Їй спало на думку, що можна відшукати Людину з Марса, просто дослідивши кухні дієтичного харчування. Проте згодом відкинула цю ідею: на те, щоб відвідати їх усі на території розміром у кілька гектарів з розкиданими по ній будівлями, знадобиться цілий день. Центр Бетесди заснували як військово-морський шпиталь у ті часи, коли в океанах іще тривали війни, і вже тоді він був величезним. Пізніше його викупили і розширили — "Здоров'я, освіта та благоустрій"; зараз він належить Федерації. За розмірами цей шпиталь більший від містечка.
Проте у справі місіс Бенкерсон було щось дивне. Лікарня приймала пацієнтів усіх класів: приватних, благодійних, урядових; поверх, на якому працювала Джилл, зазвичай приймав лише урядових пацієнтів. Його люксові палати займали сенатори Федерації та інші офіційні гості, які могли претендувати на ідеальне обслуговування. Те, що пацієнт, за лікування якого сплатила приватна особа, отримав палату, та й взагалі потрапив до її поверху, було досить нетипово.
Звичайно, місіс Бенкерсон могли перевести — якщо у відкритій для благодійних пацієнтів частині центру не вистачало місць. Так; мабуть, саме так і було.
По обіді Джилл була надто зайнята новими пацієнтами, щоб думати про все це. Аж ось їй знадобилося силове ліжко. Буденна справа — подзвонити, щоб когось за ним відправили, проте склад був розташований за чверть милі, а Джилл ліжко було потрібне просто зараз. Вона згадала, що бачила таке у палаті К-12, у кімнаті очікування, — і пам'ятала, як говорила одному з морських піхотинців не сидіти на ньому. Очевидно, його просто виштовхали, а замість нього для Сміта поставили гідравлічне ліжко.
Можливо, воно досі там, вкривається пилом, залишаючись на балансі поверху. Силових ліжок зажди було мало, а коштували вони в шість разів дорожче, ніж звичайні. Хоча, відверто кажучи, це мусили бути турботи керівників крила, Джилл не бачила причин без необхідності перевищувати витрати свого поверху. Крім того, якщо воно там, вона може забрати його просто зараз. І вона вирішила це з'ясувати.
Кімната очікування була замкнена. Джилл дуже здивувалася, що її перепустка не спрацювала. Подумки зробила для себе примітку: треба сказати ремонтникам полагодити замок, — і пройшла далі коридором до кімнати спостереження, маючи намір з'ясувати, чи ліжко там, у лікаря, який спостерігав за станом місіс Бенкерсон.
Там Джилл побачила лікаря, з яким вже зустрічалася, — лікаря Браша. Він не був ані інтерном, ані штатним лікарем, але йому доручили цю пацієнтку. Джилл розпитала про Нього лікаря Гарнера. Коли вона зазирнула, Браш підняв на неї погляд.
— Міс Бордмен! Саме вас я і хотів побачити!
— Чому ви не подзвонили? Як ваша пацієнтка?
— З нею все добре, — відповів він, глянувши на "Нишпорку Тома", — але зі мною точно ні.
— Проблеми?
— Певні труднощі. Знадобиться хвилин п'ять. І моє полегшення не в цій будівлі. Сестро, чи могли б ви поділитись зі мною кількома хвилинами свого дорогоцінного часу? А потім тримати рот на замку?
— Думаю, що так: я сказала помічниці, що відійду на кілька хвилин. Дозвольте зателефонувати й повідомити, де мене можна буде знайти.
— Ні! — відразу ж вигукнув він. — Просто замкніть двері після того, як я піду, і не впускайте нікого, доки не почуєте мій стук. Пароль "Гоління та стрижка", гарнюню.
— Добре, сер, — із сумнівом сказала Джилл. — Мені щось потрібно зробити з пацієнткою?
— Ні, ні. Просто посидь тут за столом і поспостерігай за нею на екрані. Тобі не потрібно нічого робити. Не турбуй її.
— А раптом щось станеться — де ви будете? У кімнаті відпочинку?
— Я збираюсь лише до чоловічого туалету. Це далі по коридору. А зараз помовч, будь ласка, і дозволь мені піти — це терміново.
Він пішов, і Джилл підкорилася наказу зачинити за ним двері. Вона поглянула на екран, де була пацієнтка й уважніше придивилася до приладів. Літня жінка спала; згідно з показниками, її серцебиття було сильним, а дихання — рівним, нормальним. Джилл зацікавилась тим, чому лікар Гарнер вважав за необхідне "чергування біля ліжка смертельно хворого"?
Потім вона згадала, для чого взагалі сюди прийшла, і вирішила, що може з'ясувати, чи стоїть ліжко у тій кімнаті, й без участі лікаря Браша. Але оскільки це було не зовсім те, про що він просив, вона повинна була не розбудити пацієнтку. Звісно ж, вона знала, як пройти через палату, в якій спить хворий, і вже багато років тому зрозуміла, що те, чого лікарі не знають, рідко може їм зашкодити. Тому вона тихо відчинила двері й увійшла.
Швидкого погляду вистачило, щоб переконатися, що місіс Бенкерсон — у типовому старечому сні. Безшумно ступаючи, Джилл пройшла повз неї до дверей у кімнату очікування. Двері були замкнені, проте її перепустка спрацювала.
Вона з радістю побачила, що силове ліжко й досі там. А потім — того, хто займав цю кімнату: у кріслі з книгою з картинками на колінах сидів Людина з Марса.
Сміт підняв погляд і осяйно, як захоплена дитина, всміхнувся їй.
Джилл відчула запаморочення, наче раптово прокинулася зі сну. Безладні думки роїлися в її голові. Валентин Сміт тут? Але цього не може бути: його ж кудись перевели, так записано у журналі. Але він був тут.
Тоді всі ці огидні натяки та можливості стали на свої місця... фальшивий "Людина з Марса" по стерео... літня жінка при смерті за дверима, яка приховувала наявність ще одного пацієнта... двері, які вона не змогла відчинити своєю перепусткою... І, нарешті, жахливе видовище "катафалка", що виїжджає звідси вночі, з простирадлом, під яким не один труп, а одразу два.
Цей останній нічний кошмар промайнув у її думках і приніс із собою вихор холодного подиху страху, а також розуміння того, що вона сама наражається на небезпеку, отримавши цю надсекретну інформацію.
Сміт незграбно підвівся, протягнув до неї обидві руки і, досі посміхаючись, сказав:
— Водний брат!
— Привіт. Гм... Як ти?
— Я добре. Я щасливий. — Він іще щось додав своєю дивною приглушеною мовою, потім виправився і обережно промовив: — Ти тут, мій брате. Тебе не було. Зараз ти тут. Я пив великими ковтками за тобою.
Джилл відчула, що безпорадно розривається між двома почуттями, одне з яких розбивало та розплавлювало її серце, а друге було крижаним страхом, що її тут впіймають. Сміт, давалося, цього не помічав. Замість цього він промовив:
— Бачиш? Я ходжу! Я став сильнішим.
Він продемонстрував це, ступивши кілька кроків вперед і назад, а потім зупинився перед нею — радісний, захеканий, з посмішкою на вустах.
Вона змусила себе посміхнутись.
— Ми робимо успіхи, чи не так? Ти й далі ставатимеш сильнішим — з такою-то силою волі! Але я мушу йти. Я зайшла лише привітатися.
Його вираз обличчя відразу змінився на нещасний:
— Не йди!
— Але я мушу!
Він дивився — дуже сумно, а потім додав із трагічною впевненістю:
— Я образив тебе. Я не знав.
— Образив мене? О ні, зовсім ні! Але я мушу йти, і швидко!
Його обличчя було позбавлене виразу. Він радше стверджував, аніж питав:
— Забери мене з собою, мій брате.
— Що? О, я не можу. І зараз я мушу йти. Послухай, не кажи нікому, що я була тут, — будь ласка!
— Не казати, що мій водний брат був тут?
— Так. Не кажи нікому. Гм... Я спробую повернутись. Справді спробую. А ти будь хорошим хлопчиком, і чекай, і нікому нічого не говори.
Зі спокійним виглядом Сміт це перетравив.
— Я буду чекати. Я не розкажу.
— Добре! — Хотіла б Джилл знати, як, в дідька лисого, вона зможе повернутися, щоб побачити його. Вона точно не могла залежати від того, коли лікар Браш вибере іншу зручну нагоду прогулятися коридором.
Уже тепер Джилл зрозуміла, що "зламаний" замок не був зламаний насправді: її погляд ковзнув дверима у коридор, і вона побачила, чому саме не змогла сюди потрапити. До дверей прикріпили ручний засув — саме тому перепустка й не спрацювала. Як завжди у лікарнях, двері до ванної кімнати та інші двері, що могли мати засув, обладнувались так, щоб їх можна було відкрити також і за допомогою перепустки, — тож пацієнти не могли зачинитися випадково чи безконтрольно. Але тут зачинені двері утримували Сміта... І замість звичайного засуву був встановлений такий, що не дозволяв персоналу лікарні зайти всередину — навіть з перепусткою.
Джилл підійшла і відсунула його.
— Чекай. Я повернуся.
— Я чекатиму.
Повернувшись до кімнати спостереження, вона почула стук у двері: стук! стук! стук-стук!.. сигнал, по який вони домовлялися з Брашем. Вона поспішила впустити його.
Браш розгнівано вигукнув:
— Де тебе чорти носять, сестро? Я стукав тричі. — Він підозріливо глянув на внутрішні двері.
— Я побачила, що твоя пацієнтка перевернулася, — швидко збрехала Джилл, — і поправляла її подушку-комір.
— Чорт, я ж сказав: просто сидіти за столом!
Джилл раптом зрозуміла, що цей чоловік боїться — навіть більше, ніж вона. І він на це мав більше причин. Вона вдарила у відповідь.
— Лікарю! Я зробила вам послугу, — сказала вона холодно.
— За вашу пацієнтку не відповідає наглядач поверху. Але, оскільки ви довірили її мені, я мала зробити все необхідне, поки вас не було. Оскільки ви запитали, що я робила, то подзвонімо керівнику і вирішимо всі питання.
— Що? Ні, ні; забудь.
— Ні, сер. Мені не подобається, коли мої професійні дії викликають безпідставні питання. Як ви добре знаєте, літні пацієнти можуть задихнутись у водному ліжку; я зробила те, що є необхідним у такому випадку. Деякі медсестри звинуватять у всьому лікарів, але я не одна з них. Тож зателефонуємо керівникові.
— Що? Послухайте, міс Бордмен, вибачте. Я нічого не казав. Я був засмучений і зірвався, не подумавши. Прошу вибачення.
— Дуже добре, лікарю, — стримано відповіла Джилл. — Я можу зробити для вас іще щось?
— Що? Ні, дякую. Дякую, що підмінили мене. Лише... Ну, не згадуйте про це. Добре?
— Не згадуватиму.
"Можеш закласти своє солодке життя, що я не згадуватиму про це, — подумки додала Джилл. — Але що мені тепер робити? О, хотіла б я, щоб Бен був у місті!"
Вона повернулася на пост, кивнула помічниці і вдала, що переглядає якісь папери. Нарешті вона згадала, що слід зателефонувати стосовно силового ліжка, яке було на першому місці. Потім відправила помічницю поглянути на пацієнта, якому це ліжко призначалось (зараз він тимчасово відпочивав на звичайному) і спробувала подумати.
Де Бен? Якби він тільки вийшов на зв'язок, вона б взяла перерву, подзвонила йому і переклала б цей тягар на його широкі плечі.