Хто що винен, тому хрест, — продекламував Янкель, нараз розбивши гнітючу мовчанку, і гучний регіт заглушив останні його слова.
— А-а-а! Отак ви, значить, борги платите?! Ну, добре…
З тими словами Слайонов вискочив з убиральні, і хлопці відразу засумували.
— До старших побіг. Зараз Громоносцева приведе.
Мимоволі відчувалося, що Громоносцев повинен буде розв'язати справу. Адже він — сила, і якщо він зараз заступиться за Слайонова, то завтра ж Турка знову покірно платитиме данину великому лихвареві, а з цим тягнутимуть лямку й усі інші.
— А може, він не піде, — несміливо висловив свої міркування Устинович серед загального смутку. Всі зрозуміли, що "він" — це Громоносцев, і потай сподівалися, що він не піде за Слайоновим.
Але він прийшов. Прийшов разом із Слайоновим. Слайонов гнівно й гордо подивився навколо і промовив, показуючи пальцем на Туркіна:
— Ось, Циганок, він відмовляється платити борги!
Усі насторожилися. Десяток пар очей уп'явся в похмуре обличчя Цигана, сподіваючись чогось вирішального. Так чи ні? Так чи ні?..
А Слайонов скаржився:
— Я прийшов. Давай, кажу, борг, а він сміється, сволота, і на Гоголя показує.
Громоносцев мовчав, але обличчя його темніло більше й більше. Вузенькі ніздрі роздулись, і раптом він, обернувшись до Слайонова, гидко вилаявся.
— Ти що ж це?.. Думаєш, я держиморда чи викидайло який? Я зовсім не повинен ходити й захищати твою погану морду, а якщо ти ще раз звернешся до мене, я тебе сам провчу! Сволота нещасна!
Грюкнули двері, і Слайонов залишився сам у колі ворогів, безпомічний і жалюгідний.
Хлопці зловісно мовчали. Слайонов відчув небезпеку і раптом кинувся до дверей, та біля дверей його затримав Янкель і штовхнув назад.
— Попався, голубчику, — завищав Турка, і важкий ляпас, тріснувши, ліг на товсту щоку Слайонова.
Слайонов ойкнув. Новий удар в потилицю примусив його присісти.
Потім хтось з розмаху стукнув кулаком по носі, ще і ще раз…
Жирний лихвар безпомічно затулився руками, але новий удар повалив його з ніг.
— За що б'єте? Хлопці! Боляче! — завив він, але його били.
Били довго, люто, ніби все голодне життя на ньому вибивали. Нарешті охололи.
— Досить… Ну його к чорту, паскуду! — віддихуючись, промовив Турка.
— Досить! Ну його! Ходімо…
Слайонов, побитий, жалюгідний, сидів у кутку біля стільчака, схлипував і розтирав руками кров, яка текла з носа.
Хлопці вийшли.
Звістка про те, що трапилося, відразу облетіла всю Шкіду.
Старші в нижній убиральні організували мітинг, де винесли резолюцію: борги вважати ліквідованими, рабство знищеним — і надалі більше не допускати такого.
Шкіда, яка майже півтора місяця голодувала, знову зітхнула вільно й радісно.
Вчорашні раби сьогодні ходили задоволені, але найбільше були задоволені старші.
Відразу спав гніт, який мучив кожного з них. Вони розуміли, що багато в чому були винні самі, і тим радіснішою була свідомість, що вони ж допомогли знищити вчинене ними зло.
Падіння Слайонова відбулося швидко й несподівано. Це була катастрофа, якої він і сам не сподівався. Відразу зникли всі прибутки, відразу він став безпомічним і жалюгідним, але до цього прилучилося найгірше: він не мав товаришів. Всі відсахнулись од нього, і навіть Кузя, який ще недавно стояв перед ним на колінах, дивився тепер на нього з презирством і огидою.
Через два дні з ізолятора випустили Савку і зняли з нього вину.
Школа як один чоловік стала на його захист, а старшокласники розповіли Вікмиксору про діяння великого лихваря.
Савка, вийшовши з ізолятора, теж побив Слайонова, а на другий день великий, могутній лихвар сам опинився в ізоляторі, але ніхто не приходив до нього, ніхто не втішав його в ув'язненні.
Ще за кілька днів Слайонов зник. Двері ізолятора були відчинені. Замок було зірвано, а сам Слайонов утік із Шкіди.
Казали, що він поїхав до Севастополя, ходили чутки, ніби він живе на Ліговці у своїх давніх товаришів — кишенькових злодіїв, але то все були балачки.
Слайонов зник назавжди.
Так закінчилися пригоди великого лихваря — одна з тяжких і брудних сторінок у життєвій книзі республіки Шкід.
Довго пам'ятали його вихованці, і по вечорах "старички", сидячи біля груби, розповідали "новачкам" без кінця прикрашені легенди про діяння великого, казкового лихваря Слайонова.
СТРЕЛЬНА ТРЕМТИТЬ
Травень усміхнувся. — Переселення народів. — Косецький-фокусник. — На дачі. — Сонячні ванни. — Кабаре. — Всі на одного. — "Дзеркало". — Стрельна тремтить. — Історія невдалого нальоту. — "Літопис" і розряди.
Перше травня.
Маленьку республіку захлюпнув потік звуків, прапорів, людей і сонця.
Зранку навколо стін Шкіди безупинно перекочувалися хвилі демонстрантів.
Ніколи ще шкідці не були так збуджені. Вони товпилися біля розчинених вікон і кричали демонстрантам "ура". Вони самі хотіли бути там і йти рядами на майдан, але цього року дітей на демонстрацію чогось не пустили.
Весна усміхалася першим травнем. Перший травень усміхався сайками. Білими, давно не баченими сайками.
Їх роздавали за ранковим чаєм. За обідом Вікмиксор виголосив промову про свято, потім шкідці співали "Інтернаціонал".
Увечері всі від молодшого до старшого ходили в місто, дивились ілюмінацію, слухали музику й штовхалися, задоволені, у веселому святковому натовпі.
Шкідці радісно зустріли весну, а ще радісніше їм стало, коли дізналися, що губвно розшукав для своїх вихованців дачу.
Коли остаточно стало відомо, що для хлопців відвойовано дачу десь у Стрельні і що пора переїжджати, вся Шкіда висипала на вулицю, наповнивши її криками й гамором.
Переїжджати треба було трамваєм. Зранку мобілізували всі сили.
Вихованці в'язали паки білизни, згортали матраци і переносили вниз ліжка.
Хлопці з запалом взялися до роботи. Навіть найменші першовідділенці пройнялися важливістю моменту й працювали не гірше за великих.
— Гей, ти! — кричав маленький, схожий на пузир Тирновський на свого товариша. — Куди край заносиш? Лівіше, лівіше. А то не пролізеш.
Вони несли ліжко.
Внизу Янкель, Циган і Япончик укладали речі, а разом з ними був граф Косецький.
Граф Косецький — халдей, але його молодість і суто товариське ставлення до хлопців зблизили з ним шкідців. Графом Косецьким його звали позаочі. Він був косоокий, звідси й пішло те прізвисько.
Завоював Косецький довір'я у старших з першого дня.
Ось як це вийшло.
Косецький щойно прибув у школу і ввечері почав знайомитися з учнями.
Сиділи в класі. Косецький довго говорив про те, що він добрий фізик і що він вестиме практичні заняття.
— Це добре! — вигукнув захоплено Японець. — А у нас фізичного приладдя до біса. Он ціла шафа стоїть.
З цими словами він показав на шафу, що стояла в кутку класу.
— Де? Покажіть, — пожвавішав Косецький. Очі його заблищали, і він побіг до шафи.
— Та вона замкнена.
— Не чіпайте, Панасе Володимировичу! Вітя заборонив її чіпати!
Хлопці самі злякалися поведінки Косецького, а він, безтурботно всміхаючись, казав:
— Чорт з ним, що ваш Вітя заборонив, а ми відчинимо й подивимось.
— Не треба!
— Попаде нам, засиплемось.
Але Косецький відгвинтив складеним ножичком клямку і, не торкнувшись висячого замка, відчинив шафу.
Він витягнув динамо на стіл і почав захоплено пояснювати його дію.
У школі було зовсім тихо.
Молодші вже спали, і тільки маленька група старшокласників сиділа в класі.
Хлопці слухали пояснення, але самі занепокоєно насторожилися, щоб не пропустити найменшого шарудіння.
Раптом на сходах грюкнули двері.
— Ховайте! Вікмиксор!
— Ховайте!
Динамо боком кинули в шафу, причинили двері, ледве встигли всунути гвинти й відскочили. До класу ввійшов Вікмиксор. Він робив свій черговий обхід.
— А, ви ще тут?
— Так, Вікторе Миколайовичу. Домовляємося про завтрашні заняття. Зараз підемо спати.
— Пора, пора, хлопці.
Вікмиксор походив кілька хвилин по кімнаті, почухав за вухом, перевірив пальцем куряву на партах і спокійно підійшов до шафи.
Хлопці завмерли.
Погляди тривожно вп'ялися в пальці Вікмиксора, а той помацав машинально замок і, через короткозорість не розгледівши гвинтів, які стирчали до половини, вийшов.
Зітхання полегкості вирвалось одразу в усіх з грудей.
— Минулося!
Потім, коли вже полягали в ліжка, Циган довго захоплювався:
— Ну й сміливий цей Косецький. Я — й то здрейфив, а йому хоч би що.
Після цього випадку Косецький твердо завоював собі довір'я серед старших і навіть зійшовся з ними близько, у них виникли майже товариські стосунки.
І ось тепер він разом з хлопцями весело пакував речі. В короткі хвилини відпочинку компанія сідала на парадних сходах і зачіпала перехожих.
— Обережніше, громадянине. Тут калюжа.
— Гей, торговко, знову з плескачами вийшла. Геть відси, а то в міліцію одведемо, — покрикував Циган.
Косецький сидів осторонь і насвистував якийсь вальс, блаженно мружачись на сонці.
Нарешті там, нагорі в школі, всі заспокоїлися. Речі, потрібні на дачі, вже перетягнули вниз. Ждали тільки трамвая.
Прождали цілий день. Вікмиксор дзвонив кудись телефоном, лаявся, але платформу й вагон подали тільки пізно ввечері, коли в місті вже припинився трамвайний рух.
Спішно повантажилися, потім розсілися по вагону, і республіка Шкід рушила на нові місця.
Біля Нарвських воріт змінили моторний вагон з дугою на маленький приміський вагончик з роликом. Місця в цьому вагончику всім не вистачило, і деякі хлопці перелізли на платформи.
Зажурчали колеса, скрипнули рейки, і знову помчали вагони, везучи стадо молодих шпаргонців.
На платформі влаштувалися комункою старші. Сиділи й під тихий свист ролика стежили, як біжать назад дерев'яні будиночки застави.
Вже проминули останню будівлю на околиці міста, що колись мала гучну й загадкову назву "Червоний кабачок", і помчали серед зеленіючих полів.
Трамвай рівномірно підстрибував на стиках і летів далі й далі без зупинок.
Шкідцям стало гарно-гарно, захотілося співати. Поступово замовк сміх, і от під рівномірний гул руху хтось затягнув:
У ясному небі співають пташки,
І сонце їх світлом ласкає,
А я нещасливим родився на світ
І ласк материнських не знаю.
Співав Горобець. Пісенька, сумна, тиха, тягуча, вплелася в мірний стукіт коліс.
Лютий і сердитий, двірник мене тут
Знайшов десь під тином зимою
І, лаючись люто, приніс у приют,
Як мишу руду, під полою.
Повільно-повільно пливе мотив, і ось уже до Горобця приєднується Янкель, який одразу якось притих.