. Коли я бачу це нове життя, ці зрушення, мені не хочеться усміхатись, мені хочеться молитись!

— Але ж ми не просто сміємося, — заперечували ми. — Наша мета — сатира саме на тих людей, які не розуміють реконструктивного періоду.

— Сатира не може бути смішною, — сказав суворий товариш і, підхопивши під руку якогось кустаря-баптиста, який видався йому стопроцентним пролетарієм, повів його до себе на квартиру.

Повів, щоб писати про нього нудними словами, повів, щоб вставити його в шеститомний роман під назвою: "А паразити— ніколи!"

Все, що ми тут розповіли, — не вигадка. Вигадати можна було б і смішніше.

Дайте такому громадянинові-алілуйнику волю, 1 він навіть на мужчину надіне паранджу, а сам зранку гратиме на трубі гімни і псалми, вважаючи, що саме так треба допомагати будівництву соціалізму.

І весь час, поки ми творили "Золоте теля", над нами витав лик суворого громадянина.

— А що, як цей розділ вийде смішний? Що скаже суворий громадянин?

Зрештою ми ухвалили:

а) роман написати якомога веселий.

б) якщо суворий громадянин знову заявить, що сатира не повинна бути смішною, — просити прокурора республіки притягти згаданого громадянина до кримінальної відповідальності за статтею, яка карає за головотяпство зі зламом.

І. Ільф, Є. Петров

Частина перша

ЕКІПАЖ "АНТИЛОПИ"

Переходячи вулицю, озирнись обабіч.

(5 правил вуличного руху)

Розділ І

ПРО ТЕ, ЯК ПАНІКОВСЬКИЙ ПОРУШИВ КОНВЕНЦІЮ

Дивіться також

Пішоходів треба любити.

Пішоходи ж більша частина людства. Та й ще — краща його частина. Пішоходи створили світ. Це вони побудували міста, звели багатоповерхові будівлі, проклали каналізацію і водопровід, забрукували вулиці й освітили їх електричними лампами. Це вони понесли по всьому світові культуру, винайшли засіб друкування книг, вигадали порох, проклали мости через ріки, розшифрували єгипетські ієрогліфи, запровадили у вжиток безпечну бритву, скасували торгівлю рабами і довели, що з сої можна приготувати чотирнадцять смачних поживних страв.

І коли все було готове, коли рідна планета набула порівняно упорядкованого вигляду, з'явилися автомобілісти.

Треба сказати, що автомобіль теж винайшли пішоходи. Але автомобілісти про це якось одразу ж забули. Сумирних і розумних пішоходів почали давити. Над вулицями, що їх створили пішоходи, взяли владу автомобілісти. Бруківки стали вдвоє ширші, тротуари звузились до розмірів тютюнової бандеролі. І пішоходи почали злякано тулитись до стін будинків.

Життя пішоходів у великих містах — це життя мучеників. Для них запроваджено своєрідне транспортне гетто. їм дозволяється переходити вулиці тільки на перехрестях, тобто саме в тих місцях, де рух найбільший і де найлегше можна обірвати волосину, на якій здебільшого висить життя пішохода.

В нашій великій країні звичайний автомобіль, призначений, на думку пішоходів, для мирного перевезення людей і вантажів, набув загрозливих обрисів братовбивчого снаряда. Він виводить з ладу цілі шеренги членів профспілок та їхніх родин. Якщо ж пішоходові іноді й щастить випурхнути з-під срібного носа машини — його оштрафує міліція за порушення правил вуличного катехізису.

І взагалі, авторитет пішоходів дуже похитнувся. Вони, що дали світові таких славнозвісних людей, як Горацій, Бойль, Маріотт, Лобачевський, Гутенберг і Анатоль Франс, змушені тепер пошло кривлятися, аби лише нагадати про своє існування. Боже, боже, якого, по суті, нема, до чого ж ти, якого насправді нема, довів пішохода!

Ось іде він з Владивостока до Москви сибірським трактом, тримаючи в руці прапор з написом; "Перебудуємо побут текстильників", а на плечі в нього палиця, на якій теліпаються резервні сандалії "Дядя Ваня" і бляшаний чайник без кришки. Це радянський пішохід-фізкультурник, який вийшов з Владивостока юнаком і буде задавлений вже в похилому віці біля самих воріт Москви важким автокаром, номер якого так і не встигнуть запримітити.

Або ось ще один, європейський могікан пішохідного руху. Він іде пішки навколо земної кулі і котить поперед себе бочку. Він залюбки пішов би й так, без бочки. Але тоді ніхто не помітить, що він дійсно пішохід далекого прямування, і про нього не напишуть у газетах. Отож і доводиться все життя штовхати поперед себе трикляту тару, на якій до того ж (ганьба, ганьба!) великими жовтими літерами виведено слова, що вихваляють неперевершені якості автомобільного мастила "Мрії шофера".

Так деградував пішохід.

І лише в маленьких російських містах пішохода ще поважають і люблять. Там він ще хазяїн вулиць, безтурботно ходить бруківкою і пересікає її хитромудре, де тільки йому заманеться.

загрузка...

Громадянин у картузі з білим верхом, які здебільшого носять адміністратори літніх садів і конферансьє, без сумніву, належав до більшої і кращої частини людства. Він ішов вулицями міста Арбатова пішки, озираючись увсебіч з поблажливою цікавістю. В руці він тримав невеличкий акушерський саквояж. Місто, очевидно, нічим не вразило пішохода в артистичному картузі.

Він побачив півтора десятка біло-рожевих, блакитних і кольору резеди дзвіниць; впало в око облізле американське золото церковних бань. Над будинком офіційної установи лопотів прапор.

Біля баштових білих воріт провінціального кремля дві старенькі, суворі на вигляд, жінки розмовляли по-французькому, скаржились на Радянську владу і згадували улюблених дочок. Холодом тягло з церковного підвалу; звідти несло кислим винним запахом. Очевидно, там зберігалась картопля.

— Храм спаса на картоплі, — неголосно сказав пішохід. Пройшовши під диктовою аркою із свіжим, намальованим крейдою, гаслом: "Привіт 5-й окружній конференції жінок і дівчат", він опинився біля входу у довгу алею, що мала назву Бульвару Молодих Талантів.

— Ні, — промовив він з гіркотою, — це не Ріо-де-Жанейро, це куди гірше.

Майже на всіх лавочках Бульвару молодих Талантів сиділи самотні дівчата з розкритими книжками в руках. Дірчасті тіні падали на сторінки книг, на голі лікті, на зворушливі чілки. Коли приїжджий увійшов у прохолодну алею, на лавочках помітно заворушилися. Дівчата, затуляючись книжками Гладкова, Елізи Ожешко і Сейфулліної, кидали на приїжджого боязкі погляди. Він пройшов повз схвильованих читачок парадним кроком і вийшов до будинку виконкому — мети своєї прогулянки.

У цю хвилину з-за рогу виїхав візник. Поруч з ним, тримаючись за припаде пилом, облуплене крило фургона і розмахуючи товстелезною папкою з тисненим написом "Musigue", швидко йшов чоловік у довгополій толстовці. Він щось запально доводив пасажирові фургона. Пасажир, людина літня, з обвислим, як банан, носом, стискував ногами чемодан і час від часу давав своєму співбесідникові дулі. В запалі суперечки його інженерський картуз з блискучою плюшевою околичкою зеленого диванного кольору, скособочився. Обидві сторони часто і з натиском промовляли слово "платня".

Незабаром почулися й інші слова.

— Ви за це відповідатимете, товаришу Талмудовський! — крикнув довгополий, відсторонюючи од свого обличчя інженерову дулю.

— А я вам кажу, що за таких умов до вас не піде жоден пристойний фахівець, — відповів Талмудовський, намагаючись тримати свою дулю в тій же позиції.

— Ви знову про платню! Доведеться поставити питання про рвацтво!

— Плював я на платню! Я працюватиму задарма! — кричав інженер, схвильовано виписуючи дулею різноманітні спіралі. — Захочу—і взагалі піду на пенсію. Ви мені це кріпосне право облиште! Самі всюди пишуть: "Свобода, рівність, братерство!" — а мене примушують працювати у цій щурячій норі. — І ось інженер Талмудовський на тій же руці, якою давав дулі, почав нервово рахувати пальці:— Квартира— свинарник, театру нема, платня… Візник! Жени на вокзал!

— Тпру-у! — завищав довгополий, метушливо забігаючи наперед і хапаючи коняку за вуздечку. — Я як секретар секції інженерів і техніків… Кіндрате Івановичу! Таж завод лишиться без спеціалістів… Побійтесь бога! Громадськість цього не допустить, інженере Талмудовський… У мене в портфелі протокол.

І секретар секції, розчепіривши ноги, почав поспіхом розв'язувати тасьма своєї "Musigue".

Ця необережність вирішила суперечку. Побачивши, що шлях вільний, Талмудовський звівся на ноги і що було сили закричав:

— Жени на вокзалі

— Куди? Куди? — забелькотав секретар, кидаючись за фаетоном. — Ви дезертир трудового фронту!

З папки "Musigue" вилетіли аркушики цигаркового паперу з якимись бузковими "слухали — ухвалили".

Приїжджий, що з цікавістю спостерігав цей інцидент, — постояв хвилину на спорожнілій площі й ще переконливішим тоном промовив;

— Ні, це не Ріо-де-Жанейро.

За хвилину він уже стукав у двері кабінету голови виконкому.

— Вам кого? — запитав його секретар, що сидів за столом біля дверей. — Вам чого до голови? У якій справі?

Очевидно, відвідувач досконало знав систему поводження з секретарями державних, господарчих і громадських організацій.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: