Щілини заткнуті. Всі шляхи відступу сірій істоті було відрізано. Марно тикався її гострий ніс у кутки. Всюди стіни й стіни. Нарешті Мамочка, відчувши себе героєм, помчав напереріз зацькованому щуру і енергійним ударом ноги порішив його.
Мамочка, задоволений, гордо оглянув хлопців, що стовпилися навколо, — сподівався почути похвалу, але ті сердито забурчали. Їм зовсім не хотілося закінчувати таку цікаву розвагу.
— Ого! Розхрабрився!
— Сволота! Треба було вбивати?
— Подумаєш, герой, відзначився! Так би й кожен міг! Шкідці розходились незадоволені.
В цей час унизу Бобер закінчив молодецьку пісеньку "Ай-ай, Петроград", затужив і перейшов на романс:
В шумнім платті муаровім,
В макінтоші резиновім…
Потім затягнув було "Розлуку", але одразу ж обірвав себе і голосно позіхнув.
— Піти потанцювати, чи що, — пропонував він нудьгуючи.
— Ходімо, — підтримав Циган.
— Ходімо, — підхопив Янкель.
— Ходімо! Ходімо! Танцювати! — пожвавішали всі.
Янкель помчав до вихователя і, впіймавши його десь у коридорі, почав канючити:
— Заграйте, дядю Сергію. Га? Один вальсик і що-небудь ще.
У Білому залі зібралося все доросле населення республіки. Шкідці, як на балу, обирали партнерів, і пари церемонно ставали одна за одною.
Дядя Сергій мрійливо задрав голову, вдарив по клавішах, і під звуки "Дунайських хвиль" пари закружляли у вальсі.
Власне, сяк-так уміла танцювати лише одна пара — Циган та Бобер. Усі інші тільки крутилися, тупцювали і штовхали один одпого.
— Синьйори! Медам! Танц-вальс! Верти, крути, павертай! — надривався Янкель, граціозно підхоплюючи Японця — свою даму — і ніжно наступаючи йому на ногу. Японець морщився, але тупцяв, голосно дивуючись:
— Чорт! Чверть години крутимось — і все на одному місці!
Вальс змінився тустепом, тустеп — падеспанем. Веселощі поступово просочувались у холодні білі двері залу.
У самий розпал танців, коли Шкіда, одностайно закусивши вудила, дико витанцьовувала краков'як, з запалом притупуючи дірявими казенними чобітьми, у дверях показався Вікмиксор.
— Хлопці!
Крякнув сполоханий рояль і ніяково замовк, захлинувшись в акорді.
Не встигнувши ще раз притупнути, зупинилися насторожені пари. Обличчя завідуючого сяяло якось особливо урочисто.
— Хлопці, — повторив Вікмиксор, коли стало зовсім тихо, — всі негайно йдіть у їдальню. Зараз відбудуться загальношкільні збори.
♦
У напівтемній їдальні, пропахлій тюленячим жиром, тривожний гомін.
Голені голови щохвилини крутяться в різні боки, а на обличчях застигло запитання: в чому річ?
Шкільні збори для шкідців — новина. Це вперше.
Усі нетерпляче ждуть Вікмиксора: що ж він скаже?
Нарешті завідуючий входить у їдальню.
Кілька хвилин він стоїть, озираючись, потім підкликає вихователя і голосно каже:
— Сергію Івановичу, ви будете для першого разу секретарем. Хлопці ще не звикли до самоуправління.
Вихователь мовчки сідає, кладе перед собою аркуш паперу й чекає, а Вікмиксор хвилину думає й чухає вухо. Потім він випростується й починає говорити:
— Хлопці! Досі у нас у школі немає життя… Так, почекайте!..
Він збивається.
— Я забув почати. Отже, вважаю перші загальношкільні збори відкритими. Головою поки що буду я, секретарем — Сергій Іванович. На порядку денному — моя доповідь про самоуправління в школі. Отже, я починаю.
Шкіда мовчить. Шкіда причаїлась і жде, що скаже її керманич.
— Отже, прошу уваги. Що таке наша школа? Це — маленька республіка.
— Мабуть, скоріше — монархія, — єхидним шепотом поправляє зава Японець.
— Наша школа — республіка, але в республіці завжди влада в руках народу. У нас же досі цього не було. Ми мали з одного боку вихованців, з другого — вихователів, якими керував я. Цим, так би мовити, порушувалася наша негласна конституція.
— Правильно! — лине приглушений вигук з гущі вихованців.
Вікмиксор грізно насуплює брови, але одразу спохвачується і веде далі:
— Тепер цього не буде. Зараз я викладу перед вами свій план. Школа повинна йти в ногу з життям, а тому наш колектив має запровадити у себе самоуправління.
— О-го-го!
— Здорово!
Шкідці здивовані.
— Так. Самоуправління. Ви не розумієте цього слова? Слово звичайне. Ось схема нашої системи самоуправління. Сьогодні ж ми оберемо старост по класах, по спальнях, по кухні й по гардеробу. Їхній обов'язок буде призначати чергових. Чергових призначатимуть на один день. Сьогодні один, завтра другий, післязавтра третій і так далі. Таким чином, усі ви поступово будете залучені до громадського життя школи. Зрозуміли?
— О-го-го! Зрозуміли!
— Ну, так от. Старосту ми обиратимемо на місяць або на два тижні. Але старости — це ще не все. Старости по кухні і гардеробу потребують контролю. Ми оберемо для них трійку. Ревізійну трійку, яка й контролюватиме їхню роботу. Згода?
— Ясно! Згода! — гудуть голоси.
— Так ми виживемо можливість крадіжок.
— Оце так! Правильно.
Вікмиксор почуває себе прекрасно. Йому здасться, що він зробив величезний подвиг, зробив великий державний крок, йому не хочеться кінчати, і він каже:
— Крім того, педагогічна рада скликатиме раду старост, і разом з вихователями ваші виборні обговорюватимуть усі найважливіші заходи школи та її подальшу роботу.
Шкіда вражена остаточно. Вигуки й репліки розростаються в ревіння.
— Ур-ра-а!
Але Вікмиксор переходить до виборів. Мов на аукціоні, він вигукує назви постів для майбутніх старост, а у відповідь в багатоголосому гулі чути прізвища тих, кого обирають.
— Староста по кухні. Кого пропонуєте? — виголошує Вікмиксор.
— Янкеля!
— Цигана!
— Янкеля!
— Давайте Черних!
— Черних на старосту!
— Хто за Черних? Підніміть руки. Хто проти? Проти немає. Отже, одностайна більшість за Черних, ти — староста по кухні.
Вже продзвенів дзвоник до сну, а збори ще тільки розгорялися.
Нарешті далеко за північ Вікмиксор підвівся і оголосив:
— Всі місця розподілено. Час пізній, пора спати.
Він пішов до дверей, але, згадавши щось, обернувся і додав:
— Збори вважаю закритими. Між іншим, хлопці, за останній час ви щось дуже розпустились, тому я вирішив завести для невиправних ізолятор. Зрозуміли? А тепер — спати.
— От вам і конституція! — в'їдливо сказав за спиною Вікмиксора Японець.
Але його не слухали.
— Ну й Вітя! Ну й молодець! — захоплювався Янкель, відчуваючи, що пост кухонного старости дасть йому немало приємного.
— Справді здорово.
— Тепер ми рівноправні громадяни.
— Гей, постороніться, громадянине Вікмиксор! Гррромадянии шкідець іде, — не вгамовувався Японець.
Новий закон Вікмиксора обговорювали всюди. У спальні, у вбиральні, в класах.
Бідний дядя Сергій безуспішно намагався втихомирити й загнати в спальню своїх збуджених вихованців. Шкідці раділи.
Тільки один Єонін, немов дуже скривджений, невизнаний пророк, презирливо викрикував фрази, сповнені жовчі й досади:
— Ех, ви! Дурні! Розтаяли! Вам дали парламент, але ви дістали й каторгу.
Він натякав на старост і ізолятор.
— Чого ти ниєш? — обурювалися товариші, проте Японець не переставав. Він закидав руки вгору й трагічно вигукував:
— Народе! О великий шкідський народе. Ти осліп. Тебе зачарували. Закликаю тебе, Шкідо, не вір словам Вікмиксора, бо хто-хто, а він завжди може надути.
Не було випадку, щоб Єонін підтримав нову ідею Вікмиксора, і завжди в його особі педагоги натрапляли на запеклого противника. Але якщо раніше за ним ішла більшість, то тепер його мало хто слухав. Шкідці, які дістали конституцію, почували себе іменинниками.
ВЕЛИКИЙ ЛИХВАР
Павучок. — Клуб із стільчаком. — Чотири збоку, вашим край. — Шкіда в рабстві. — Опозиція. — Пташки. — Савчин бешкет. — Смерть хлібному королю!
Слайонов був маленький, кругленький шкет. Весь якийсь здобний, лискучий. Навіть усміхався він якось солодко, апетитно. Найбільше він був схожий на ситого, задоволеного павучка.
Звідки Слайонов прийшов у Шкіду, ніхто навіть не поцікавився, щоб узнати, та й прийшов він якось по-павучому. Вповз тихенько, обережненько, і ніхто його не помітив.
Прийшов Слайонов під час обіду, сів на лавку за стіл і почав обнюхуватись. Оглянув сусідів і вступив у розмову.
— А що? У вас погано годують?
— Погано. Картоплею тільки й живемо.
— Здорово! І більше нічого?
— А тобі чого ще треба? Котлеток? Добре, що картопля є. Це, брат, випадково запаслися. В інших школах ще гірше.
Слайонов подумав і затих.
Черговий поважно вніс на дерев'яному щиті хліб. За ним увійшов, солідно помахуючи ключем, староста Янкель. Він уже два тижні справно працював на новому посту й цілком освоївся з своїми обов'язками.
— Знову по восьмушці дають! — тоскно процідив Савка, вічно голодний, озлоблений новачок з другого відділення, але осікся під докірливим поглядом халдея Сашкеця.
Однак настрій пригніченості передався і двом Савчиним сусідам, таким же скигліям, як і він сам. Кузя і Коренєв завжди ходили заклопотані пошуками їжі, і це зблизило їх. Вони стали сламниками. Слайонов придивлявся до трійки нитиків, але сам делікатно мовчав. Новачкові ще не личило втручатися в сімейні розмови шкідців.
Янкель обійшов два столи, презирливо кидаючи "пайки" шкідцям і дивуючись у душі, як це можна так жадно дивитися на хліб. Сам Янкель відчував цілковиту байдужість до черствої скибки, можливо, тому, що у нього на кухні, в столі, лежав солідний — два фунти — окраєць, який залишився від розважування.
— Янкель, дай окрайчик, — жалібно заскиглив Кузя.
— Іди під три чорти, — обрізав його Черних.
Окрайці лежали окремо, для старшого класу.
Роздані пайки миттю зникали. Тільки Слайонов не їв свого хліба. Він байдуже відклав його вбік і ліниво сьорбав суп.
— А чого ти хліба не їси? — спитав його Кузя, жадібно поглядаючи на спокусливу восьмушку.
— Не хочеться, — так само байдуже відповів Слайонов.
— Дай мені. Я з'їм, — пожвавішав Кузя.
Проте Слайонов уже ховав хліб у кишеню.
— Я сам його на уроці умну.
Кузя надувся і замовк.
Коли все, що звалося супом, було з'їдено, принесли друге.
Це була смажена картопля.
Липкий, солодкуватий запах розплився по їдальні. ПІкідці понюхали повітря й зажурилися.
— Знову з тюленячим жиром!
— Чи скоро він закінчиться? В горло вже не лізе!
Але важко проковтнути тільки першу картоплину. Потім смак "тюленя" притупляється, і картоплю їдять уже без огиди, намагаючись якнайтугіше набити животи.
Тюленячий жир був гордістю завідуючого, і коли хлопці обурювались, Вікмиксор починав повчати:
— Даремно, хлопці, буяните.