Збуджена перегонами, вона пашіла густим рум'янцем, тонкі ніздрі тремтіли, груди високо здіймалися під оксамитовим корсажем, гаптованим золотом. Довга її спідниця в кількох місцях була розірвана, на соках коня темніли подряпини — видно, безстрашну амазонку не стримували ніякі хащі. Породистого скакуна пе треба було підганяти, його шия і так вкрилася білою піною, жили на ній випиналися, набряклі благородною кров'ю, а проте Іоланта ще стьобала його по крупу кінчиком хлиста з аметистовою головкою, на якій був вирізьблений її герб, і кінь гарцював та підстрибував, а три чи чотири дженджуристі молодики, сидячи на багато споряджених румаках, плескали в долоні, захоплені сміливістю і грацією нової Брадамап-тиБ4.
А потім, припинивши вдаване змагання, Іоланта попустила поводи і промчала перед Сігоньяком, шмагнувши його поглядом, сповненим зневаги й аристократичного зухвальства.
— Гляньте-но,— кивнула дженджикам, які скакали вслід за нею,— барон де Сігоньяк став лицарем бродячої комедіантки!
Пролунав вибух сміху, й верхівці, здійнявши хмару куряви, поскакали далі. Сігоньяк, залившись краскою гніву і сорому, рвучко потягнувся рукою до шпаги; але бігти, пішки доганяти вершників — то божевілля, та й не міг же він викликати на дуель Іоланту. Молода актриса дивилася на нього ніжно й заспокійливо, і під тим поглядом він забув інший — пихатий погляд аристократки.
Більше ніяких пригод у той день не сталось, і десь о четвертій годині вони прибули до того місця, де могли пообідати і заночувати.
А в замку Сігоньяка той вечір був дуже невеселий; лиця на портретах стали — хоча й здавалося, що це неможливо,—-ще насупленіші та суворіші; кроки гучно і тоскно відлунювали на порожніх сходах; кімнати були наче більші й голі. В коридорах якось дивно схлипував вітер, і цікаві павуки занепокоєнь спускалися на своїх павутинах зі стелі. На стінах зяяли тріщини, широкі, мов розтягнуті в нудотному позіханні щелепи; старий, напіврозвалений замок, здавалося, зрозумів, що молодий хазяїн покинув його, і журився за ним.
Сидячи біля каміна, П'єр ділив при димному світлі лучини свою убогу вечерю з Міро та Вельзевулом, а в стайні, грюкаючи ланцюгом, тицявся мордою в ясла Баярд.
III. Заїзд "Голубе сонце"
Стомлені бики, задоволено махаючи головами і струшуючи з вологих писків довгі нитки слини, самі стали поблизу купки бідних хаток, які десь в іншому, не такому дикому місці ніхто й не подумав би назвати селом.
П'яте чи шість хижок видніло під розлогими деревами, що буйно росли на цьому клаптику землі, удобреної гноєм та всякими покидьками. Зроблені з глини, глутру, напівобтеса-них колод і кусків дощок, під високими, поруділими від моху солом'яними дахами, стріхи яких звисали мало не до землі, з повітками, де безладно валялися погнуті, обліплені грязюкою рільничі інструменти,— ці халупи, здавалося, були більш придатні для нечистої скотини, аніж для істот з божою подобою; і справді, подекуди чорні свині, не гребуючи, жили там разом із своїми господарями, що свідчило про невибагливість свійських кабанів.
Біля дверей тих хижок стояло кілька дітлахів з великими животами, худими тонкими ногами та руками, з хворобливим кольором обличчя, у порваних сорочках, надто коротких спереду або ззаду, часом таких, що прикривали тільки груди; в своїй невинності ці дітлахи, схоже було, не соромилися наготи, наче вони жили в земному раю. Крізь патли нечесаного волосся поблискували цікаві очі — так світяться крізь гілля очі нічних птахів. У дитячих душах боролися страх і жадоба: хотілось утекти, заховатися десь за тином, але віз і те, що було в ньому, якоюсь нездоланною чарівною силою тримало їх на місці.
Трохи далі, на порозі своєї халупи, худа бліда жінка з темними кругами під очима колисала на руках голодне немовля. Вже засмаглою ручкою дитя м'яло материнську грудь, трохи білішу, ніж лице та шия — видно, цд виснажена злиднями істота була ще молода жінка. Вона дивилася на акторів похмурим, пильним і тупим поглядом, ніби но усвідомлюючи того, що бачила. Стара баба, згорблена і зморщена ще дужче, аніж Гекаба *, подружжя іліонського царя Пріама, дрімала біля дочки, присівши навпочіпки, спершись підборіддям на коліна і обхопивши руками кістлшві ноги, в позі якогось стародавнього єгипетського ідола. Сухі, як гральні бабки, кістки суглобів, сплетіння набряклих вен,, сухожилля, натягнуті, наче струни гітари, робили її худі, чо£ні старечі руки схожими на анатомічний препарат, давно забутий неуважним хірургом у шафі. Ближче до плечей вони скидалися на палиці, круг яких метлялась пергаментна шкіра з поперечними, ніби прорубаними сікачем, складками коло ліктів. На підборідді пучками стирчали довгі волосини, вуха заросли сивим мохом; брови, мов кущі біля входу в печеру, нависали над запалими сонними очима, напівпри-критими в'ялою плівкою повік. Рот її втягнули ясна, і тільки по нерівній заглибині, до якої збігалися зморшки, можна було розпізнати, де він був.
Побачивши цю столітню почвару, Педант вигукнув: — О! Яка потворна й страшна ця зловража старушенжДя! Навіть парки2 перед нею — просто квіточки. Вона така стара й запліснявіла, що ніяка жива вода її не омолодила б. Далебі, суща мати Вічності, на ту пору, коли вона народилася, Час був уже з сивою бородою — якщо, певна річ, вона взагалі колись народилася, бо це мало б статися ще до со-творіння світу. І чому добродій Алькофрібас Наз'є не побачив її до того, як змалював свою панзустську сивілу? ТотД він знав би, скільки всяких зморщок, борозен, канав, ям та горбків може мати людська руїна, і майстерно вее це описав, би. Молодою ця відьма, певно, була гарна, адже най-вродливіші дівчата якраз і стають найбридюшижй етаруга-ми. Не забувайте про це, мої любі,— звернувся Влазіуе до Серафіни та Ізабелли, котрі підійшли послухати його.— Во якщо до ваших весняних літ додати ще по шістдесят, то й ви будете такі ж старі, бридкі й страшні, як оця мумія, що наче вилізла з домовини; як подумаю про це — мені, далебі, стає сумно, а заразом починає більш подобатись моя власна богопротивна пика — ніщо не зробить з неї трагічної личини, навпаки — роки лиш кумедно витончують бридоту її.
Молоді жінки не люблять, коли їм показують, хай навіть у туманній далечині майбутнього, картини старості і потворності, що, власне, одне й те саме. Отож обидві актриси трохи зневажливо здвигнули плечима, мовби ш набридло слухати такі дурниці, одвернулися від Педанта і, підступивши ближче до воза, з якого саме почали викладати дорожні корзини, вдавали, буцімто вельми пильно стежать, чи все там ціле, чи не пом'ялися їхні пожитки; жінкам просто нічого було відповісти Педантові: не пожалівши власної потворності, він заздалегідь виключив можливість будь-яких заперечень. Блазіус частенько вдавався до таких хитрощів, аби пускати шпильки іншим, не дістаючи їх самому.
Будинок, перед яким зупинилися бики, інстинктивно пам'ятаючи місце, де їм. давали корм і відпочинок, був чи не найпримітніший у тому невеличкому селі. Він досить поважно стояв край дороги, куди не наважувались підступити інші хатки, соромлячись убогості і прикриваючи свою наготу пучками зелені, гейби некрасиві дівчата, зненацька заско-чені під час купання. Впевнений, що він — найкращий серед усіх тутешніх будинків, заїзд, здавалося, хотів привернути до себе погляди, виставивши посеред дороги вивіску, що, мов простягнуті руки, зупиняла всіх подорожніх, "піших і кінних".
Вивіска, причеплена до забитого в стіну міцного залізного гака, на якому при потребі можна було б підвісити й людину, являла собою шмат іржавої бляхи, при кожному пориві вітру вона гойдалась на своїй опорі і немилосердно скрипіла.
Заїжджий мазій намалював на ній денне світило не зо-лотоликим, а голубим,— і диск і проміння були голубі, на взірець тих "тіней сонця", якими геральдичне мистецтво нерідко заповнює поля гербів. Що примусило обрати "голубе сонце" для вивіски заїзду? На великих дорогах є вже стільки "золотих сонць", що їх і не відрізнити одне від одного, тому деяка своєрідність у вивісці не могла завадити. Міркування, безперечно, слушні, але справжня причина полягала не в цьому. Просто у художника, який намалював таку картину, лишилась тільки голуба фарба, а щоб запастись іншими, йому довелося б поїхати в якесь велике місто. Отож він і відстоював перевагу блакиті перед усіма іншими кольорами, й на вивісках, що їх малював цей маляр у різних постоялих дворах, усе було голубе — леви, коні, півні, за що, певно, його похвалили б китайці, які поважають художника тим більше, чим далі відходить він од природи.
Заїзд "Голубе сонце" був критий черепицею, де коричневою, де червоною — видно, дах недавно ремонтували, отже, в кімнатах принаймні не повинно було текти.
Стіна від дороги була потинькована, це приховувало тріщини, вибоїни та інші пошкодження і надавало будинкові досить охайного вигляду. Перехресні бруси, що скріплювали стіну, були виділені, за звичаєм басків, червоною фарбою. На інших стінах, позбавлених такої розкоші, чітко проступав землистий колір глинобитної споруди. Хазяїн цього будип-ку, певно, не такий темний, чи, може, не такий бідний, як інші жителі села, пішов назустріч деяким витонченим забаганкам цивілізованого життя. Вікно в світлиці було засклене, а це в ті часи і в тих краях траплялося нечасто; інші вікна були затягнуті рядовиною або промасленим папером, а деякі — закриті віконницями того ж червоного кольору, що й балки фасаду.
До будинку притулилася простора повітка, в якій могло вміститись чимало возів і коней чи биків. Сіно густими жмутками стирчало між перегородками ясел, наче між зубцями здоровенного гребеня, а в довгих жолобах, зроблених із товстих смерекових стовбурів, стояла вода, найменш смердюча, якої тільки можна було набрати в сусідніх болотах.
Отож дядечко Чиригирі мав підстави твердити, що довкола на десять миль нема такого заїзду, як "Голубе сонце",— так добре обладнаного, з таким зручним приміщенням, такими запасами провізії та кормів, нарядними кімнатами, теплим вогнем, м'якими постелями й багатим посудом; тут він не обманював ні себе, ні інших, бо до найближчої корчми звідси треба було добиратися щонайменше два дні.
Барон де Сігоньяк соромився показуватись у товаристві мандрівних акторів; біля дверей Блазіус, Тиран, Матамор і Леапдр шанобливо пропускали його першим, а він ніяк не наважувався зайти.