Лейла і Меджнун

Нізамі Гянджеві

Нізамі Гянджеві
Поема "Лейла і Меджнун"

Перекладач: Л. С. Первомайський

Привід до створення цієї книги у віршах

Мій день у щасті цвів, неначе сад,
І я радів з життя, мов Кейкубад.

Пісень багато я в житті створив,—
Володар щастя, я не хмурив брів,

В свічадо слави я втопив свій зір,
Мене втішав пахких троянд убір,

І ранок мій простер свою ясень,
І повний миру й тиші був мій день.

Палає серце, мов свіча. Я жду.
В буянні — сад, я — соловей в саду.

На вежі слова вився прапор мій,—
Уже я повний був нових надій,

І мислив я: надходить праці час,
Лиш в праці — щастя і спочин для нас,

Допоки ж то скороминущі дні
На бездіяльність витрачать мені?

Дарунків долі й випадку не жди,
Неробі важко на житті завжди,

Бо навіть пес, базарів схудлий гість,
На цій землі недурно хліб свій їсть.

Тож гордий будь і радий, трудівник:
Твій скарб є те, що ти до праці звик.

Так жереб свій шукав, так мріяв я,
А вже зоря зіходила моя.

До мене шах свого гінця прислав,
І він наказ до рук мені віддав,—

Чудово писаний прихильний лист
В собі таїв багатозначний зміст,

Немов росою запахущий сад
Розсіяв лал, туркезу і гранат.

"Ей, Нізамі! Знай нашу ласку ти,
Що мовою зачарував світи!

Із леготу досвітньої пори
Нового слова чудо сотвори!

Я хочу, щоб Меджну́на ти згадав,
Його любов у перли понизав,

Щоб про його кохання до Лейли
Слова такі незаймані були,

Щоб я, читаючи, сказати міг:
"Співець природу пісні переміг!"

Нехай твій твір, присвячений красі
Й коханню, кращий буде над усі,—

Що ж, є слова найкращі поміж слів,
Та лиш добірні прикрашають спів,—

Ти слів фарсі й арабських не минай,
В них наречену юну зодягай

І пам'ятай, що від знавців незгірш
Я між нових старий помічу вірш.

Коли ти майстер ювелірних справ,
Без домішок нехай твій буде сплав,

Не забувай, щоб славу зберегти,
В чиє намисто перли нижеш ти.

На тюркський лад слова не личать нам,
Про наш високий рід ти знаєш сам,

Високі ми шануємо права,
Тому й високі личать нам слова!"

Знов на мені невольницьке кільце!
Кров прилила і вдарила в лице.

Відмовитись? Ні, я цього не смів,
Хоча й не знав дороги до скарбів.

Я розгубивсь від безутішних дум,
Мене в'ялив життя страхітний сум,

Не мав я друга поблизу в ту мить,
Щоб з ним мої вагання поділить.

Та ось прийшов мій Мухамед, мій син,
Моє життя, мій запашний ясмин.

Неначе тінь, він біля мене сів
І розгорнув сувій розрадних слів:

загрузка...
"О ти, що звів до неба слави дзвін,
Коли співав Хосрова і Шірін!

О владарю незлічених скарбів,
Що стільки серць піснями звеселив!

Меджнуна і Лейлу пошли у світ,
Щоб пару мав твій камінь-самоцвіт!

Не сперечайсь — твори. Так хоче шах.
А ми ніщо, ми — пил в його ногах".

Я сина вислухав і відповів:
"Для шаха, може, я й зложив би спів!

Та що робить? Тече часу ріка.
Просторій думці клітка завузька.

Давно протоптано в цю повість шлях —
Кульгає слово по чужих слідах,

Простору вимагає кожен зміст,
Щоб вільно мчав співця по ньому хист.

Про притчу цю розходиться луна,
Але гірка й безрадісна вона.

Веселощі і радість — з цих двох слів
Найкращий міг би я створити спів,

Але про безум, про гризоту й сум
Що може змислити найкращий ум?

Ступаючи на всім відомий шлях,
До тонкощів я не дійду в думках!

В цій повісті ні здійснених бажань,
Ні царських учт нема; куди не глянь —

Сухий пісок, пустеля нежива,
Як виживуть у ній мої слова?

Для слова треба осяйних прикрас,
Щоб вірш заграв, засяяв, мов алмаз.

Гірке кохання і гіркий кінець!
Давно не спокушався ним співець,—

Переказ цей минав складач пісень,
Аж поки мій приспів для нього день.

Ну що ж, за труд, як наказав нам шах.
Хоч завузький для мене битий шлях,

Я знаю до ладу мистецтво слів,
І розпочну, і вивершу мій спів,

Не шаха тільки — хай здивує світ,
Нехай палає, наче самоцвіт,

Щоб навіть мрець пізнав кохання знов,
Коли він не навіки захолов!"

Початок повісті

Так давній повістяр почав свій спів,
Нанизуючи перли дивних слів:

Володар був в арабській стороні,
Чудовим краєм правив довгі дні,

Йому коривсь підвладний амірит,
Вславляв його і разом з ним свій рід.

Немов султан у можності своїй,
Немов Карун іранців — багатій,

Друг біднякові на його путі,
Він був для щастя створений в житті

І міг би гордо піднімать чоло,
Але дитини в нього не було.

Він сина ждав, як нива запашна
Від колоса важкого жде зерна,—

Він так хотів, щоб щастям проросло
З його насіння хоч одне стебло!

Дивись: засох високий кипарис,
Та з кореня його вже інший зріс.

Виходить на галявину фазан
І знову бачить кипариса стан;

Так стелиться до дальніх поколінь
Завжди нова й завжди знайома тінь.

Безсмертний той, хто не зневажив світ
І сином свій продовжив славний рід!

Володар сина ждав, добро творив,
Диргемів не жалів для бідарів,

Красунь шукав і сіяв свій ясмин,
А він не проростав — не сходив він.

Не знав володар, що в собі таїть
Людської долі невідома мить.

Як не знаходиш ти, чого шукав,
То, певен будь, що це не без підстав.

Є добрий чин і є діяння злі,
Все йде до кращого на цій землі.

Один змагавсь — та й він пішов у тьму,
Чи варт було змагатися йому?

Чимало є в людськім житті стремлінь,
Гаразд, що їх вкриває тайни тінь.

Ми прагнемо й шукаємо весь час,—
Чи знає ж хто, що кращим є для нас?

Скрізь, друже, таїна, куди не глянь,—
І де ключі до потаємних знань?

Не йди лихій судьбі наперекір!
Ось час прийшов — і ти знайшов шафір.

Твій син родивсь, розцвівся твій гранат.
Ні, не гранат, а запахущий сад!

Сяйна перлина, сонячна ясень,
Що ніч похмуру обертає в день!

Побачив сина — і замок одбив
Щасливий батько від своїх скарбів,

Обдарував і збагатив усіх
Від радості і від щедрот своїх,

А первістка, дитя палких надій,
Віддав на догляд мамці молодій.

Дитині доля в щедрості сліпій
Рокований призначила напій:

Була у кожній краплі молока
Безмежна вірність і жага палка,

І в кожній другій — шал на все життя,
Безмежно щире й згубне почуття.

Хто б міг сказати в ту далеку мить:
Дитя чи місяць у колисці спить?

Щасливо, день за днем, пливло життя.
Коли два тижні мало вже дитя,

Зійшлися друзі, родичі, сім'я
І Кейса доброго йому дали ім'я.

В саду безвинних гомінких забав
У пестощах він до трьох літ зростав.

Коли ж йому минуло вісім літ,
Розцвівся він, мов фіалковий цвіт,

А в десять років у його красі
Вбачати чудо почали усі.

Як хлопчикові вчитись час прийшов,
Щасливий батько вчителя знайшов,

Віддав йому своїх надію віч,
Щоб піклувався ним і день і ніч.

Тягар наук, щоб не здававсь важким,
Дітей багато поділяло з ним;

Вони збиралися тепер щодня
Вже не для пустощів — для навчання.

У школі з хлопчиків складалось тло,
Але й дівчаток кількоро було

З племен далеких і близьких родин,
Щоб Кейс в гурті учивсь, не сам-один.

З ним на один нанизана разок,
Перлина там вивчала свій урок,—

Красуня, що не знала ще турбот,
Душею чиста, втілення чеснот,

Тонка й струнка, неначе кипарис,
Що біля джерела в пустелі зріс,

Пустунка безтурботна й чарівна,
Скоряла поглядом серця вона.

Її волосся — ніч, і в тій ночі
Палають очі, наче світачі;

Солодкі, щедрі, радісні уста —
Кохання джерело й бажань мета;

Вона могла й завдати серцю ран,
І злікувать його, мов талісман,

Затворниця, чий час ще не наспів,
Касида юності і щастя спів!

Коса її — як ніч. Ім'я — Лейла.
Усі бажання — їй і вся хвала.

Побачив Кейс її — і запалав,
І, наче викуп, серце їй віддав.

З кохання вже палала і Лейла.
Так несподівано любов прийшла

І повну чашу — випити до дна —
Їм молодого подала вина.

Важке вино для тих, хто вперше п'є,
Важке сп'яніння перший хміль дає...

О, як пили й кохалися вони!
Уже не розлучалися вони.

Він полонив її, але страждав,
Бо й сам себе їй у полон віддав.

Так, несвідомі потаємних знань,
Вони стлівали од палких бажань.

Товариші вивчали свій урок,
А їм кохання вже не йшло з думок.

Товариші вивчали слово з книг,
Лейла й Меджнун складали свій словник.

Товариші цвіли в саду наук,—
Вони вивчали мову уст і рук.

Вивчали школярі дієслова,
А в них душа прокинулась жива.

І не збагнули їх товариші
Науки щастя, пристрасті й душі.

Як Лейла і Меджнун кохалися

Так час минав... Минала ніч і рань.
Прийшла пора безрадісних зітхань.

Прийшла любов і сплюндрувала дім,
Пустуючи легким мечем своїм.

Серця в крові. Давно відлинув сміх.
Де спокій їх? Де перша радість їх?

Тим, що у них палав коханням зір,
Про них пішли неслава й поговір.

Мов хто роздер завісу таїни,
Для всіх очей відкрилися вони.

Неначе вітер стогін їх розніс,
Одкрилось джерело пекучих сліз.

О, скільки їх коханці пролили!
Свою любов ховали, як могли,—

Не пригасав і не холонув жар...
Так сонце світить навіть з-поза хмар.

Від заздрісних очей, хоч падай ниць,
Не приховаєш серця таємниць.

Своїм чуттям не маєш волі ти,—
Від цього можна збожеволіти!

Все так і йшло, й так сталося воно,
Як розум їм підказував давно,—

Кейс неминучий передчув загин,
І від кохання став безумцем він.

Краса Лейли зчаровувала всіх,
Лиш він не знав ні радості, ні втіх.

Траплялась зустріч — то співай, радій!
А він каравсь, бо знав: нема надій.

Нема надій! Зник караван в імлі!
Упало серце — сумно на землі!

І ось уже розсудливі осли
Його безумцем вперше нарекли,

А він своїм каранням навісним
Підтвердив присуд і змирився з ним.

Лейли немає,— наче з неба зник
Від поговору місяць-молодик.

Лейли немає. Пащекують пси,
Бо їм не шкода юної краси.

В своїй гіркій самотності Лейла
За Кейсом сльози без кінця лила,

І він сльозам і горю волю дав,
І за Лейлою день і ніч ридав,

Блукав, як тінь, не засинав від дум —
Нудьга в очах, на серці жаль і сум.

Він жив тепер, як у жахному сні,
І не співав — ридав свої пісні,

І вслід йому вже не один жартун
Із реготом гукав: "Меджнун! Меджнун!"

У безумі він кинув поводи,
Він мчав, і сам не знаючи куди,

Гнав по вузькій тропі свого осла,
А прірва вже попереду була.

Він нудьгував, що мила вдалині,
І жить було несила вдалині.

І він палав подібно до свічі,
Вдень — без потреби, і без сну — вночі.

Карався мукою й не міг знайти
Розради для своєї самоти.

Не на один приходив він поріг.
Та хто б його порятувати міг?

Як сонце сходило, а то й раніш,
Пускався він в пустелю босоніж,

Але вночі, співаючи пісень,
Вертавсь туди, відкіль тікав удень,

І цілував одвірки, де жила
Його натхненниця, його Лейла.

До неї він летів, немов борвій,
А повертавсь повільно, сам не свій.

До неї він летів, мов на крилі,
А повертався плазом по землі.

До неї він, як річка, поспішав,
А повертався — з місця не рушав.

Він рвавсь до неї крізь піски страшні,
Хоч пішки йшов, а наче на коні,

Та повертавсь — на серці жаль і сум,
Немов його пекучий гнав самум.

Коли б він міг подумать про спочин,
У рідний край не повертався б він.

Як Меджнун ходив дивитися на Лейлу

У нього вірні друзі ще були,—
Меджнун подався з ними до Лейли;

Він поспішав і сльози лив з-під вій,
Співав пісень і все гукав: "Я твій!"

І ледь долав душі тремтіння він,
Вогнем палав від нетерпіння він,

І серце біль йому нестерпний пік,
Мов кинуло його під ціп на тік.

Неначе хміль бродив в його крові,
Він бив себе чимдуж по голові,

Мов п'яний, брів, забув про зло й добро
І проминув коханої шатро.

На вході сидячи, в цей час Лейла
За звичаєм опону підняла,—

І сум гіркий обох пойняв, коли
Сумний Меджнун наблизивсь до Лейли.

Немов зоря — Лейли чарівний вид,
Меджнун над нею — наче небозвід.

Вона лице відкрила — глянув він,
І у сльозах, як віск, розтанув він.

Неначе в тиху скаргу арфи струн,
У плач Лейли вслухається Меджнун.

Ох, не Лейла! То небо голубе.
Меджнун? Свіча, що спалює себе.

Ох, не Лейла! Рожевий сад розцвівсь.
Меджнун? Він раною увесь розкривсь.

Лейла — зорі ранкової світліш.
Меджнун — над озером хиткий комиш.

Лейла — не сад, це солов'їний спів.
Меджнун сльозами квіти окропив.

Лейла — це пері, що зродив едем.
Меджнун пекельним пойнятий вогнем.

Лейла — весняний запашний ясмин.
Меджнун — зів'яв, немов гіркий полин.

Лейла — зорі ранкової парча.
Меджнун — згоряє, наче та свіча.

Лейла — скорити будь-кого могла б.
Меджнун — давно її покірний раб.

Лейла — напій цілющої роси.
Меджнун — став дервішем її краси.

Лейла — у хвилях запахущих кіс.
Меджнун — криниця невичерпних сліз.

Лейла — п'янить, мов чаша запашна.
Меджнун — сп'янів, хоча й не пив вина.

Він радий тим, що споглядав напій,—
Що він шукав її, вже досить їй.

Лякали їх неслава й поговір,
Вони ховали полохливий зір,—

Кохання крити доля вчила їх
І знов надовго розлучила їх.

Батько сватає Лейлу за Меджнуна

Немов зламали міст через арик —
Шлях до коханої для нього зник.

В тривозі й розпачі Меджнун блукав,
Співав газелі і ночей не спав.

Минала ніч, світанок знов яскрів,
Меджнун із друзями до Неджду брів,—

Гірка жага любові їх вела,
Ішли, не покриваючи чола,

Бо й їм кохання завдало журби,
І їх зробило втіленням ганьби.

Уже на Кейса скаржився весь рід,
Від горя батько і змарнів, і зблід,—

Розрадити Меджнуна він волів,
Багато витратив розумних слів,

Але Меджнун не слухав тих повчань
І не звільнявся від своїх терзань.

Кайдани суму,— як порвати їх?
Жалі батьківські — ліпш не знати їх!

Він синові хотів допомогти,
Та розгубивсь в дорозі до мети,

Чужих людей і родичів питав,
І відповідь одну від всіх дістав,—

Усі йому одне відповіли,
Що гине Кейс з кохання до Лейли.

Поклав нещасний батько будь-що-будь
Своєму синові життя вернуть,

Один знайти для всіх страждань кінець —
Перлиною прикрасити вінець,

Не шкодувати дорогих дарів,
Щоб щастям зір Меджнуна зазорів!

І того ж дня на сватання Лейли
Найстарші шейхи рішенець дали:

"Не гаймося і вирушаймо в путь,
Щоб молоду Меджнунові здобуть!"

Меджнунів батько серцем звеселів,
Він ні часу не витрачав, ні слів,

Узяв з собою почтом весь свій рід
І вирушив з дарами у похід.

Красуні рід привітно їх зустрів —
Назустріч повиходили з шатрів

Старшини, простий люд, старі й малі,
І сиві шейхи з батьком на чолі,

Гостили щедро, як велить звичай
(Уславився гостинністю той край).

Коли ж настав і для розмови час,
Спитали: "Шейх, з чим ти прийшов до нас?

Скажи, чого бажаєш, ми ждемо,—
І все, що маєм, радо віддамо".

І він сказав: "Бажаю я давно,
Щоб два палання ми злили в одно".

І далі мовив батькові Лейли:
"Два серця одне одного знайшли.

Не розлучаймо їх.
1 2 3 4 5 6 7