КАПІТАН ФРАКАС
Роман
Переклад з французької Я. О. Федосенка
1. Замок недолі
На пологому схилі одного з тих миршавих пагорбів, що наче брижами вкривають ланди між Даксом і Мон-де-Марсаном в чаш правління Людовіка XIII2 був дворянський маєток — звичайний собі маєток, яких немало в Гасконі3 і які по селах називають замками.
По боках будинку височіли дві круглі вежі з гостроверхими дахами, а два глибокі жолоби на його фасаді свідчили про те, що колись давно тут був звідний міст, тепер уже нікому непотрібний, бо з часом фоса довкола будинку висохла і зрівнялася з землею; а проте вся ця будівля з наріжними вежами, схожими на кам'яні вартівні фортеці, з флюгерами, що скидалися на ластівчин хвіст, і справді мала досить феодальний вигляд. Густий плющ вився по одній з веж, наполовину вкриваючи її немов покривалом, і його темна зелень мальовничо вирізнялася на тлі каміння, аж посивілого вже від старості.
Побачивши здалеку цей невеликий замок, який здіймався над заростями дроку та вересу і вимальовувався проти неба крутими гребенями дахів, подорожній подумав би, що то оселя, цілком достойна середнього провінційного дворянина, але, діставшись ближче, змінив би свою думку. Дорога, що вела від шляху до того житла, заросла мохом та бур'янами, тільки неширока смуга сіріла між ними, наче потьмянілий галун на поношеному плащі. Дві колії, в яких було повно дощової води і жили жаби, свідчили, що колись цією дорогою проїжджали карети; тепер же земноводні жителі почували себе тут так безпечно і спокійно, що ясно було: в цих давніх володіннях їх ніколи ніщо не тривожить. На розмитій недавньою зливою стежці, що вела через бур'яни, не видно було жодного сліду людської ноги, і нічия рука, мабуть, давно вже не відхиляла гілок густих кущів, усипаних тепер блискучими крапельками.
Дах на будинку місцями осів — під ним прогнили крокви, потемніла черепиця рябіла широкими жовтими плямами, подекуди полопалася й безладно позсовувалась; іржаві флюгери майже не обертались і всі показували різні напрямки вітру; дахові вікна були закриті пожолобленими й потрісканими дерев'яними віконницями. В бійницях веж лежали купи битої цегли; з дванадцятьох вікон, що виходили па лицьову сторону, десятеро були забиті дошками, і тільки в двох видніли закурені, в брудних патьоках, шибки, які, щойно починав дути північний вітер, жалібно деренчали в мереживі свинцевих рам. Штукатурка на стіні між вікнами повідставала шарами, наче струп'я на хворій шкірі, оголивши нерівні, пощерблені цеглини — куски пісковику, що кришилися під руйнівним впливом негоди. Вхід до будинку оздоблювала кам'яна плита над горішнім одвірком, на ній видніли правильно розміщені горбики тд канавки — залишки старовинного орнаменту, понищеного часом і людським недбальством; а увінчував двері стертий верб з різьбленими, химерно закрученими, але в багатьох місцях оббитими візерунками, яких не здолав би розшифрувати навіть найудатніший знавець геральдики. На стулках дверей угорі ще збереглися рештки темно-червоної фарби, немов двері червоніли від сорому за те, що вони такі ветхі та занедбані; позабивані в них цвяхи з випуклими головками скріплювали потріскані дошки. Відчинялася тільки одна стулка дверей — цього було достатньо, щоб могли пройти нечисленні, певно, гості того невеликого замку; біля дверей стояло притулене до одвірка поламане колесо — єдине, що лишилося від карети, яка відслужила своє ще за часів попереднього короля. На димарях і по кутках вікон ліпилося безліч ластів'ячих гнізд, і можна було б подумати, що в тій оселі ніхто не живе, коли б не тоненька цівка диму, яка струменіла з одного димаря і вилася, мов над тими хатками, що їх нашвидкуруч малюють школярі на берегах своїх класних зошитів,— убогу, видно, учту готували на тому вогнищі, бо дим із солдатської люльки йде куди густіший. Цей дим був єдиною ознакою того, що в домі тліє життя — так ледь помітна пара від дихання конаючого показує, що він іще живий.
Штовхнувши вхідні двері, які насилу піддавались і з явним невдоволенням відхилялися на іржавих, скрипучих завісах, захожий опинявся в найстарішій частині замку — під стрілчастим склепінням, розділеним чотирма закругленими ребрами з голубуватого граніту; вгорі, там, де вони сходилися, на опуклому камені виднів ще один, пошкоджений трохи менше, ніж той, що надворі, герб: три золоті лелеки на блакитному тлі чи щось схоже на них — у сутінках під склепінням було трудно як слід роздивитися. В стіну були вмуровані гасильники з бляхи, закіптюжеді полум'ям смолоскипів, і залізні кільця, де колись прив'язували коней приїжджих гостей,— тепер це, як видно було по куряві на тих кільцях, траплялося вельми рідко.
В цьому коридорі було ще двоє дверей: одні вели до покоїв нижнього поверху, другі — в кімнату, де, можливо, колись містилася сторожа замку, а звідти — на подвір'я, сумне, голе й холодне, огороджене високим муром з довгими чорними патьоками від зимових дощів. По кутках подвір'я, серед сміття Гі битої цегли, що попадала з пощерблених карплзів, росли кропива, вівсюг, болиголов, а між камінням бруківки зеленіла трава.
В глибині двору починалися сходи, вздовж яких тягнулася невисока кам'яна огорожа, оздоблена блискучими кулями з гострими шпилями; сходи вели в сад, що розкинувся нижче, за терасою. Побиті напіввивалені сходинки хиталися під ногами, бо тримали їх лиш коріння моху і стебла стінниці; опора тераси поросла молодилом, жовтими левкоями і дикими артишоками.
Та й увесь сад поступово перетворювався на хащі, на густий праліс. Тільки на одній грядці були ознаки якогось догляду — росло кілька качанів капусти з ясно-зеленим., у прожилках, листям і, наче зорі, красувалися золоті, з чорним осереддям, сопяшники,— а далі скрізь на цій занедбаній землі природа знову ставала єдиним господарем і, здавалося, залюбки стирала геть усі сліди людської праці.
Дерева, яких уже давно не підрізували, порозросталися на всі боки. Букшпанові бордюри понад газонами та алеями, довгі роки не знаючи ножиць, стали заростями кущів. Занесене вітром насіння сходило де попало, живучі бур'япи буйно розвивалися на тому місці, де колись були культурпі квіти і рідкісні рослини. Гілки ожини, вкриті гострими колючками, сплелися над доріжками й чіпляли кожного, хто тут проходив, не пускаючи йти далі, щоб не розкрити перед прибульцем таїни печалі та запустіння. Глушина не любить, коли її застають зненацька, і сіє довкола себе всілякі перешкоди.
А проте якщо б ви були наполегливіші, не побоялися, що колючі кущі подряпають вас, а гілки шмагатимуть по лицю, і, з трудом пробираючись по цій старовинній, глухій і зарослій більше, ніж дісова стежка, алеї, дісталися до кінця її, то вийшли б до викладеної черепашником ніші, схожої на грот. Поміж каменями росли посаджені колись півники, косарики, чорний плющ, тепер же до них приєдналися й інші рослини — гірчак, моріжок, дикий виноград,— які звисали нерівними пасмами, наполовину закриваючи мармурову статую міфологічної богині — чи то Флори, чи Помони 4; свого часу ця статуя, певно, була дуже гарна і робила честь своєму творцеві, тепер же вона стояла з відбитим носом, схожа на зображення смерті. Бідолашна богиня тримала кошик, у якому замість квітів видніли плісняві гриби, на вигляд — отруйні; та й сама богиня, здавалося, була отруєна, бо все її тіло, колись таке біле та чисте, взялося брудно-коричиевими плямами моху. Біля ніг богині, в кам'яній раковині, стояла вкрита зеленою ряскою бура калюжка води, що лишилася тут після дощів, бо з пащі лева, яку при бажанні ще можна було розгледіти, вода й не капала — вона давно вже не текла по забитих чи попсованих трубах.
Цей вигадливо оформлений куточок, хоч як зруйнований і занедбаний він був, показував, що колишні володарі замку жили в достатку й любили мистецтво. Якби статую добре почистити і полагодити, то в ній можна було б розпізнати флорентійський стиль епохи Ренесансу — в такій манері творили ті італійські скульптори, що приїхали до Франції слідом за метром Ру чи Пріматіччо 5, саме в той час, коли, певно, найпишніше розквітав рід володарів замку, нині геть занепалий.
Грот прилягав до позеленілого, роз'їденого вогкістю муру, на якому ще видніло плетиво поламаних граток — по них мали спинатися кручені рослини, густою завісою маскуючи внутрішній бік муру. Ледь видний тепер крізь буйне гілля безладно порослих дерев, цей мур закривав сад з другого боку. За муром аж до самого обрію, низького й похмурого, тягнулась одноманітна піщана рівнина, подекуди вкрита вересом.
Коли повернути назад — очам відкривалась та сторона замку, що виходила на подвір'я,— ще більш занедбана й понівечена, ніж описана, бо останні господарі намагалися підтримувати хоча б зовнішній вигляд і витрачали свої мізерні кошти, дбаючи саме про лицьовий бік.
На стайні, де вільно вмістилося б двадцятеро коней, стояла одна-однісінька сухоребра шкапа — шкірячи жовті зуби, вибирала в яслах якісь там соломинки й час від часу поглядала на ворота смутними очима, в западинах яких навіть монфоконські пацюки6 не знайшли б ні крихти жиру. На порозі псарні, поклавши морду на лапи, що аж ніяк не скидалися на пухові подушки, дрімав єдиний пес, такий худий, що шкура звисала, наче вона була занадто велика для нього; здавалося, пес так звик до безлюддя в цій глушині, що геть забув про пильність і вже не насторожувався, як то навіть у сні роблять усі собаки, вловлюючи найменший шум.
Щоб потрапити в саме житло, треба було пройти величезними сходами з дерев'яними поручнями на точених стовпчиках. На цих сходах було тільки дві площадки — на двох горішніх поверхах. До другого поверху сходи були кам'яні, а далі — з цегли та дерева. На стінах видніло зроблене в сірих топах і вже роз'їдене пліснявою малювання із світлотінями та перспективою, яке мало створювати враження пишного архітектурного рельєфу. Іще там можна було побачити кількох Гераклів7, які підтримували карниз на фігурних консолях, від того карниза починалося заокруглене склепіння, оздоблене мальованими гірляндами виноградних .грон і листя, крізь які прозирало бліде небо, поцятковане, мов географічна карта, невідомими острівцями, утвореними там, де протікала дощова вода.