Чесне слово

Леонід Пантелєєв

Мені дуже шкода, що я не можу нам сказати, як звуть цього чоловічка і де він живе, і хто його тато і мама. В сутінках я навіть не встиг як слід роздивитися його обличчя. Я тільки пам'ятаю, що ніс у нього був у ластовинні і що штанці в нього були коротенькі й трималися не на ремінці, а на таких шлейочках, які перекидаються через плечі і застібаються десь на животі.

Якось улітку я зайшов у садок — я не знаю, як він зветься — на Васильєвському острові, коло білої церкви. Була у мене з собою цікава книжка, я засидівся, зачитався і не помітив, як настав вечір. Коли в очах у мене зарябіло і читати стало зовсім важко, я швидко згорнув книжку, підвівся і пішов до виходу.

Сад уже спорожнів, на вулицях мигтіли вогники, і десь за деревами лунав дзвоник сторожа.

Я боявся, що сад зачинять, і йшов дуже швидко.

Раптом я зупинився. Мені вчулося, ніби десь збоку, за кущами, хтось плаче.

Я звернув на бічну доріжку — там білів у темряві невеличкий цегляний будиночок, які бувають в усіх міських садах, якась будка чи сторожка. А біля її стіни стояв маленький хлопчик років семи-восьми і. схиливши голову, голосно й невтішно плакав.

Я підійшов і озвався до нього.

— Що з тобою, хлопчику?

Він одразу, наче по команді, перестав плакати, підняв голову, глянув на мене і сказав:

— Нічого.

— Як це нічого? Тебе хто скривдив?

— Ніхто.

— То чого ж ти плачеш?

Йому ще важко було говорити, він ще не проковтнув усі сльози, ще схлипував, гикав, шморгав носом.

— Давай пішли, — сказав я йому. — Глянь, уже пізно, вже сад зачиняють...

І я хотів узяти хлопчика за руку. Але хлопчик швидко відсмикнув руку і сказав:

— Не можу.

— Що не можеш?

— Іти не можу.

— Як? Чому? Що з тобою?

— Нічого,—сказав хлопчик.

— Ти що — хворий?

— Ні,—сказав він. —Здоровий.

— То чому ж ти йти не можеш?

— Я вартовий, — сказав він.

— Як вартовий? Який вартовий?

— Та що ви — не розумієте? Ми граємося.

— Та з ким же ти граєшся? Хлопчик помовчав, зітхнув і сказав:

— Не знаю. Тут я, признатися, подумав, що, напевне, хлопчик все-таки хворий і що в нього з головою не все гаразд.

— Послухай, — сказав я йому. —Що ти кажеш? Як же це так? Граєшся і не знаєш Із ким?

— Так, сказав хлопчик. —Не знаю. Я на лаві сидів, а тут якісь великі хлопці підходять і кажуть: "Хочеш гратись у війну?" Я кажу: "Хочу". Почали гратися. Мені кажуть! "Ти сержант". Один великий хлопчик — він Тимошенком був, маршалом... Він привів мене сюди й каже: "Тут у нас пороховий склад. А ти будеш вартовим Стій тут, поки я тебе не зміню". Я кажу: "Добре". А він каже: "Дай чесне слово, що не підеш звідси".

— Ну?

— От я й сказав: "Чесне слово, не піду".

— То й що?

— Так от. Стою, стою, а вони не йдуть.

— Так! — посміхнувся я. —А давно вони тебе сюди поставили?

— Ще завидна.

— Так де ж вони?

Дивіться також

Хлопчик знову зітхнув і сказав:

— Я думаю, вони пішли.

— Як пішли?

— Забули.

— То чого ж ти стоїш?

— Я чесне слово сказав...

Я вже хотів засміятися, але потім схаменувся і подумав, що це зовсім не смішно і що хлопчик каже цілком правильно. Якщо дав чесне слово, то треба стояти, що б там не трапилось — хоч лопни. А гра це чи не гра—однаково.

— От так історія вийшла! — сказав я йому. — Що ж ти робитимеш?

— Не знаю, — сказав хлопчик і знову заплакав.

Мені дуже хотілося йому якось допомогти. Але що я міг зробити? Іти шукати цих дурних хлоп'ят, які поставили його на варту, взяли з нього чесне слово, а самі втекли додому? Та де ж їх тепер знайдеш, тих хлоп'ят? Вони вже, мабуть, повечеряли і спати лягли, і десяті сни бачать. А людина на варті стоїть. В темряві. І голодна, мабуть.

— Ти, напевне, їсти хочеш? — запитав я в нього.

— Так, — сказав він, — хочу.

— Так от що,—сказав я, подумавши. —Ти валяй біжи додому, повечеряй, а я поки що за тебе постою тут.

— Та, — сказав хлопчик, — а хіба це можна?

— Чому ж не можна?

— Ви ж не військовий.

Я почухав потилицю і сказав:

— Правильно. Нічого не вийде. Я навіть не можу зняти тебе з варти. Це може зробити тільки військовий, тільки начальник...

І тут раптом у мене з'явилася щаслива думка. Я подумав, якщо звільнити хлопчика від чесного слова, зняти його з варти може тільки військовий, так у чому ж річ? Треба, значить, іти шукати військового.

Я нічого не сказав хлопчикові, тільки промовив: "Почекай хвилиночку", а сам, не гаючи часу, побіг до виходу.

Ворота ще не були зачинені, ще сторож ходив десь у найдальших закутках саду і додзвонював там своїм дзвоником.

Я став біля воріт, чекаючи, чи не пройде мимо який-небудь лейтенант або хоча б рядовий червоноармієць. Але, як на лихо, жоден військовий не показувався на вулиці. От майнули були на тому боці вулиці якісь чорні шинелі, я зрадів, подумав, що то військові моряки, перебіг вулицю і побачив, що це не моряки, а хлоп'ята-ремісники. Пройшов високий залізничник у дуже красивій шинелі з яскравими малиновими нашивками. Але й залізничник з його чудовою шинеллю мені також тої хвилини був ні до чого.

Я вже хотів ні в сих ні в тих повертатися до саду, як раптом побачив за рогом, на трамвайній зупинці захисний командирський кашкет з блакитною кавалерійською околичкою. Здається, що ніколи в житті я так не радів, як зрадів тої миті. Стрімголов я побіг до зупинки. І раптом, не встиг добігти, бачу — до зупинки підходить трамвай, і командир, молодий кавалерійський майор, разом з усією публікою збирається просунутися до вагона.

Захекавшись, я підбіг до нього, схопив за руку і закричав:

— Товаришу майор! Почекайте! Товаришу майор...

Він оглянувся, здивовано на мене подивився і сказав:

— В чому річ?

— Бачите, в чому річ,—сказав я. — Тут у саду, біля будки, на варті стоїть хлопчик. Він не може піти звідти, він дав чесне слово. Він дуже маленький... Він плаче...

загрузка...

Командир глянув на мене перелякано. Напевне, він теж подумав, що я хворий і в мене з головою не все гаразд.

— До чого ж тут я?—сказав він.

Трамвай його відійшов, і він дивився на мене дуже сердито.

Але коли я трохи докладніше з'ясував йому, в чому річ, він не став довго думати і відразу ж сказав.

— Ходімо, ходімо. Звичайно! Чом же ви мені зразу не сказали?

Коли ми підійшли до саду, сторож чіпляв на ворота замок. Я попросив його кілька хвилин почекати, сказав, що в саду у мене залишився хлопчик, і ми з майором побігли в глиб саду.

У темряві ми ледве відшукали білу будку. Хлопчик стояв на тому самому місці, де я його залишив, і знову, але тепер дуже тихо, плакав. Я озвався до нього. Він зрадів, навіть скрикнув з радощів, а я сказав:

— Так от, я привів начальника.

Побачивши командира, хлопчик якось випростався, виструнчився і став на кілька сантиметрів вищий.

— Товаришу вартовий, — сказав йому командир. — Яке ви маєте звання?

— Я сержант,—сказав хлопчик.

— Товаришу сержант, наказую залишити довірений вам пост.

Хлопчик помовчав, посопів носом і сказав: А у вас яке звання? Я не бачу...

— Я майор,—сказав командир.

І тоді хлопчик приклав руку до широкого козирка своєї сіренької кепки і сказав:

— Єсть, товаришу майор: наказано залишити пост.

І сказав він це так дзвінко і так вправно, що ми обидва не витримали й зареготалися. І хлопчик теж весело і з полегкістю засміявся.

Не встигли ми втрьох вийти з саду, як за нами грюкнули ворота і сторож кілька разів повернув у замку ключ.

Майор простяг хлопчикові руку:

— Молодець, товаришу сержант! — сказав він.—З тебе вийде справжній воїн. До побачення!

Хлопчик щось пробурмотів і сказав:

— До побачення...

А майор віддав нам обом честь і, побачивши, що знову підходить його трамвай, побіг

до зупинки.

Я теж попрощався з хлопчиком і потис

йому руку.

— Може, тебе провести? — спитав я в нього.

— Ні, я близько живу. Я не боюсь, — сказав хлопчик.

Я подивився на його маленький веснянкуватий ніс і подумав, що йому справді нема чого боятися. Хлопчик, у якого така міцна воля і таке тверде слово, не злякається темряви, не злякається хуліганів, не злякається й страшніших речей.

А коли він виросте... Ще не відомо, ким

він буде, коли виросте, але ким би він не був,

можна поручитися, що це буде справжня людина.

Я подумав так, і мені стало дуже приємно. Що я познайомився з цим хлопчиком.

І я ще раз міцно і з задоволенням потис йому руку.

Інші твори цього автора: