Прощається і не ховає сліз.
Ясмин обсипавсь. У троянди з рук
Рве листопад листа осінніх мук.
На лузі й на дорозі степовій
Стемнілий пил клубочиться, як змій.
Коли летять вітри в осінню даль,
Опале листя викликає жаль,
Мов мореплавці, що під час плавби
У хвилі кидають свої скарби.
Прив'ялі квіти ледь тамують біль,
У виноградних лозах визрів хміль,
І садівник-індієць входить в сад
І відтинає стиглий виноград,—
Вже грона він на палі почепив,
Мов голови відтяті ворогів.
Вже яблуко дозріле на гіллі
Схиляється повільно до землі.
Гранат розкрив, мов рану, пружний бік
І ронить, наче кров, червоний сік.
На полі бою квіти полягли,
А сонце ледь підводиться з імли.
В ці дні з престолу впала і Лейла,
Затих криштальний гомін джерела,
Зів'яв її весняний сад давно,
Сулій розбився, розлилось вино.
Колишньої красуні стан стрункий,
Мов привид, став прозорий і легкий,
Сум серця мозок бідній пронизав,
А безум мозку в серце їй запав.
Жар Тамуза зв'ялив квітучий сад,
Оббив його і потолочив град.
Як в бурю кипарис, зломився стан,
На землю з нього впав її фазан.
Упав, немов зернина із стебла,—
Передчувала свій кінець Лейла.
І тайну серця матері одкрить
"О мамо, що тепер з твоїх зітхань,
Благань до бога і гірких волань!
Мій караван уже збиває пил,
Не дорікай мені — не маю сил.
Лише страждати — що це за чуття?
Душа вмирає... Що це за життя?
Так довго я каралась в таїні,
Що серце піднялось до уст мені.
Душа уже в дорозі — йду відціль,
А на душі моїй кохання й біль.
Завіса впала. Те, що знаєш, знай.
Уже ми не побачимось... Прощай!
В ту мить, коли скарби свої зберу
І від розлуки з другом я помру,
Пахкий бальзам із жовтих рож знайди,
Дощем зітхань мене охолоди,
Скропи мій саван, адже я — шахід,
Мене в святковий колір вбрати слід.
Як наречена, в білому вбранні
Лежатиму я в темній глибині.
Коли дізнається мандрівник мій,
Що я пішла в мандрівку без надій,
З пустелі навісної прийде він
Оплакати невчасний мій загин;
Впаде Меджнун у мене в головах,
Шукатиме зорю, а знайде — прах.
Він заридає над моїм горбом
З недолі, що судилась нам обом.
Хай той, кого любила я в журбі,
Мене завжди нагадує тобі.
Його не зневажай презирством ти
І за добро добром йому сплати.
Шукай мене у ньому і знайди.
Його любила вірно я завжди,
Були у ньому всі мої скарби,—
Шануй і, як мене, його люби.
Скажи йому: "Рвучи життя кайдан,
Лаштуючи в дорогу караван,
Лейла любов заповіла тобі
І чисту душу віддала тобі.
А як вона вмирала — не питай,
Знай, що кохала й що страждала, знай.
Покіль у світі трудному жила,—
Що, окрім смутку, відала Лейла?
Убив кохану за тобою жаль,
Вона й в труну взяла з журбою жаль.
В той край, куди короткий шлях веде,
Лейла тебе на переправі жде,—
Навкруг пітьма і тишина німа,
Вона чекає, а тебе нема.
Звільни її, врятуй від самоти,
В її обіймах спокій знайдеш ти!"
Останніми слізьми порвала грудь
І хутко подалась в далеку путь.
Так, вичерпавши душу всю до дна,
З душею розлучилася вона.
Плач Меджнуна за Лейлою
Коли довідавсь Кейс про смерть Лейли,
Він захитавсь подібно до скали —
Розбилось серце, світ померх вочу...
Та хто ж прожив у світі без плачу?
Горбок землі — коханий привид зник!
Не плач стрясав Меджнуна вже, а крик,
Мов хвиля крові, сльози пролились —
У розтіч люди з жаху подались,
А він звивавсь на скорбному горбі,
До крові душу краючи собі.
Він спалював себе, немов свічу,
Уста палали в полум'ї плачу,
На склеп красуні голову схилив
І з болем в серці гірко проквилив:
"О вбитий осінню троянди цвіт!
Не знавши світу, ти лишила світ!
Чому ти зникла в замогильній млі?
Чому забрав тебе полон землі?
Де чорна, наче ніч, твоя коса?
Де лагідних очей твоїх краса?
Що стало з пелюсткових уст твоїх,
Де голос тихий твій і де твій сміх?
Яких прикрас чекаєш ти в цю мить?
Який вогонь тобі вночі горить?
Турботою чиїх ти стала снів?
Чий бідний мозок по тобі сп'янів?
Де хилиться твій кипарисний стан?
В якому лузі квітне твій тюльпан?
Які терни у тебе на шляху?
Чом ти в печеру забрела глуху?
В печерній темряві — притулок змій,
Для чого й як ти оселилась в ній?
О скарбе мій, захований в землі,
Тебе знайти — надії замалі!
Дорогоцінний скарб од людських віч
Охороняє змій і день і ніч.
Ти скарб у тьмі печерній, я — твій змій,
Тебе охороняти — осуд мій.
Нахвилювалася ти на віку,
Тепер ти стихла, як вода в ставку.
Моя зоря, ти мерехтиш мені,
Долаючи простори неземні.
Не владні над коханням смерть і час —
І відстані немає поміж нас.
В моєму серці ти, в душі моїй,
В гіркій розлуці, в зустрічі новій.
Хоч ти й пішла в недовідому даль —
Ти житимеш, покіль живе мій жаль".
Меджнунова смерть на могилі Лейли
Так вславлений поміж повістярів
Кінець цієї повісті розкрив:
Тяжкого осуду Меджнун не зніс,
Він током став від урожаю сліз.
На дерть його порушив долі млин.
Уже навік з життям прощався він.
В риданні був його щоденний труд,
Ще більше він змарнів, ще більше схуд,
Від стогону до уст душа дійшла,
Ніч зайнялася — день згорів дотла.
Ніхто не бачив і не знав, коли
Прийшов Меджнун до мертвої Лейли,
Упав як стій — і збурилась до дна,
Поглинула вода його човна.
Зронив сльозу останню в темний пил,
Останній вірш прошепотів без сил,
До неба руки в смертній тузі звів
І, в путь відходячи, проговорив:
"О створеного всеблагий творець,
Стомився я — пошли мені кінець!
Звільни мене від невимовних мук,
Дай бути там, де жде мене мій друг!
Зніми з душі моєї гніт буття
І воскреси для іншого життя!"
І він схиливсь обличчям до землі,
Неначе в ноги уклонивсь Лейлі,
Обняв її могилу в тьмі нічній
І вмер, промовивши: "О друже мій!"
По переправі цій пройшов і він.
Усе на світі тільки прах і тлін.
Ніхто не порятується з біди:
У небуття йде людський шлях завжди.
Нема тих ран, щоб світ нам не завдав,
Щоб не ридав ти в ньому, не страждав.
О ти, кульгавий, мов осел в млині,
Навіщо молиш ти про довгі дні?
Раз назавжди покинь цей світ, цей млин.
Тебе уб'є, а не врятує він.
Потік життя твій підмиває дім,
Не озирайсь і не барись, ходім!
Покіль не впав ще під тобою міст,
Покинь оцей, хоч і з журбою, міст!
І не плазуй в пилу, бо ти не змій,
Ти — іскра, полум'я дрімає в ній.
Під ноги кинь своє добро й майно —
Тобі безсмертя не дає воно.
На мить прийшов ти в умирущий світ,
Тож не обожнюй цей минущий світ.
Меджнунове плем'я
довідується про його смерть
Меджнун покинув світ гірких страждань
І вільний став од людських дорікань.
Біля колиски милої Лейли
Меджнун заснув — і муки відійшли,
Хоч ще вогнем і димом повнивсь двір,
Нарешті спокій він знайшов і мир.
Спливав ночей і днів повільний лік,
Минув не день, не місяць — довгий рік,
Не знав про те ні ворог, ані друг —
Блукали хижаки його навкруг.
Меджнун лежав, як в паланкіні шах,
А кожного проймали туга й жах —
Шляхи до цвинтаря, сумні піски,
Захланні вартували хижаки.
І хто ту охорону споглядав,
Як завжди, про безумного гадав,
Що він сидить, покинувши свій дім,
На самоті за звичаєм своїм,
А звірі — найвірніша з охорон —
Вдень і вночі пильнують шахський трон,—
І довго ще ніхто не знав, що шах
Уже давно перетворивсь на прах,
Що і його спіткав гіркий кінець —
І сам зотлів він і його вінець.
Покіль стояла варта хижаків,
Ніхто не наближавсь до тих пісків,
Та рік минув і звірі розбрелись,
По кров пішли в пустелю, як колись,—
До цвинтаря одкрився вільний шлях,
Прийшли сміливці, подолавши страх,
І на могилі страдниці Лейли
Кістки коханця вірного знайшли.
Почувши скорбну вість, зійшовся рід —
І молодий юнак, і сивий дід,—
І всі в гірких сльозах, в тяжкій журбі
Пороздирали одяг на собі,
І рискалями землю підняли,
І ліг Меджнун в могилу до Лейли...
Що їм тепер до людських осторог!
Поснули до страшного суду вдвох.
Прийшла весна, і чулий садівник
На тій могилі посадив квітник.
До квітника Меджнуна і Лейли
Закохані, немов на прощу, йшли,
І хто схилявсь до їхнього горба,
Того минали горе і журба.
О цвіт життя, гіркий кохання цвіт,—
Стражданням ущасливлюється світ!