Ляльководи (Лялькарі)

Роберт Гайнлайн

Роберт Гейнлейн (Хайнлайн)

Ляльководи

Розділ 01

Чи й справді вони розумні? Я маю на увазі, самі по собі. Не знаю і не думаю, що ми коли-небудь дізнаємося.

Якщо це всього лишень інстинкт, то мені дуже хотілося б сподіватись, що я доживу до того дня, коли нам доведеться зіштовхнутись з таким ж, але розумними тварюками. Тому що я знаю хто програє. Я, ви. Так зване людство.

Для мене все почалось рано зранку — занадто рано — 12 липня 67 року: телефон задзеленчав так пронизливо, що й мертвий би, певно, прокинувся. Потрібно відзначити, що наш відділ користується особливими апаратами; аудіопідсилювач імплантований під шкіру за лівим вухом і працює використовуючи кісткову звукопровідність. Я заходився було обмацувати себе, але потім згадав, що залишив вимикач в кишені піджака в іншому кінці кімнати.

— Гаразд, — пробурчав я. — Чую. Вимкни цей клятий дзвінок.

— Надзвичайний стан, — мовив голос в моєму вусі. — Терміново з'явитися у Відділ.

Я коротко порадив, як їм вчинити з їх надзвичайним станом, але голос не вгамовувався:

— Негайно з'явитись до Старого.

Так би одразу й говорили.

— Йду, — відповів я і різко підхопився з ліжка — аж в очах потемніло. Пройшов в ванну й увів під шкіру мікрокапсулу "Гіро". Поки вібростійка витрясала з мене душу, стимулятор зробив свою справу, й з ванни я вийшов новою людиною — ну майже новою, скажімо так. Залишилось тільки прихопити піджак.

На базу я потрапив через один із стояків в туалеті на станції метро МакАртур. Зрозуміло ви не знайдете наш заклад в телефонній книзі. Строго кажучи, нас взагалі нема. Вимисел, ілюзія. Ще туди можна потрапити через крихітний магазинчик з вивіскою "Рідкісні марки й монети". Також не пробуйте — вам напевно намагатимуться всукати там яку-небудь старовинну марку.

Коротше кажучи, шукати нашу контору марно. Як я і казав, нас просто нема.

Існують речі, які не може знати будь-який керівник держави — наприклад, наскільки гарна його розвідувальна служба. Зрозумілим це стає, лише коли вона його підводить. А щоб цього не сталось є ми. Так би мовити, підтяжки для дядька Сема. В ООН про нас будь-коли не чули, та й в ЦРУ також — сподіваюсь. А все, що про нашу організацію знаю я, це отримана підготовка і завдання, на які посилає мене Старий. Цікаві, взагалі-то, завдання — якщо вам все одно де ви спите, що їсте і як довго проживете. Якби я був розумніший, то давно би звільнився і знайшов собі нормальну роботу.

От лише зі Старим працювати більше не доведеться. А для мене це багато означає. Хоч начальницької твердості йому, відомо, не позичати. Ця людина цілком спроможна сказати:

— Парубки, нам потрібно підгодувати ось-це дерево. Стрибайте в яму і я вас засиплю.

Ми стрибнемо. Всі як один.

І якщо в нього буде хоча б пятидесяти-трьох-відсоткова впевненість, що це дерево Свободи, він поховає нас заживо.

Старий піднявся з-за столу й, накульгуючи, рушив мені назустріч з такенькою зловісною усмішечкою на вустах. Великий голий череп і здоровенний римський ніс робили його схожим чи то на Сатану, чи то на Панча.

— Здоров, Сем, — сказав він. Мені дійсно шкода, що довелось витягнути тебе з ліжка.

Чорта з два йому шкода, певна річ.

— У мене відпустка, — коротко відповів я.

— Справді, й ти дійсно все ще у відпустці. Ми нині рушаємо відпочивати.

У Старого дуже своєрідні уявлення про відпочинок, тому я, певна річ, не повірив.

— Добре. Тепер мене звуть Сем. А прізвище?

— Кавано. А я тепер твій дядечко Чарлі. Чарльз М. Кавано; перебуваю на заслуженому відпочинку. І познайомся — це твоя сестра Мері.

Я, як увійшов, одразу помітив, що він в кімнаті не один, але старий, коли хоче, вміє привернути до себе увагу цілком і утримувати її скільки знадобиться. Тепер же я глянув на свою "сестру" уважно й мимоволі затримав погляд. Воно того вартувало.

Стало зрозумілим, чому для роботи разом він призначив нас братом і сестрою: йому так клопотів менше. Як професійний актор не може навмисно зіпсувати діалог, так і агент, який отримав інструкції, вже не може вийти з заданого образу. Коротше, прислужився: таку дівчину — і мені в сестри!

Висока, струнка, але спереду все як треба. Гарні ноги. Широкі — для жінки — плечі. Вогненно-руде хвилясте волосся і, як буває лише у рудих від народження, щось від ящірки в формі черепа. Не те щоб красуня, але дуже навіть гарненька. І погляд такий уважний, оцінюючий.

Коротше, мені одразу захотілося опустити крило й пуститися в шлюбний танець. Напевно, по мені це було помітно, тому що Старий сказав:

— Спокійно, Семі, спокійно. Сестра, звичайно, тебе дуже любить, і ти її теж, але суто по-родинному. Ти турботливий і галантний до нудоти. Як кажуть, стара добра Америка.

— Боже, невже все так погано? — спитав я, не зводячи очей з "сестри".

— Гірше.

А чорт, нехай. Здоров сестричко. Радий познайомитися.

Вона протягнула мені руку — тверду й навіть трохи не слабшу, ніж у мене.

— Здоров, братику.

Глибоке контральто! Моє уподобання. Чорт би забрав Старого!

— Можу додати, — продовжував він, — що сестра тобі дорожча від власного життя. Щоб захистити її від небезпеки, ти готовий навіть вмерти. Мені не дуже приємно повідомляти тобі це, Семі, але, принаймні на поточний момент, сестра для організації важливіша ніж ти.

— Зрозуміло, — відповів я. Дякую за делікатність.

— Семі…

— Гаразд, вона — моя обожнювана сестра. Я захищаю її від собак і сторонніх чоловіків. Коли починаємо?

— Спочатку зайди в "Косметику". Вони зроблять тобі нове обличчя.

— Нехай краще зроблять нову голову. Добре, побачимося. Бувай, сестричко.

Голову мені, зрозуміло, не зробили, зате примостили мій персональний телефон біля основи черепа й заклеїли згори волоссям. Шевелюру вифарбували в той же колір, що й в новоявленої сестри, освітлили шкіру і зробили щось дивне з вилицями та підборіддям. З дзеркала на мене вп'явся справжнісінький рудий — такий самий, як сестра. Я дивився на своє волосся і намагався згадати, якого ж кольору воно було першопочатково, багато-багато років тому. Потім мені спало на думку, що і з сестричкою могли зробити щось подібне. Але може вона й насправді так виглядає? Добре б…

загрузка...

Я вдягнув приготований костюм, і хтось сунув мені в руку заздалегідь напаковану дорожню сумку. Старий і сам, очевидно побував в "Косметиці": на голові в нього вився біло-рожевий пух. Обличчя йому також змінили. Тепер ми, без сумніву, виглядали родичами — трійця законних представників цієї дивної раси рудоволосих.

— Пішли, Семі, — сказав Старий. Я все розкажу в машині.

Ми вибрались в місто новим маршрутом, про який я ще не знав, і опинились на стартовій платформі "Північний бік", високо над Новим Брукліном, звідки відкривався краєвид на Манхетенський кратер.

Я керував машиною, а Старий говорив. Коли ми вийшли з зони дії міської служби керування рухом, він велів запрограмувати напрямок на де-Мойн, штат Айова, після чого я приєднався до Мері і "дядечка Чарлі" в салоні. Щонайперше Старий повідомив нам наші легенди.

— Коротше, ми — безтурботна щаслива сімейка, туристи, — завершив він. — І якщо нам доведеться зіштовхнутися з чимось непередбаченим, то так ми себе й поводимо — як цікаві, безглузді туристи.

— А задля чого все це діється? — спитав я. — Чи на місці будемо з'ясовувати?

— М-м-м… Можливо.

— Гаразд. Хоча на тому світі відчуваєш себе значно краще, якщо знаєш, через що туди потрапив, чи не так Мері?

"Мері" промовчала. Рідкісна для жінки якість — вміння мовчати, коли нічого сказати. Старий кинув на мене оцінюючий погляд і спитав:

— Сем, ти чув про літаючі тарілки?

— Е-е-е…

— Ну досить! Ти ж вивчав історію.

— А, оці… Повальне божевілля на "тарілкові" теми, ще до Безладдя? Я вважав, ти маєш на увазі щось недавнє й справжнє. Тоді були просто масові галюцинації…

— Чи ж дійсно так?

— Я, взагалі-то, не вивчав статистичну аномальну психологію спеціально, але рівняння, здається пам'ятаю. Тоді сам час був ненормальним; людину в здоровому глузді могли запросто замкнути в божевільню.

— А зараз, по-твоєму, настало царство розуму, так?

— Ну, стверджувати не стану… — Я попорпався у себе в пам'яті і знайшов потрібну відповідь. — Згадав: оціночний інтеграл Діґбі для даних другого й вищого порядків! Ймовірність того, що літаючі тарілки — за винятком пояснених випадків — лише галюцинації рівна по Діґбі 93.7 відсотка. Я запам'ятав, тому що це був перший випадок, коли повідомлення про інопланетян зібрали, систематизували й оцінили. Одному богу відомо, навіщо уряд зініціював цей проект.

Старий вислухав мене, і з цілковито невинним виглядом сказав:

— Тримайся за сидіння, Семі: ми їдемо оглядати літаючу тарілку. І можливо, ми, як і личить справжнім туристам, навіть відпиляємо шматочок на пам'ять.

Роберт Гейнлейн (Хайнлайн)

Ляльководи

Розділи 02-03

Розділ 2

— Сімнадцять годин… — Старий звірився з годинником на пальці, — …і двадцять три хвилини тому, невпізнаний космічний корабель приземлився в околицях Гріннела, штат Айова. Тип — невідомий. Форма дисковидна, близько 46 метрів в діаметрі. Звідки — невідомо, але…

— Вони що, не відслідкували траєкторію? — перебив я.

Так, не відслідкували, — відповів Старий. — Ось фотографія з космічної станції "Бета".

Я глянув на знімок і передав Мері. Звичайна, не дуже чітка фотографія з висоти п'ять тисяч миль. Дерева, як мох, тінь від хмари, яка зіпсувала найкращу частину знімка, й сірий круг — можливо й справді космічний апарат, але з таким же успіхом це міг бути резервуар для нафти або навіть ставок.

Мері повернула фото, і я сказав:

— Схоже на великий намет. Що ще нам відомо?

— Нічого.

— Як нічого? Через сімнадцять годин? Там має бути повно наших агентів!

— Посилали. Двоє були в околицях, і ще четверо рушили до об'єкту. Всі не повернулись. Я дуже не люблю втрачати агентів, особливо якщо це не дає хоч якісь результати.

Я раптом усвідомив, наскільки серйозна склалась ситуація: Старий вирішив поставити на карту свій власний мозок, ризикуючи втратити всю організацію, бо він і є відділ. Мені стало ніяково. Зазвичай, агент зобов'язаний рятувати свою шкуру — щоб виконати завдання і повідомити результати. В даному випадку виходило, що повернутись з результатами повинен був Старий, друга за значимістю — Мері, а вже я сам не дорожче скріпки.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...