Мамочку, напевне, ніхто не наважувався чіпати, і це було великим ударом для Слайонова.
Він одразу відчув, на що може перетворитися маленьке ядро опозиції, і тому вирішив роздушити її ще в зародку.
Але почав він уже не з Мамочки.
♦
Янкель щойно ввійшов до класу. В руках у нього був солідний окраєць хліба, що, як звичайно, лишився від розважування.
Він збирався поїсти, але, побачивши Слайонова, насупився.
— Ти ще довго тут шлятимешся? — похмуро спитав він лихваря серед гробової тиші, що настала, та раптом, помітивши в руках Слайонова карти, замовк.
У голові народилась ідея: а що як спробувати обіграти? Розрахунок Слайонова був точний: наступної ж миті Янкель запропонував зіграти в очко. Гра почалася.
За годину, після впертої боротьби, Янкель програв увесь свій запас і почав грати на майбутнє.
Гра була запекла. Весь клас відчував, що це не просто гра, що це боротьба двох стихій. Але Янкелю в цей день особливо не щастило. За наступні дві години він програв тридцять п'ять фунтів хліба, двомісячний пайок. Слайонов запропонував, припинити гру, але Янкель вимагав продовжувати.
Насилу вдалося його заспокоїти і відвести в спальню.
Маленький, лискучий, тихий павучок переміг ще раз.
Вранці Янкель устав з хворою головою. Згадав про вчорашній програш і впав у відчай.
На кухні він зазирнув у зошит і вирішив ризикнути і призначити черговим по кухні Мамочку. Так і зробив.
Пішли з ним у комору, одержали день хліб і почали розважувати.
Янкель присунув вагу, поставив на шальку гирю на чверть фунта, збираючись важити, і раптом здивувався, дивлячись на маніпуляції Мамочки.
Той вовтузився, щось підсовуючи під хлібну шальку.
— Ти що там робиш?
— Не бачиш, чи що? Ваги додаю, — розсердився Мамочка.
— Що ж, виходить, хлопців обважуватимем? Адже скавулітимуть.
— Не хлопців, а Слайонова… Все одно йому весь хліб піде.
Янкель подумав і не став заперечувати. До вечора у них зібралося п'ять фунтів, які й переправились негайно в парту Слайонова.
Янкель повеселішав. Коли так щодня віддавати, то можна скоро відквитати весь борг.
На другий день він з власної ініціативи підклав під вагу чималий цвях і на вечір мав шість фунтів хліба.
Янкель був задоволений.
Тихо посвистуючи, він сидів біля столу й перевіряв за позначками в зошиті видану кількість хліба. Позначки ставили в списку проти прізвищ присутніх учнів.
Як на зло, сьогодні було відсутніх близько десяти чоловік прихожих, і Янкель уже вирахував, що в цілому від них він мас близько фунта збитку: обважувати можна було тільки присутніх.
Раптом Янкель схопився, ніби розв'язав якусь складну задачу.
— Ідея! Хто ж може мене запідозрити, якщо я поставлю чотири зайві позначки.
Відкриття було до смішного просте, а наслідки виявилися досить відчутні.
Чотири позначки за ранковий і за вечірній чай дали два зайвих фунти, а чотири за обід прибавили ще маленький доважок — півфунта.
Янкель лишився задоволений своїм відкриттям і застосував його й на другий день.
Далі пішло легко, й незабаром опозиція знову задрала голову.
Від солідного янкелівського боргу Слайонову лишилося тільки п'ять фунтів, які він мав погасити наступного дня.
Але в цей день з Янкелем трапилося лихо.
Після обіду він у дуже гарному настрої пішов на прогулянку, а коли прийшов назад у школу, на кухні його зустрів новий староста.
За дві години прогулянки сталося те, про що Янкель навіть і думати не міг.
Вікмиксор скликав збори і, сказавши, що Черних уже півтора місяця старостою на кухні, запропонував його переобрати, відзначивши водночас, що працював Черних справно й бездоганно.
Старостою під натиском Слайонова обрали Савку — його вічного боржника.
Удар був влучний, і Вікмиксор мимоволі став помічником Слайонова у боротьбі з його противниками.
На зміну дням безтурботного існування прийшли дні тяжких нестатків. Янкелеві, який ніколи не голодував, було дуже важко сидіти без пайка, але борг треба було віддавати.
Слайонов тим часом заспокоївся.
Він вважав, що ніщо не загрожує його могутності.
Так само бенкетував він із старшими, не помічаючи, що Шкіда, зголодніла, вимучена, дедалі більше ремствувала за його спиною.
А лихвар усе нахабнів. Він уже сам управляв кухнею, контролюючи Савку. Слайонов примушував Савку підробляти позначки, незважаючи на небезпеку засипатися.
Хліб щодня десятифунтовим буханцем продавали за стінами Шкіди в крамницю чухонки. Слайонов почав ходити по вечорах у кінематограф. Грошей завелося багато.
Але зловживання позначками не минулося.
Одного разу під час переклички Вікмиксор помітив підробку. Обличчя його стало насуплене, і, підізвавши вихователя, він промовив:
— Олександре Миколайовичу, хіба Воронін був сьогодні.
Сашкець відповів негайно:
— Ні, Вікторе Миколайовичу, не було.
— Дивно. Чому ж його відмічено в зошиті?..
Вікмиксор почав вивчати позначки.
— А Заморов був?
— Теж ні.
— А Данилов?
— Теж ні.
— Андріянов?
— Ні.
— Покличте старосту.
Савка прийшов зляканий, блідий.
— Ви мене кликали, Вікторе Миколайовичу?
— Так, кликав, — Вікмиксор суворо подивився на Савку і, показавши зошит, спитав голосом, який не віщував нічого доброго:
— Чому тут зайві позначки?
Савушка зніяковів.
— А я не знаю, Вікторе Миколайовичу.
— А хліб хто за них одержував?
— Я… я нікому не давав.
Вигляд Савки видав його з головою. Він то білів, то червонів, шарив очима по їдальні і, мов зацькований, не знаходячи що сказати, бурмотів:
— Не знаю. Не давав. Не знаю.
Голос Вікмиксора відразу став металічним:
— Савіна зняти з старости. Савіна в ізолятор. Олександре Миколайовичу, подбайте.
Сашкець мовчки витягнув з кишені ключ і, підштовхнувши, повів Савку нагору.
В їдальні запала грізна тиша.
Всі розуміли, що Савка влип ні за що ні про що. Винен був Слайонов.
Хлопцям стало шкода тихого й покірливого Савку.
А Вікмиксор, обурений, ходив по кімнаті й говорив:
— Це нечувано! Це найпідліший, наймерзенніший злочин. Обкрадати своїх же товаришів. Брати від них останній шматок хліба. Це гидко!
Раптом його промову перервав нелюдський лемент. Крик долинав зі сходів. Вікмиксор помчав туди. На сходах точилася бійка.
Завжди покірливий Савка раптом почав буянити.
— Не піду в ізолятор. Сволота, халдеї! Іди геть, Сашкець, а то морду розіб'ю!
Сашкець робив героїчні спроби приборкати Савку. Він схопив його за талію, намагаючись дотягнути до ізолятора, але Савін не давався.
В припадку люті він бив по обличчю вихователя кулаками. Сашкець відступив і випустив його. Савка, голосно закричавши, помчав до дверей. У цю мить на порозі показався Вікмиксор, але, побачивши вихованця, що летів мов ураган, відскочив — і зробив це вчасно. Кулак Савіна мелькнув біля самого його носа…
— А, Вітя! Я тебе вб'ю, сволото! Дайте мені ножа…
— Савін, в ізолятор! — загримів голос завідуючого, та це ще більше розпалило вихованця.
— Мене? В ізолятор? — заверещав Сапка і раптом помчав на кухню.
Звідти він вискочив з кочергою.
— Де Вітя? Де Вітя? — Савка був страшний. Побачивши учня, який мчав на нього, люто розмахуючи кочергою, Вікмиксор відчув себе кепсько.
Намагаючись зберегти гідність, він почав відступати до своєї квартири, але в останню мить йому довелося стрибнути за двері і швидко зачинити їх.
Савчина кочерга, грюкнувши, вп'ялась у високі білі двері.
Розлючений невдалим нападом, Савка кинувся було на вихователя, але несамовитість його поступово минула. Він шпурнув кочергу й побіг.
За чверть години Сашкець за допомогою двірника знайшов його в класі. Савка сидів, зіщулившись, у кутку на підлозі й тихо плакав.
В ізолятор він пішов покірний, розм'яклий і пригнічений.
Педагоги не знали, що сталося з Савіним. Вони нічого не розуміли. Адже садовили в ізолятор, проте ні з ким не було таких припадків буйства, як із Савкою. Істину знали шкідці. Вони добре розуміли, хто був винен у злочині Савіна, і Слайонов дедалі більше й більше відчував на собі люті погляди.
Страх усе дужче огортав його. Він розумів, що тепер це не минеться.
Тоді він знову вирішив задобрити свою гвардію і влаштував цього вечора нечуваний бенкет: він поставив на стіл кремовий торт, дюжину лимонаду й ціле кільце ліверної ковбаси. Але холодію й непривітно було на тому бенкеті. Старші були похмурі.
А нагорі голодна Шкіда паломничала до ізолятора і крізь щілину втішала Савку:
— Савчику, сидиш?
— Сиджу.
— Ну, гаразд, нічого. Посидиш — і випустять. Це все Слайонов, сволота, винен.
А Савка, похнюпившись, ходив, як звірок, по маленькій чотирикутній кімнаті й погрожував:
Я цьому Слайонову морду розквашу, як вийду.
У верхній вбиральні зібралися шкідці і, похмурі, обговорювали те, що сталося.
Турка тримав чвертку хліба й зосереджено дивився на неї. Ця чвертка — його райкова пайка, яку треба було віддати Слайонову, але Турка був насамперед голодний, а крім того, страшенно сердитий. Він ще хвилину тримав хліб у руці, не наважуючись на щось, і раптом шалено вп'явся зубами в хлібну м'якоть.
— Ти що? — здивувався Устинович. — А борг?
— Не віддам, — похмуро буркнув у відповідь Турка.
— Ну-у? Невже не віддаси? А старші?..
Справді, старші могли примусити, і це відразу охолодило Турку. Тепер уже страшний був не Слайонов, а його гвардія. Він спинився, в роздумі тримав недогризок — і раптом почув голос Янкеля:
— Ех, хай буде що буде. І я з'їм свою чвертку. А борг Слайонов нехай у Гоголя одержить.
В цю мить усі затихли.
В дверях появився Слайонов. Розчервонівся. І так завжди червоне, обличчя його палало. Він прибіг з бенкету — в куточках рота ще біліли, поприлипавши, крихти торта і танули кусочки крему.
Слайонов відчув тривогу й насторожився, але вирішив триматися до кінця спокійно.
Пронизуваний десятками поглядів, він підійшов до Турки і спокійно сказав:
— Давай борг, Турка. За ранок.
Туркін мовчав.
Мовчали й усі навколо.
— Ну, давай же борг! — наполягав Слайонов.
— Гоголь віддасть. Нема в мене хліба, — рішуче бовкнув Турка.
— Як це нема? А ранкова пайка?
— З'їв ранкову пайку.
— А борг?
— А цього не хочеш? — і Турка зробив рукою досить нечемний знак. — Не віддаватиму я тобі боргів — і край!
— Як це не віддаватимеш? — сторопів Слайонов.
— Не віддаватиму — і край.
— А-а-а!
Запала тиша. Всі стежили за Слайоновим. Момент був критичний, але Слайонов розгубився й тільки безглуздо кліпав очима.
— Сьогодні вийшов маніфест.