Іполит Матвійович не читав газет і не знав, що на Перше травня в Старгороді збираються відкрити дві трамвайні лінії: Вокзальну і Привозну. То здавалось Іполитові Матвійовичу, що він ніколи не покидав Старгорода, то Старгород уявлявся йому місцем цілком незнайомим.
Заглиблений у такі думки, він дійшов до вулиці Маркса і Енгельса. У цьому місці до нього повернулося дитяче відчуття, що от-от з-за рогу двоповерхового будинку з довгим балконом неодмінно має вийти знайомий. Іполит Матвійович навіть спинився чекально. Але знайомий не вийшов. Спочатку з-за рогу вигулькнув скляр з ящиком бемського скла і буханцем замазки мідного кольору. Виринув з-за рогу Джигун у замшевій кепці із шкіряним жовтим козирком. За ним вибігли діти, школярі першого ступеня, з книжками в ремінцях.
Раптом Іполит Матвійович відчув жар у долонях і прохолоду в животі Просто на нього йшов незнайомий громадянин з добрим лицем, несучи стілець, немов віолончель. Іполит Матвійович, на якого несподівано напала гикавка, вдивився і одразу пізнав свій стілець.
Так! Це був гамбсівський стілець, оббитий потемнілим у революційних бурях англійським ситцем у квіточках, це був горіховий стілець із гнутими ніжками. Іполит Матвійович відчув себе так, ніби йому стрельнули в ухо.
— Точити ножі, ножиці, бритви правити! — закричав поблизу баритональний бас.
І одразу ж долинуло тонкою луною:
— Паяємо, лагодимо!
— Московська гайзета "Звестие", журнал "Смехач", "Красная нива"!..
Десь угорі зі дзвоном вибили скло. Потрясаючи місто, проїхав вантажний автомобіль млинбуду. Засвистів міліціонер. Життя кипіло і било через край. Не можна було гаяти час.
Іполит Матвійович стрибком леопарда наблизився до обурливого незнайомця і мовчки смикнув стілець до себе. Незнайомий смикнув стілець назад. Тоді Іполит Матвійович, тримаючись лівою рукою за ніжку, почав щосили відривати товсті пальці незнайомого від стільця.
— Грабують, — пошепки сказав незнайомий, тримаючись за стілець ще міцніше.
— Дозвольте, дозвольте, — мурмотів Іполит Матвійович, намагаючись відклеїти пальці незнайомого.
Почав збиратися натовп. Чоловіка зо три вже стояло поблизу, з надзвичайною цікавістю стежачи за розвитком конфлікту.
Тоді обидва боязко оглянулись і, не дивлячись один на одного, але не випускаючи стільця з чіпких рук, швидко пішли вперед, немов нічого й не сталося.
"Що ж це таке?" — очманіло думав Іполит Матвійович.
Що думав незнайомий, не можна було збагнути, але хода у нього була вельми рішуча.
Вони йшли швидше і швидше і, угледівши в глухому завулкові пустир, засипаний щебенем і будівельними матеріалами, немов по команді, повернули туди. Тут сили Іполита Матвійовича збільшились учетверо.
— Дозвольте ж! — закричав він, не соромлячись.
— Про-о-бі! — ледве чутно скрикнув незнайомий.
І що руки обом заклякли на стільці, вони почали штурхати один одного ногами. Чоботи незнайомого були з підковами, і Іполитові Матвійовичу спочатку щедро влетіло. Але він швидко пристосувався і, стрибаючи то вправо, то вліво, немов танцював краков'як, ухилявся від ударів супротивника і намагався вразити ворога в живіт. У живіт влучити йому не пощастило, бо заважав стілець, але зате він влучив у колінну чашечку сопротивника, після чого той міг брикатись тільки лівою ногою.
— О господи! — зашепотів незнайомий.
І тут Іполит Матвійович побачив, що незнайомий, який у найнахабніший спосіб украв його стілець, не хто інший, як священик церкви Фрола і Лавра — панотець Федір Востриков.
Іполит Матвійович отетерів.
— Батюшка! — скрикнув він, від здивування знімаючи руки із стільця.
Панотець Востриков фіалково зацвів і нарешті одпустив свої пальці. Стілець, ніким не підтримуваний, упав на биту цеглу.
— Де ж ваші вуса, шановний Іполите Матвійовичу? — з найтоншою ущипливістю спитала духовна особа.
— А ваші локони де? Адже у вас були локони?
Неймовірне презирство звучало в словах Іполита Матвійовича. Він окинув панотця Федора поглядом незвичайної шляхетності і, взявши під пахву стілець, повернувся, щоб піти геть. Але панотець Федір, уже зовсім отямившись, не дав Вороб'янінову такого легкого тріумфу. З криком: "Ні, прошу вас", — він знову ухопився за стілець. Було відновлено попередню позицію. Обидва супротивники стояли, вчепившись у ніжки, наче коти чи боксери, міряли один одного очима, походжаючи то туди, то сюди.
Трагічна пауза тривала цілу хвилину.
— То це ви, святий отче, — проскреготів Іполит Матвійович, — полюєте на моє майно?
Із цими словами Іполит Матвійович хвицнув святого панотця ногою в стегно.
Панотець примірився, люто пнув предводителя в пах, — той аж зігнувся.
— Це не ваше майно.
— А чиє ж?
— Не ваше.
— А чиє ж?
— Не ваше, не ваше.
— А чиє ж, чиє?
— Не ваше.
З таким шипінням вони несамовито брикались.
— А чиє ж це майно? — верескнув предводитель, затопивши ногу в живіт святому панотцеві.
Перемагаючи біль, святий панотець твердо сказав:
— Це націоналізоване майно.
— Націоналізоване?
— Так, так, націоналізоване.
Говорили вони з такою надзвичайною швидкістю, що слова зливались.
— Ким націоналізоване?
— Радянською владою! Радянською владою!
— Якою владою?
— Владою трудящих.
— А-а-а!.. — сказав Іполит Матвійович, холонучи. — Владою робітників і селян?
— Та-а-ак-с!
— М-м-м!.. То, може, ви, святий отче, партійний?
— М-можливо!
Тут Іполитові Матвійовичу урвався терпець і, крикнувши "можливо?", він смачно плюнув в добре обличчя панотця Федора. Панотець Федір негайно плюнув в лице Іполитові Матвійовичу і теж влучив. Стерти слину було нічим: руки держали стілець. Іполит Матвійович випустив звук, немов розчинилися двері, і щосили штовхнув ворога стільцем. Ворог упав, тягнучи за собою засапаного Вороб'янінова. Боротьба точилась у партері.
Раптом щось тріснуло: одламались відразу обидві передні ніжки. Забувши один про одного, супротивники заходились шматувати горіхове скарбосховище. Із сумним криком чайки лопнув англійський ситець у квіточках. Спинка відлетіла, відкинута могутнім поривом. Скарбошукачі рвонули рогожу разом з мідними ґудзиками і, здираючи об пружини руки до крові, запустили пальці в шерстяну набивку. Стривожені пружини співали. Через п'ять хвилин стілець було обгризено. Від нього лишились ріжки та ніжки. Увсебіч котилися пружини. Вітер носив гнилу шерсть по пустирю. Гнуті ніжки лежали в ямі. Діамантів не було.
— Ну що, знайшли? — спитав Іполит Матвійович, задихаючись.
Панотець Федір, весь укритий шматками шерсті, одсапувався і мовчав.
— Ви аферист! — крикнув Іполит Матвійович. — Я вам морду наб'ю, панотче Федоре!
— Руки короткі, — одказав батюшка.
— Куди ж ви підете весь у пуху?
— А вам яке діло?
— Соромно, батюшко! Ви просто злодій!
— Я у вас нічого не вкрав!
— Як же ви довідались про це? Використали в своїх особистих інтересах таємницю сповіді? Дуже добре! Дуже гарно!
Іполит Матвійович з обурливим "пфуй" покинув пустир і, чистячи на ходу рукава пальта, попростував додому. На розі вулиці Ленських подій і Єрофеївського провулка Вороб'янінов побачив свого компаньйона. Технічний директор і головний керівник концесії стояв трохи одвернувшись, піднявши ліву ногу, — йому чистили замшевий верх черевиків канареєчним кремом. Іполит Матвійович підбіг до нього. Директор безтурботно мугикав "Шимі":
Раніше проробляли це верблюди,
Раніше танцювали ботокуди,
А тепер танцює шимі цілий світ…
— Ну, як житловідділ? — спитав він діловито і одразу ж додав: — Заждіть, не розповідайте, ви надто схвильовані, охолоньте.
Видавши чистильникові сім копійок, Остап узяв Вороб'янінова попід руку і потяг його вулицею. Все, що розповів схвильований Іполит Матвійович, Остап вислухав з великою увагою.
— Ага! Невелика чорна борідка? Так-так! Пальто із смушевим коміром? Розумію. Цей стілець з богадільні. Куплений сьогодні вранці за три карбованці.
— Та ви заждіть…
І Іполит Матвійович розказав головному концесіонерові про всі підлоти панотця Федора. Остап спохмурнів.
— Кисла справа, — сказав він, — печера Лейхтвейса. Таємничий суперник. Його треба випередити, а морду йому ми завжди помацати встигнемо.
Поки друзі закушували в пивній "Стенька Разін" і Остап добував відомості, в якому домі був раніше житловідділ і яка установа міститься в ньому тепер, день кінчився.
Золоті битюги знов стали коричневими. Діамантові краплі холоділи на льоту і падали із дзвоном на землю. У пивних і ресторані "Фенікс" пиво піднялося в ціні: настав вечір. На Великій Пушкінській засвітились електричні лампи і, повертаючись додому з першої весняної прогулянки з барабанним тупотом пройшов загін піонерів.
Тигри, перемоги і кобри губплану таємничо світилися під місяцем, що входив у місто.
Ідучи додому з примовклим раптом Остапом, Іполит Матвійович подивився на губпланівських тигрів і кобр. За його часів тут містилася губернська земська управа, і громадяни дуже пишалися кобрами, вважаючи їх за старгородську славну пам'ятку.
"Найду", — подумав Іполит Матвійович, вдивляючись у гіпсову перемогу.
Тигри лагідно вимахували хвостами, кобри радісно скорочувались, і душа Іполита Матвійовича сповнилася певністю.
Розділ X
Слюсар, папуга і ворожка
Будинок № 7 у Перелешинськім провулку не належав до найкращих будівель Старгорода. Два його поверхи, побудовані в стилі Другої імперії, були оздоблені побитими левиними мордами, надзвичайно подібними до обличчя відомого в свій час письменника Арцибашева. Арцибашевських лиць було рівно вісім, відповідно до числа вікон, що виходили в провулок. Містилися ці левині пики у віконних ключах.
Були на будинку ще дві прикраси, але вже суто комерційного характеру. По один бік висіла лазурна вивіска:
ОДЕСЬКА БУБЛИЧНА АРТІЛЬ
МОСКОВСЬКІ БАРАНКИ
На вивісці було намальовано молодика у галстуку й коротких французьких брюках. Він держав в одній вивернутій руці казковий ріг достатків, звідки лавиною спадали охряні московські баранки, що продавалися на випадок попиту і за одеські бублики. До того ж молодик похітливо всміхався. По другий бік пакувальна контора "Швидкоупак" повідомляла про себе шановних громадян-замовників чорною вивіскою з круглими золотими буквами.
Дарма що різниця у вивісках і величині оборотного капіталу була разюча, обидва ці різнорідні підприємства провадили одну справу: спекулювали мануфактурою всіх гатунків — грубошерстою, тонкошерстою, бавовняною, а коли траплявся шовк гарних кольорів і візерунків, то й шовком.
Пройшовши ворота, залиті тунельним мороком і водою, і повернувши праворуч у двір з цементним колодязем, можна було побачити двоє дверей без ґанків, що виходили просто на гостре каміння двору.