Щоб задушити ще в зародку своє почуття, барон наводив собі всі ті неупереджені докази, які нашіптувала йому бідність. Чи досяг він чогось у цьому?.. Не можемо сказати. А сам барон вважав, що таки відігнав пастирну думку як якусь химеру, як нездійсненну мрію, бо йому й так випало забагато всяких злигоднів, щоб додавати до них ще й муки нещасливого кохання.
Ніч минула без пригод; окрім того, що Вельзевул перелякав Ізабеллу — улігся у неї на грудях, як той Смарразв, й нізащо не хотів тікати з такої м'якої подушки.
А Сігоньяк цілу ніч не склепив очей, може, тому, що звик спати тільки в своєму ліжку, а може, його хвилювало сусідство молодих жінок. Ми схильні припустити, що в голові у барона виникали туманні обриси якогось плану, бентежили його і проганяли сон. Приїзд акторів бачився йому як знак долі, як провісник щастя, що прибув, аби підбити його покинути свою давню родову оселю, де марніли, пліснявіючи в похмурій безвісті, його молоді літа.
Уже розвиднювалось, голубуваті відблиски сочилися крізь шибки у візерунчастих свинцевих рамах, і хворобливо-жовтаве полум'я свічок при них ще дужче блякло, згасало.
Актори все ще спали, і лиця їхні в тому подвійному освітленні були наче з двох кусків різного кольору, як середньовічні костюми. Леандр пожовтів, немов стара свічка, і став схожий на воскового Іоанна Хрестителя в шовковій перуці, з облізлою, незважаючи на захисний скляний ковпак, фарбою.
У Матамора були щільно заплющені очі, випнуті вилиці, стулені щелепи й гострий, довгий ніс, наче його стисла кістлявими пальцями смерть, і весь він скидався на свій власний труп.
Пика Педанта була вкрита рожевими апоплексичними плямами, ніс його з рубінового перетворився на аметистовий, а на товстих губах видніла синювата смага од вина. Краплі поту, котячись по вибоїнах та борознах його лоба, застряли в кущистих сивуватих бровах; в'ялі щоки пообвисали. Коли актор не спав, його обличчя, осяяне гострим розумом, видавалося веселим, тепер же в отупінні важкого сну воно було просто бридке; навалившись на край столу, Педант чимось нагадував старого Пана39, який після вакханалії упав, мов неживий, біля канави.
Тиран тримався непогано, бліде лице його з жорсткою чорною бородою, лице добродушного Геракла і лагідного ката, й не могло змінитися. Субретка теж пристойно зустріла нескромний прихід дня — вигляд був у неї не дуже стомлений, і лиш сині круги під очима, трохи темніші, ніж завжди, та кілька фіолетових прожилків біля них показували, що вночі вона кепсько спала. Любострасний промінь сонця, про-слизаючи поміж порожніми пляшками, недопитими келихами і недоїденими стравами, ласкав підборіддя й рот дівчини, як Фавн ласкає, дражнячи, сонну німфу 40.
Цнотливі вдови з жовтавими лицями силкувалися почервоніти під шаром лаку, дивлячись із стін на цей табір бродяг, які порушили їхню самотність, на бенкетну залу, що мала такий похмурий і химерний вигляд.
Субретка перша прокинулась від поцілунку ранкового променя; встала, обтрусила своє плаття, мов пташка пір'я, пригладила долонею коси і, побачивши, що барон де Сігоньяк сидить у кріслі, недремним оком василіска41 дивлячись перед собою, підійшла й привітала його чемним театральним поклоном.
— Я страшенно шкодую,— мовив Сігоньяк, відповідаючи на привітання Субретки,— що в своїй занедбаній оселі, придатній більше для привидів, аніж для живих людей, не можу
2 6—260
33
прийняти вас так, як годилося б; я хотів би, щоб ви тут відпочивали на простирадлах голландського полотна, під барвистим шовковим балдахіном, а не мучилися в цьому трухлявому кріслі.
— Не шкодуйте, добродію,— відповіла Субретка.— Коли б не ви, то ми провели б ніч у балагулі, серед калюжі, під зливою, тремтячи від холоду, і на ранок усі почували б себе препогано. До того ж ваше житло, хоч ви й говорите про нього так зневажливо, просто чудове порівняно з тими відкритими для всіх вітрів стодолами, де часто доводиться ночувати на купі соломи Тиранам і їхнім жертвам, принцам і принцесам, Леандрам і Субреткам — усім нам, мандрівним акторам, змушеним кочувати по містах і селах.
У той час, коли барон і Субретка обмінювались такими милими словами, щось зненацька* гучно тріснуло, й Педант гепнувся додолу. Крісло не витримало ваги, поламалось, і товстун, розпластавшись на підлозі й нерозбірливо щось кудкудакаючи, борсався, наче перевернута черепаха. Падаючи, він машинально вчепився за край скатертини, потягнув, і посуд зі столу посипався на нього. Цей гуркіт вмить розбудив усе товариство. Тиран потягнувся, протер очі, а тоді подав старому комікові руку допомоги й підняв його на ноги.
— З Матамором такого не сталося б,— сказав він з якимось глухим ричанням замість сміху.— Той навіть павутинки не порвав би, упавши на неї.
— Що правда, то правда,— озвався хвалько, розпрямлюючи кінцівки, довгі й членисті, мов лапи у павука.— Не кожному ж випадає щастя бути Поліфемом, Какусом 42, такою горою м'яса й кісток, як ти, чи бурдюком для вина, барилом на двох ногах, як он Блазіус, чи то пак Педант.
Гамір привернув увагу жінок,— на порозі появились Ізабелла, Серафіна й Дуенья. Молоді акторки були трохи стомлені та бліді, а проте прекрасні і при денному світлі. Сі-гоньякові здавалося, що чарівніших жінок на світі й бути не може, хоча прискіпливе око, спинившись на їхньому наряді, трохи пом'ятому і не вельми свіжому, помітило б у ньому деякі вади; але що важать якісь там полинялі стрічки, до ниток протерта засмальцьована матерія, убогість і несмак у вбранні, коли ті, що його носять, молоді та вродливі? А втім, баронові очі, які звикли бачити все тільки старе, запилене, полиняле й попсоване, просто нездатні були помітити такі дрібниці. В похмурому замку, де все валилось од ветхості, баронові здавалося, що Серафіна й Ізабелла одягнені розкішно. І самі вони бачилися йому такими гарними, ніби в чарівному сні.
Що ж до Дуеньї, то вік давав їй незаперечну перевагу, що крилася в потворності: ніщо вже не могло змінити на гірше її неначе вирізьблене з самшиту обличчя, на якому блимали совині очі. Світило ясне сонце чи горіли свічки — їй було байдуже: вона лишалась така сама.
Увійшов ГГєр, щоб трохи навести в кімнаті лад, підкинути дров у камін, де ще тліло під попелом кілька головешок, прибрати недоїдки, які лишились од бенкету і на які так гидко дивитися, коли вже не хочеться їсти.
Полум'я, розгорівшись у каміні, лизало незвичну до такої ласки чавунну плиту з гербом Сігоньяків і кидало теплі відблиски на гурт акторів, що зібралися довкола. Приємно побути біля веселого, яскравого вогню після ночі, якщо не безсонної, то принаймні проведеної в якомусь напівсні — під його цілющим впливом скоро геть зникли сліди втоми, що видніли на всіх обличчях, більш чи менш пом'ятих, сірих і похмурих. Ізабелла простягнула долонями до каміна маленькі руки, освітлені червоними відблисками, й бліді щоки її, здавалося, теж порожевіли. Донна Серафіна, вища й дебеліша, стояла за нею, наче старша сестра, яка не так стомилась і пустила сісти ближче до вогню молодшу. Матамор стояв на одній нозі, мов журавель край болота, а другу підігнув до живота і, уткнувшись дзьобом у воло, немовби додивлявся сни. Педант Блазіус, облизуючись, піднімав пляшку за пляшкою, видивлявся, чи не зосталося там якоїсь краплини напою.
Молодий барон одвів П'єра вбік, спитав, чи не можна добути в селі гостям на сніданок десятків зо два яєць або кількох курчат, щоб засмажити, і старий слуга одразу ж зник, намагаючись виконати доручення хазяїна як можна швидше, бо актори збиралися рано вирушати — дорога була неблизька, а вони хотіли не дуже пізно дістатися до того місця, де мали намір заночувати.
— Боюся, що сніданок для вас буде бідненький, доведеться задовольнитися піфагорійською 43 їжею,— мовив Сігоньяк до своїх гостей.— Але все-таки лучче хоч сяк-так поснідати, ніж не снідати зовсім; а довкола на шість миль нема ні корчми, ні якогось заїзду. По моєму замку ви бачите, що я небагатий, хоч це бідність од витрат моїх предків на війну задля захисту наших королів, і мені нема чого червоніти за неї.
— Саме так, пане,— басовито відповів Ірод.— А багатьом із тих, хто хизується своїми статками, було б соромно сказати, відкіля вони. Буває, що купець ходить у злототканих шовках, а шляхетний дворянин — у дірявому плащі, але крізь ті дірки видно його честь.
— Мене тільки дивує,— докинув Блазіус,— що ви, добродію,— людина, судячи з усього, благородна,— так марнуєте свою молодість у самотині, в такому безлюдді, де Фортуна44 при найбільшому своєму бажанні не знайде вас. Коли б вона й проходила повз цей замок, який, видно, мав вельми пристойний вигляд років двісті тому, то не заглянула б у нього, певна, що тут ніхто не живе. Вам, пане бароне, треба їхати в Париж — око і пуп землі, місце, де збираються люди розумні та хоробрі, Ельдорадо і Ханаан 45 офранцужених іспанців і вихрещених євреїв, благословенний край, осяяний сонцем королівського двору. Там вас небезпремінно вирізнили б по достоїнству, і ви б висунулися, слугуючи якомусь можновладцеві або здійснивши преславний подвиг, до чого, без сумніву, знайшовся б привід.
Слова доброго чоловіка, хоч в<2ни й були по-блазенськи закрутисті — в цьому хоч-де-хоч позначилися його ролі педанта,— мали певний сенс. Сігоньяк відчував справедливість їх — під час своїх довгих прогулянок по ландах він часто сам собі тихенько говорив те, що ось тепер Блазіус сказав на повний голос.
Але барон не мав грошей на таку далеку дорогу і не знав, як їх добути. Будучи хоробрим, Сігоньяк був у той же час дуже гордий і глузування боявся більше, аніж удару шпаги. Не знаючи тонкощів моди, він, проте, відчував, що має смішний вигляд у своєму недоладному поношеному вбранні, яке було старим щё за попереднього короля. Як і всі ті, хто від бідності стає сором'язливим, барон зовсім не усвідомлював своїх переваг і бачив усе тільки в похмурому світлі. Певно, юнакові могли б допомогти давні батькові друзі, якби він звернувся, але це суперечило його природі — вій скоріше вмер би, сидячи на своїй скрині рядом з родовим гербом і жуючії, як іспанський лицар, зубочистку, аніж попросив би про якусь послугу чи позичку. Він належав до тих голодних людей, які на званому обіді, за столом з чудовими стравами, вдають, буцімто вже пообідали, аби тільки ніхто не запідозрив, що в них нема чого їсти.
— Я й сам не раз думав про це,— мовив барон,— але в Парижі у мене зовсім немає друзів, а нащадки тих, хто знав мої* предків, коли вони були багаті й служили при дворі, навряд чи турбуватимуться за якогось там змізернілого Сігоньяка, Що прилетів із своєї розваленої вежі, силкуючись яахонити собі частку із спільної здобичі.