Але найбільш за всіх потерпів двірник будинку № 5. Він утратив свій щонічний заробіток: воріт не було, нічого було відчиняти, і загулялим квартирантам ні за що було віддавати свої гривеники. Спочатку двірник приходив питати, чи скоро будуть зібрані ворота, потім благав Христом-богом, а під кінець почав виголошувати невиразні погрози. Житло-товариство посилало Вікторові Михайловичу листовні нагадування. Справа пахла судом. Становище напружувалось день при дні.
Стоячи біля колодязя, ворожка і слюсар-ентузіаст провадили далі розмову.
— За наявності відсутності просмолених шпал, — кричав Віктор Михайлович на весь двір, — це буде не трамвай, а лихо саме!
— Коли ж все це скінчиться? — сказала Олена Станіславівна. — Живемо як дикуни.
— Кінця-краю цьому нема… Овва! Знаєте, кого я сьогодні бачив? Вороб'янінова.
Олена Станіславівна прихилилась до колодязя, від здивування так і держачи поперед себе повне відро з водою.
— Приходжу я в комунгосп продовжити договір на оренду майстерні, іду коридором. Раптом підходять до мене двоє. Дивлюсь — щось знайоме. Начебто вороб'яніновське обличчя. І питають: "Скажіть, що тут за установа колись була в цьому будинку?" Я кажу, що колись тут була жіноча гімназія, а потім житловідділ. А вам навіщо? — питаю. А вони кажуть "спасибі" і пішли собі далі. Тут я ясно побачив, що це сам Вороб'янінов, тільки без усів. Звідки він тут узявся? І той, другий, з ним був — красень мужчина. Явно колишній офіцер. І тут я подумав…
У цю хвилину Віктор Михайлович помітив щось неприємне. Урвавши мову, він схопив свій бідон і швидко сховався за ящик для сміття. У двір повагом увійшов двірник будинку № 5, зупинився біля колодязя і почав оглядати дворові будівлі. Не помітивши ніде Віктора Михайловича, він засумував.
— Вітьки-слюсаря знову нема? — спитав він в Олени Станіславівни.
— Ах, нічого я не знаю, — сказала ворожка, — нічого я не знаю.
І опанована великим хвилюванням, вихлюпуючи воду з відра, вона поквапно пішла до себе.
Двірник погладив цементний бік колодязя і попрямував до майстерні. За два кроки від вивіски:
ХІД У СЛЮСАРНУ МАЙСТЕРНЮ
красувалася вивіска:
СЛЮСАРНА МАЙСТЕРНЯ
І
ЛАГОДЖЕННЯ ПРИМУСІВ
під якою висів важкий замок. Двірник ударив ногою в замок і з ненавистю сказав:
— У, гангрена!
Двірник стояв біля майстерні ще хвилини зо три, наливаючись страшним отруйним гнівом, потім з гуркотом одірвав вивіску, поніс її на середину двору, до колодязя, і, ставши на неї обома ногами, зняв сварку.
— Злодюги у вас у домі номер, сім живуть! — галасував двірник. — Сволота всяка! Гадюка семибатюшна! Середню освіту має!.. Що мені ота середня освіта!.. Гангрена проклята!..
У цей час семибатюшна гадюка з середньою освітою сиділа за смітником на бідоні й нудьгувала.
З тріскотом розчинялися рами, і з вікон визирали веселі мешканці. З вулиці в двір неквапно входили цікаві. Угледівши аудиторію, двірник розпалився ще дужче.
— Слюсар-механік! — вигукнув двірник. — Аристократ собачий!
Парламентарні вислови двірник рясно пересипав нецензурними словами, яким віддавав перевагу. Утла жіноча стать, густо обліпивши підвіконня, страшенно обурювалась на двірника, але від вікон не відходила.
— Морду розквашу! — скаженів двірник. — Освічений!
Коли скандал був у зеніті, прибув міліціонер і мовчки почав тягти скандаліста до району. Міліціонерові допомагали молодці з "Швидкоупаку".
Двірник покірно обняв міліціонера за шию і ридма заридав.
Небезпека минула.
Тоді з-за смітника вискочив знудьгований Віктор Михайлович. Аудиторія зашуміла.
— Хам! — закричав Віктор Михайлович услід процесії. — Хам! Я тобі покажу! Мерзота!
Двірник за гірким риданням нічого цього не почув. Його несли на руках у відділення. Туди ж, як речовий доказ, потягли вивіску "Слюсарна майстерня і лагодження примусів".
Віктор Михайлович ще довго гороїжився.
— Високо несуться, сучі сини! — говорив він глядачам. — Хами!
— Годі вам, Вікторе Михайловичу! — крикнула з вікна Олена Станіславівна. — Зайдіть до мене на хвилиночку.
Вона поставила перед Віктором Михайловичем блюдце компоту і, походжаючи по кімнаті, почала розпитувати.
— Та кажу ж вам, що це він, без усів, але він, — своїм звичаєм кричав Віктор Михайлович, — ну от, знаю я його прекрасно! Вороб'янінов, викапаний!
— Тихше ви, господи! Навіщо він сюди приїхав, як ви гадаєте?
На чорному обличчі Віктора Михайловича склалась іронічна посмішка:
— Ну, а як ви гадаєте? — Він посміхнувся з іще більшою іронією. — У всякому разі не договори ж із більшовиками підписувати.
— Ви гадаєте, що йому загрожує небезпека?
Запаси іронії, призбирані Віктором Михайловичем за десять років революції, були невичерпні. На обличчі йому заграли серії смішків різноманітної сили і скепсису.
— Кому в Радянській Росії не загрожує небезпека, тим паче чоловікові в такому становищі, як Вороб'янінов? Вуса, Олено Станіславівно, дарма не голять.
— Його прислали з-за кордону? — спитала Олена Станіславівна, мало не задихнувшись.
— Безумовно, — відказав геніальний слюсар.
— З якою ж він метою тут?
— Не будьте дитиною.
— Байдуже. Мені треба його бачити.
— А ви знаєте, чим ризикуєте?
— Та мені однаково! Після десяти років розлуки я не можу не побачитися з Іполитом Матвійовичем.
Їй і справді здалося, що доля розлучила їх тоді, коли вони кохали одне одного.
— Благаю вас, найдіть його! Довідайтесь, де він! Ви скрізь буваєте! Вам буде неважко! Перекажіть, що я хочу його бачити. Чуєте?
Папуга в червоних підштанках, дрімавши на жердині, перелякався шумної розмови, перевернувся вниз головою і в такій позі завмер.
— Олено Станіславівно, — сказав слюсар-механік, підводячись і притискаючи руку до грудей, — я найду його і налагоджу з ним зв'язок.
— Може, ви хочете ще компоту? — розчулилась ворожка.
Віктор Михайлович з'їв компот, прочитав злобну лекцію про неправильну будову папужої клітки і попрощався з Оленою Станіславівною, порекомендувавши їй держати все в найсуворішім секреті.
Розділ XI
Алфавіт "Дзеркало Життя"
Другого дня компаньйони пересвідчилися, що жити в двірницькій далі незручно. Буркотів Тихін, що зовсім очманів після того, як побачив пана спочатку чорновусим, потім зеленовусим, а під кінець і зовсім без вусів. Спати було ні на чім. У двірницькій стояв запах гнилого кізяка, що струмував від нових валянків Тихона. Старі валянки стояли в кутку і теж повітря не озонували.
— Вважаю вечір спогадів закритим, — сказав Остап, — треба переїздити до готелю.
Іполит Матвійович здригнувся:
— Цього не можна.
— Чому?
— Там доведеться прописатись.
— З паспортом не гаразд?
— Та ні, з паспортом усе гаразд, але в місті моє прізвище широко відоме. Піде поголос.
Концесіонери замріяно помовчали.
— А прізвище Міхельсон вам подобається? — несподівано запитав прекрасний Остап.
— Який Міхельсон? Сенатор?
— Ні. Член спілки радторгслужбовців.
— Я вас не розумію.
— Це через брак технічних навичок. Не будьте невинним ягнятком.
Бендер витяг із зеленого піджака профспілкову книжку і передав Іполитові Матвійовичу.
— Конрад Карлович Міхельсон, сорока восьми років, безпартійний, не одружений, член спілки з тисяча дев'ятсот двадцять першого року, надзвичайно моральна особа, мій добрий знайомий, здається, друг дітей… Але ви можете не дружити з дітьми: цього від вас міліція не зажадає.
Іполит Матвійович зашарівся:
— Та чи зручно це?
— Порівняно з нашою концесією цей вчинок, хоч і передбачений Карним кодексом, проте має невинний характер дитячої гри в панаса.
Вороб'янінов все-таки затявся.
— Ви ідеаліст, Конраде Карловичу. Вам іще пощастило, а то, уявіть собі, раптом вам довелось би стати яким-небудь Папа-Христозопулом або Зловуновим.
Одразу ж дано згоду, і концесіонери, не попрощавшись із Тихоном, вибрались на вулицю.
Зупинились вони в мебльованих кімнатах "Сорбонна". Остап переполошив увесь невеликий штат готельної обслуги. Спершу він оглядав номери на сім карбованців, але був невдоволений з їхнього вмеблювання. Оздоблення номерів на п'ять карбованців сподобалось йому більше, але килими були якісь облізлі і обурював запах. У номерах на три карбованці було все гаразд, за винятком картин.
— Я не можу жити в одній кімнаті з пейзажами, — сказав Остап.
Довелось оселитися в номері за карбованець вісімдесят. Там не було пейзажів, не було килимів, а меблювання було строго додержано: два ліжка і нічний столик.
— Стиль кам'яного віку, — схвально зауважив Остап. — А доісторичні тварини в матрацах не водяться?
— Як на який сезон, — відказав лукавий коридорний, — якщо, приміром, губернський з'їзд який-небудь, то, звичайно, нема, бо пасажирів буває багато і перед ними роблять генеральну чистку. А іншим часом справді трапляється, що й набігають. Із сусідніх номерів "Лівадія".
Того ж дня концесіонери побували в Старкомгоспі, де дістали всі потрібні відомості. Виявилося, що житловідділ був розформований 1921 року і що великий архів його був з'єднаний з архівом Старкомгоспу.
До справи взявся великий комбінатор. Надвечір компаньйони вже знали хатню адресу завідувача архіву Варфоломія Коробейникова, колишнього чиновника канцелярії градоначальства, нині службовця конторської праці.
Остап прибрався в гарусний жилет, вибив об бильце ліжка піджак, видурив в Іполита Матвійовича карбованець двадцять копійок на представництво й попрямував з візитом до архіваріуса. Іполит Матвійович залишився в "Сорбонні" і, хвилюючись, почав ходити в прогалині поміж двома ліжками. "Цього вечора, зеленого й холодного, вирішувалась доля всього задуму. Якщо пощастить дістати копії ордерів, за якими розподілялись вилучені з вороб'яніновського особняка меблі, можна вважати, що справа наполовину вдалася. Попереду чекали ще труднощі, звичайно, неймовірні, але нитка була б уже в руках.
— Аби нам ордери дістати, — прошепотів Іполит Матвійович, падаючи на ліжко, — аби нам ордери!..
Пружини розбитого матраца кусали його, як блохи. Він не відчував цього. Він ще неясно уявляв собі, що станеться після одержання ордерів, але був певний, що тоді все піде як по маслу: "А маслом, — чомусь крутилося у нього в голові, — каші не зіпсуєш".
Тим часом каша заварювалась велика. Опанований рожевою мрією, Іполит Матвійович перекидався з боку на бік на ліжку. Пружини під ним мекали.
Остапові довелося перетяти все місто.