Дощечка тьмяної міді з вирізьбленим на ній писаними літерами прізвищем:
В. М. Полєсов
містилася на правих дверях. Ліві двері мали біленьку бляшанку:
МОДИ І КАПЕЛЮХИ
Це теж було лише про людське око.
Усередині майстерні мод і капелюхів не було ні спартрі, ні оздоби, ні безголових манекенів з офіцерською виправкою, ні головатих болванок для елегантних дамських капелюшків. Замість усієї цієї мішури в трикімнатній квартирі жив непорочно білий папуга в червоних спідніх. Папугу обсіли блохи, але поскаржитись він нікому не міг, бо не говорив людським голосом. Цілими днями папуга гриз насіння і спльовував лушпайки на килим крізь грати баштової клітки. Йому бракувало тільки гармоніки і нових із присвистом калош, щоб бути подібним до підпилого кустаря-одинака. На вікнах коливалися темні коричневі завіски з блямбами. У квартирі переважали темно-коричневі тони. Над піаніно висіла репродукція з картини Бекліна "Острів мертвих" у рамі фантазі темно-зеленого полірованого дуба, під склом. Один ріг скла давно вилетів, і оголена частина картини була так засиджена мухами, що зовсім зливалася з рамою. Що діялося в цій частині острова мертвих — дізнатися було вже неможливо.
У спальні на ліжку сиділа сама хазяйка і, спираючись ліктями на восьмикутний столик, застелений нечистою скатертиною рішельє, розкладала карти. Перед нею сиділа вдова Грицацуєва в пухнастій шалі.
— Мушу вас попередити, дівчино, що я за сеанс менше як п'ятдесят копійок не беру, — сказала хазяйка.
Вдова, що не знала перешкод у жадобі відшукати нового чоловіка, погодилась платити зазначену ціну.
— Тільки ви, будь ласка, і майбутнє, — жалісно попросила вона.
— Вам треба ворожити на даму треф.
Вдова заперечила:
— Я завжди була червова дама.
Хазяйка байдуже погодилась і почала комбінувати карти. Визначення вдовиної долі начорно було дано вже через кілька хвилин. На вдову чекали великі і дрібні неприємності, а на серці у неї лежав трефовий король, з яким дружила бубнова дама.
Набіло ворожили по руці. Лінії руки вдови Грицацуєвої були чисті, могутні і бездоганні. Лінія життя простяглась так далеко, що кінець її заїхав у пульс, і якщо лінія говорила правду, то вдова повинна була б дожити до страшного суду. Лінії розуму й мистецтва давали право сподіватись, що вдова покине торгівлю бакалією і подарує людству неперевершені шедеври в якій завгодно царині мистецтва, науки або суспільствознавства. Горбики Венери у вдови схожі були на маньчжурські сопки і промовляли за чудесні запаси любові й ніжності
Все це ворожка пояснила вдові словами і термінами, вживаними поміж графологів, хіромантів і кінських баришників.
— От спасибі вам, мадамочко, — сказала вдова, — я вже тепер знаю, хто трефовий король. І бубнова краля мені теж дуже відома. А король який, не мар'яжний?
— Мар'яжний, дівчино.
Окрилена вдова помчала додому. А ворожка, скинувши карти в шухляду, позіхнула, показавши пащу п'ятдесятилітньої жінки, і пішла на кухню. Там вона попоралась коло обіду, що грівся на гасниці "Грец", по-кухарськи витерла руки об фартух, взяла відро з відбитою де-не-де емаллю і вийшла надвір по воду.
Вона йшла двором, важко пересуваючись на плоских ступнях, її напівспорохнілий бюст мляво стрибав у перефарбованій блузці. На голові ріс віничок сивуватого волосся. Вона була стара, була бруднувата, дивилася на всіх підозріло і любила солодке. Якби Іполит Матвійович побачив її зараз, то нізащо не пізнав би Олени Боур, давньої своєї коханки, про яку секретар суду сказав колись віршами, що вона "к по-целуям зовущая, вся такая воздушная". Біля колодязя мадам Боур привітав сусіда Віктор Михайлович Полєсов, слюсар-інтелігент, що набирав воду в бідон з-під бензину. У Полєсова було лице оперного чорта, якого старанно мазали сажею, перед тим як випустити на сцену.
Обмінявшись привітаннями, сусіди заговорили про те, що цікавило весь Старгород.
— До чого дожились, — іронічно сказав Полєсов, — учора все місто оббігав, плашок три восьмих дюйма дістати не міг. Немає. Нема! А ще трамвай збираються пускати.
Олена Станіславівна, що мала про плашки на три восьмих дюйма таке саме уявлення, яке має про сільське господарство слухачка хореографічних курсів імені Леонардо да Вінчі, думаючи, що сир добувають з вареників, висловила, проте, своє співчуття:
— Які тепер магазини! Тепер тільки черги, а магазинів нема. І назви у цих магазинів найжахливіші. Старгіко!..
— Ні, знаєте, Олено Станіславівно, це ще дурниці! У них чотири мотори "Загальної Електричної Компанії" лишились. Ну, ці сяк-так підуть, хоч кузови та-аке барахло!.. Скло не на гумі. Я сам бачив. Деренчати все це буде… Жах! А решта моторів — харківська робота. Самий держпромколірмет. Верстви не витягнуть. Я на них дивився…
Слюсар роздратовано замовк. Його чорне лице блищало на сонці. Білки очей були жовтаві. З-поміж кустарів з мотором, на які багатий був Старгород, Віктор Михайлович Полєсов був найбільш неповороткий і частіше за інших осоромлювався. Причиною цього була його надміру запальна натура. Це був запальний ледар. Він завжди пінився. У власній його майстерні, що містилася в другому дворі будинку № 7 у Перелешинськім провулку, застати його було неможливо. Погасле переносне горно сиротою стояло посеред мурованого сарая, по закутках якого лежали купами проколоті камери, подерті протектори "Треугольник", руді замки — такі величезні, що ними можна було замикати міста, — м'які баки на пальне з написами "Indian" і "Wanderer", дитяча ресорна колясочка, навіки заглохла динамка, гнила шкіряна сириця, промащене клоччя, стертий наждачний папір, австрійський багнет і безліч подертого, гнутого і давленого мотлоху. Замовники не находили Віктора Михайловича. Віктор Михайлович уже десь давав розпорядження. Йому було не до роботи. Він не міг спокійно бачити биндюжника, куди б той не їхав з вантажем — у свій чи чужий двір. Полєсов одразу ж виходив у двір і, склавши руки на спині, презирливо спостерігав поведінку візника. Нарешті серце його не витримувало:
— Хто ж так заїздить? — кричав він, жахаючись. — Завертай!
Переляканий візник завертав.
— Куди ж ти завертаєш, мордо?! — страждав Віктор Михайлович, налітаючи на коня. — Надавали б тобі за старих часів ляпасів, тоді б завертав.
Покомандувавши так з півгодини, Полєсов збирався був уже вернути до майстерні, де дожидав його неполагоджений велосипедний насос, але тут спокійне життя міста звичайно знов порушувало яке-небудь непорозуміння. То на вулиці зчіплювались осями вози, і Віктор Михайлович показував, як найкраще і найшвидше їх розчепити; то міняли телеграфний стовп, і Полєсов перевіряв його перпендикулярність до землі власним, спеціально винесеним з майстерні виском: то, нарешті, проїздила пожежна команда, і Полєсов, схвильований звуками труби і попеліючи від полум'я неспокою, біг за колісницями.
Однак вряди-годи Віктора Михайловича настигала стихія реальної дії. На кілька день він ховався в майстерню і мовчки працював. Діти вільно бігали по двору і кричали що хотіли, биндюжники описували у дворі які завгодно криві, вози на вулиці загалом переставали зчіплюватись, і пожежні колісниці та катафалки самотньо котили на пожежу, — Віктор Михайлович працював. Одного разу, після такого запою, він вивів у двір, як барана за роги, мотоцикл, складений зі шматочків автомобілів, вогнегасників, велосипедів і друкарських машинок. Мотор на півтори сили був вандерерівський, колеса давидсонівські, а решта головних частин уже давно втратила фірму. З сідла звисав на шпагатику картонний плакат "Проба". Зібрався натовп. Не дивлячись ні на кого, Віктор Михайлович закрутив рукою педаль. Іскри не було хвилин десять. Потім почулося залізне чавкання, прилад затремтів і оповився брудним димом. Віктор Михайлович кинувся в сідло, і мотоцикл, набравши шаленої швидкості, виніс його через тунель на середину бруку й одразу ж спинився, наче підтятий кулею. Віктор Михайлович збирався був уже злізти і обревізувати свою загадкову машину, як раптом вона дала задній хід і, пронісши свого творця через той самий тунель, зупинилась на вихідному пункті — посеред двору, буркітливо ахнула й вибухла. Віктор Михайлович уцілів чудом і з уламків мотоцикла в черговий запійний період змайстрував стаціонарний двигун, що вельми був подібний до справжнього, але не працював.
Вінцем академічної діяльності слюсаря-інтелігента була епопея з ворітьми сусіднього будинку № 5. Житлотовариство цього будинку уклало з Віктором Михайловичем угоду, за якою Полєсов брав на себе зобов'язання полагодити залізні ворота будинку і пофарбувати їх у який-небудь економічний колір, на свій розсуд. З другого боку, житлотовариство зобов'язалось заплатити В. М. Полєсову після приймання роботи спеціальною комісією двадцять один карбованець сімдесят п'ять копійок. Гербові марки були віднесені на рахунок виконавця роботи.
Віктор Михайлович підняв і поніс ворота, як Самсон. У майстерні він з ентузіазмом узявся до роботи. Два дні пішло на розклепування воріт. Розібрано їх на складові частини. Чавунні завитки лежали в дитячій колясочці; залізні штанги та списи складено під верстат. Ще кілька день пішло на огляд ушкоджень. А потім у місті сталася велика неприємність: на Дров'яній лопнула магістральна водопровідна труба, і Віктор Михайлович решту тижня провів на місці аварії, іронічно посміхаючись, покрикуючи на робітників і щохвилини заглядаючи в провалину.
Коли організаторський запал Віктора Михайловича трохи вгамувався, він знов підступив до воріт, але було запізно: дворові діти гралися чавунними завитками та списами воріт будинку № 5. Угледівши розгніваного слюсаря, діти з переляку покидали цяцьки і розбіглись. Половини завитків уже не було, і найти їх не пощастило. Після цього випадку Віктор Михайлович зовсім збайдужів до воріт.
А в будинку № 5, розчиненому навстіж, відбувалися жахливі події. З горищ крали мокру білизну і одного вечора потягли навіть закипілий у дворі самовар. Віктор Михайлович особисто брав участь у гонитві за злодієм, але злодій, хоч і ніс у витягнутих уперед руках кип'ячий самовар, з бляшаної труби якого било полум'я, біг дуже жваво і, обертаючись назад, шпетив переднього в гонитві Віктора Михайловича нечистими словами.