Мені дуже шкода, що я не можу нам сказати, як звуть цього чоловічка і де він живе, і хто його тато і мама. В сутінках я навіть не встиг як слід роздивитися його обличчя. Я тільки пам'ятаю, що ніс у нього був у ластовинні і що штанці в нього були коротенькі й трималися не на ремінці, а на таких шлейочках, які перекидаються через плечі і застібаються десь на животі.
Якось улітку я зайшов у садок — я не знаю, як він зветься — на Васильєвському острові, коло білої церкви. Була у мене з собою цікава книжка, я засидівся, зачитався і не помітив, як настав вечір. Коли в очах у мене зарябіло і читати стало зовсім важко, я швидко згорнув книжку, підвівся і пішов до виходу.
Сад уже спорожнів, на вулицях мигтіли вогники, і десь за деревами лунав дзвоник сторожа.
Я боявся, що сад зачинять, і йшов дуже швидко.
Раптом я зупинився. Мені вчулося, ніби десь збоку, за кущами, хтось плаче.
Я звернув на бічну доріжку — там білів у темряві невеличкий цегляний будиночок, які бувають в усіх міських садах, якась будка чи сторожка. А біля її стіни стояв маленький хлопчик років семи-восьми і. схиливши голову, голосно й невтішно плакав.
Я підійшов і озвався до нього.
— Що з тобою, хлопчику?
Він одразу, наче по команді, перестав плакати, підняв голову, глянув на мене і сказав:
— Нічого.
— Як це нічого? Тебе хто скривдив?
— Ніхто.
— То чого ж ти плачеш?
Йому ще важко було говорити, він ще не проковтнув усі сльози, ще схлипував, гикав, шморгав носом.
— Давай пішли, — сказав я йому. — Глянь, уже пізно, вже сад зачиняють...
І я хотів узяти хлопчика за руку. Але хлопчик швидко відсмикнув руку і сказав:
— Не можу.
— Що не можеш?
— Іти не можу.
— Як? Чому? Що з тобою?
— Нічого,—сказав хлопчик.
— Ти що — хворий?
— Ні,—сказав він. —Здоровий.
— То чому ж ти йти не можеш?
— Я вартовий, — сказав він.
— Як вартовий? Який вартовий?
— Та що ви — не розумієте? Ми граємося.
— Та з ким же ти граєшся? Хлопчик помовчав, зітхнув і сказав:
— Не знаю. Тут я, признатися, подумав, що, напевне, хлопчик все-таки хворий і що в нього з головою не все гаразд.
— Послухай, — сказав я йому. —Що ти кажеш? Як же це так? Граєшся і не знаєш Із ким?
— Так, сказав хлопчик. —Не знаю. Я на лаві сидів, а тут якісь великі хлопці підходять і кажуть: "Хочеш гратись у війну?" Я кажу: "Хочу". Почали гратися. Мені кажуть! "Ти сержант". Один великий хлопчик — він Тимошенком був, маршалом... Він привів мене сюди й каже: "Тут у нас пороховий склад. А ти будеш вартовим Стій тут, поки я тебе не зміню". Я кажу: "Добре". А він каже: "Дай чесне слово, що не підеш звідси".
— Ну?
— От я й сказав: "Чесне слово, не піду".
— То й що?
— Так от. Стою, стою, а вони не йдуть.
— Так! — посміхнувся я. —А давно вони тебе сюди поставили?
— Ще завидна.
— Так де ж вони?
Хлопчик знову зітхнув і сказав:
— Я думаю, вони пішли.
— Як пішли?
— Забули.
— То чого ж ти стоїш?
— Я чесне слово сказав...
Я вже хотів засміятися, але потім схаменувся і подумав, що це зовсім не смішно і що хлопчик каже цілком правильно. Якщо дав чесне слово, то треба стояти, що б там не трапилось — хоч лопни. А гра це чи не гра—однаково.
— От так історія вийшла! — сказав я йому. — Що ж ти робитимеш?
— Не знаю, — сказав хлопчик і знову заплакав.
Мені дуже хотілося йому якось допомогти. Але що я міг зробити? Іти шукати цих дурних хлоп'ят, які поставили його на варту, взяли з нього чесне слово, а самі втекли додому? Та де ж їх тепер знайдеш, тих хлоп'ят? Вони вже, мабуть, повечеряли і спати лягли, і десяті сни бачать. А людина на варті стоїть. В темряві. І голодна, мабуть.
— Ти, напевне, їсти хочеш? — запитав я в нього.
— Так, — сказав він, — хочу.
— Так от що,—сказав я, подумавши. —Ти валяй біжи додому, повечеряй, а я поки що за тебе постою тут.
— Та, — сказав хлопчик, — а хіба це можна?
— Чому ж не можна?
— Ви ж не військовий.
Я почухав потилицю і сказав:
— Правильно. Нічого не вийде. Я навіть не можу зняти тебе з варти. Це може зробити тільки військовий, тільки начальник...
І тут раптом у мене з'явилася щаслива думка. Я подумав, якщо звільнити хлопчика від чесного слова, зняти його з варти може тільки військовий, так у чому ж річ? Треба, значить, іти шукати військового.
Я нічого не сказав хлопчикові, тільки промовив: "Почекай хвилиночку", а сам, не гаючи часу, побіг до виходу.
Ворота ще не були зачинені, ще сторож ходив десь у найдальших закутках саду і додзвонював там своїм дзвоником.
Я став біля воріт, чекаючи, чи не пройде мимо який-небудь лейтенант або хоча б рядовий червоноармієць. Але, як на лихо, жоден військовий не показувався на вулиці. От майнули були на тому боці вулиці якісь чорні шинелі, я зрадів, подумав, що то військові моряки, перебіг вулицю і побачив, що це не моряки, а хлоп'ята-ремісники. Пройшов високий залізничник у дуже красивій шинелі з яскравими малиновими нашивками. Але й залізничник з його чудовою шинеллю мені також тої хвилини був ні до чого.
Я вже хотів ні в сих ні в тих повертатися до саду, як раптом побачив за рогом, на трамвайній зупинці захисний командирський кашкет з блакитною кавалерійською околичкою. Здається, що ніколи в житті я так не радів, як зрадів тої миті. Стрімголов я побіг до зупинки. І раптом, не встиг добігти, бачу — до зупинки підходить трамвай, і командир, молодий кавалерійський майор, разом з усією публікою збирається просунутися до вагона.
Захекавшись, я підбіг до нього, схопив за руку і закричав:
— Товаришу майор! Почекайте! Товаришу майор...
Він оглянувся, здивовано на мене подивився і сказав:
— В чому річ?
— Бачите, в чому річ,—сказав я. — Тут у саду, біля будки, на варті стоїть хлопчик. Він не може піти звідти, він дав чесне слово. Він дуже маленький... Він плаче...
Командир глянув на мене перелякано. Напевне, він теж подумав, що я хворий і в мене з головою не все гаразд.
— До чого ж тут я?—сказав він.
Трамвай його відійшов, і він дивився на мене дуже сердито.
Але коли я трохи докладніше з'ясував йому, в чому річ, він не став довго думати і відразу ж сказав.
— Ходімо, ходімо. Звичайно! Чом же ви мені зразу не сказали?
Коли ми підійшли до саду, сторож чіпляв на ворота замок. Я попросив його кілька хвилин почекати, сказав, що в саду у мене залишився хлопчик, і ми з майором побігли в глиб саду.
У темряві ми ледве відшукали білу будку. Хлопчик стояв на тому самому місці, де я його залишив, і знову, але тепер дуже тихо, плакав. Я озвався до нього. Він зрадів, навіть скрикнув з радощів, а я сказав:
— Так от, я привів начальника.
Побачивши командира, хлопчик якось випростався, виструнчився і став на кілька сантиметрів вищий.
— Товаришу вартовий, — сказав йому командир. — Яке ви маєте звання?
— Я сержант,—сказав хлопчик.
— Товаришу сержант, наказую залишити довірений вам пост.
Хлопчик помовчав, посопів носом і сказав: А у вас яке звання? Я не бачу...
— Я майор,—сказав командир.
І тоді хлопчик приклав руку до широкого козирка своєї сіренької кепки і сказав:
— Єсть, товаришу майор: наказано залишити пост.
І сказав він це так дзвінко і так вправно, що ми обидва не витримали й зареготалися. І хлопчик теж весело і з полегкістю засміявся.
Не встигли ми втрьох вийти з саду, як за нами грюкнули ворота і сторож кілька разів повернув у замку ключ.
Майор простяг хлопчикові руку:
— Молодець, товаришу сержант! — сказав він.—З тебе вийде справжній воїн. До побачення!
Хлопчик щось пробурмотів і сказав:
— До побачення...
А майор віддав нам обом честь і, побачивши, що знову підходить його трамвай, побіг
до зупинки.
Я теж попрощався з хлопчиком і потис
йому руку.
— Може, тебе провести? — спитав я в нього.
— Ні, я близько живу. Я не боюсь, — сказав хлопчик.
Я подивився на його маленький веснянкуватий ніс і подумав, що йому справді нема чого боятися. Хлопчик, у якого така міцна воля і таке тверде слово, не злякається темряви, не злякається хуліганів, не злякається й страшніших речей.
А коли він виросте... Ще не відомо, ким
він буде, коли виросте, але ким би він не був,
можна поручитися, що це буде справжня людина.
Я подумав так, і мені стало дуже приємно. Що я познайомився з цим хлопчиком.
І я ще раз міцно і з задоволенням потис йому руку.