Я тут тому, що преса майже довела Брумера до божевілля. Тож Генеральний Секретар відправив мене сюди, щоб зняти з нього цей тягар.
— Добре. Я хочу побачити Сміта.
— Бене, друзяко, чи ти не розумієш, що кожний репортер, спеціальний кореспондент, особливий дописувач, коментатор, фрілансер та авторка сльозливих історій хочуть того самого? Ти — лише крапля в морі, і якщо ми дозволимо, щоб усе було по-вашому, то ви доконаєте нещасного за добу. Поллі Піперз була тут двадцять хвилин тому. Вона хотіла взяти інтерв'ю про його особисте життя з марсіанами.
Берквіст опустив руки і здавався безпорадним.
— Я хочу побачити Сміта. Я побачу його чи ні?
— Бене, знайдімо тихе місце, де ми зможемо поговорити за склянкою чогось міцного. Ти зможеш запитати мене про все, що забажаєш.
— Я не хочу ні про що питати, я хочу побачити Сміта. До речі, це мій адвокат, Марк Фрізбі з "Бідл та Фрізбі". — За звичаєм, Бен не представив Справедливого Свідка, і всі вони вдавали, що його там не було.
— Ми вже зустрічались із Фрізбі, — визнав Берквіст. — Як твій тато, Марку? У нього досі судоми?
— Без змін.
— Цей жахливий вашингтонський клімат. Що ж, проходь, Бене. І ти теж, Марку.
— Зачекай, — сказав Кекстон, — я не хочу брати інтерв'ю в тебе, Ґіле. Я хочу побачити Валентина Майкла Сміта. Я тут як представник преси і прямо представляю синдикат "Пост", а непрямо — понад дві сотні мільйонів читачів. Я побачу його? Якщо ні, скажи це голосно і констатуй те, що маєш законні повноваження мені відмовити.
— Марку, ти скажеш цьому історику-нишпорці, що він не може увірватися у палату до хворого лише тому, що в нього є колонка у синдикаті? Валентин Майкл Сміт уже раз з'являвся на публіці, лише вчора ввечері, мушу додати — порушуючи рекомендації лікарів. Хлопцеві дали право на спокій та тишу і на можливість зміцніти та зорієнтуватись. Його появи вчора було достатньо. Більш ніж достатньо.
— Ширяться плітки, — обережно сказав Кекстон, — що його вчорашня поява — підробка.
Посмішка зникла з обличчя Берквіста.
— Фрізбі, — сказав він холодно, — чи не хочеш ти нагадати своєму клієнтові закон про наклеп?
— Легше, Бене.
— Мені відомий закон про наклепи, Ґіле. Повинен бути відомий для роботи. Але на кого я зводжу наклеп? На Людину з Марса? Чи на когось іще? Назви ім'я. Я повторю, — він продовжив, підвищуючи голос, — що чув, що чоловік, який вчора давав інтерв'ю, не є Людиною з Марса. Я хочу побачити його на власні очі та запитати це в нього особисто.
Натовп у приймальні притих. Кожен присутній нашорошив вуха, щоб почути суперечку. Берквіст коротко глянув на Справедливого Свідка, потім опанував себе і, посміхаючись, сказав:
— Бене, можливо, ти отримаєш своє інтерв'ю — так само як і судовий позов. Зачекай хвилинку.
Він зник у внутрішньому кабінеті, але досить швидко повернувся.
— Я про все домовився, — втомлено сказав він, — лише Бог святий знає чому. Ти на це не заслуговуєш, Бене. Ходи зі мною. Лише ти. Марку, вибач, але ми не можемо впустити цілий натовп людей, все-таки Сміт хворий.
— Ні, — сказав Кекстон.
— Що?
— Усі ми троє, або ніхто з нас. Обирай.
— Бене, не будь смішним: тобі дали дуже важливий привілей. Скажу тобі ось що: Марк може піти з нами, але чекатиме за дверима. Але він тобі точно не знадобиться.
Берквіст глянув на Кавендіша. Справедливий свідок, здавалося, нічого не чув.
— Можливо, й ні. Але я заплатив йому, щоб він був зі мною. У своїй вечірній статті я зазначу, що правління відмовилось дозволити Справедливому Свідку побачити Людину з Марса.
Берквіст знизав плечима.
— У такому разі ходімо. Бене, сподіваюся, що репутація наклепника знищить тебе.
З огляду на вік Кавендіша замість стрибків у трубі вони скористалися ліфтом для пацієнтів. Потім за допомогою рухомої доріжки подолали значну відстань повз лабораторії, кімнати терапії, солярії та безліч палат. Вони зупинилися лише раз — біля охоронця, який перед тим, як впустити їх комусь зателефонував; нарешті зайшли до кімнати спостереження за фізичними показниками хворих, що перебувають у критичному стані.
— Це лікар Теннер, — оголосив Берквіст.
— Лікарю, це містер Кекстон та містер Фрізбі. — Він, звісно ж, не відрекомендував Кавендіша.
Теннер здавався схвильованим.
— Джентльмени, я роблю це всупереч своїм рекомендаціям, тому що на цьому наполіг директор. Мушу вас про дещо попередити. Не робіть і не кажіть нічого, що може схвилювати пацієнта. Він у надзвичайно нервовому стані і дуже легко впадає у стан патологічного виходу — транс, якщо можна це так назвати.
— Епілепсія? — запитав Бен.
— Профану дуже легко помилитися. Це більше схоже на оціпеніння. Але не цитуйте мене: для цього випадку не існує жодних клінічних прецедентів.
— Ви спеціаліст, лікарю? Можливо, психіатр?
Теннер глянув на Берквіста.
— Так, — погодився він.
— Де навчались?
Беркіст промовив:
— Послухай, Бене, погляньмо на пацієнта та покінчімо з цим. Ти можеш опитати лікаря Теннера пізніше.
— Добре.
Теннер глянув на свої прилади та графіки, потім клацнув вимикачем та пильно вдивився у "Нишпорку Тома". Він встав з-за столу, відімкнув двері та, приклавши пальця до рота, впустив їх до сусідньої палати. Інші четверо пройшли за ним. У Кекстона виникло відчуття, наче його вели "оглянути залишки", тому його душив нервовий сміх.
Кімната була дуже темна.
— Ми затемняємо її, тому що його очі не звикли до наших світлових рівнів, — приглушено пояснив Теннер. Він повернувся до гідравлічного ліжка, що стояло у центрі кімнати. — Майку, я привів до тебе друзів.
Кекстон підійшов ближче. Усередині плавав молодий хлопець, наполовину схований у пластиковому покритті, що вкривало рідину в резервуарі, додатково загорнутий аж до пахв у простирадло. Він подивився на них, але нічого не сказав; його спокійне кругле обличчя було невиразним.
Наскільки Бен міг судити, саме його він бачив вчора по стерео. У нього виникло раптове хворобливе відчуття, що маленька Джилл, маючи найкращі наміри, кинула йому справжню гранату — репутація наклепника могла добряче по ньому вдарити.
— Ти Валентин Майкл Сміт?
— Так.
— Людина з Марса?
— Так.
— Ти виступав по стерео вчора ввечері?
Чоловік у ліжку не відповів. Теннер промовив:
— Не думаю, що він знає це слово. Дозволь мені спробувати. Майку, ти пам'ятаєш, що ви робили вчора з містером Дугласом?
Його обличчя здавалося ображеним.
— Яскраве світло. Боляче.
— Так, світло зробило боляче твоїм очам. Містер Дуглас привітався з людьми.
Пацієнт злегка посміхнувся.
— Довга поїздка на стільці.
— Добре, — погодився Кекстон. — Я зрозумів. Майку, про тебе тут добре дбають?
— Так.
— Ти не зобов'язаний тут залишатися, ти ж знаєш. Ходити можеш?
Теннер поспіхом сказав:
— Бачте, містере Кекстон...
Берквіст доторкнувся до його руки, і він замовк.
— Я можу йти... трохи. Втомлений.
— Бачу, що у тебе є інвалідний візок. Майку, якщо ти не хочеш залишатися тут, я допоможу тобі вибратись з ліжка, а потім відвезу куди захочеш.
Теннер скинув руку Берквіста і вигукнув:
— Я не можу дозволити вам втручатися у лікування мого пацієнта!
— Він вільна людина, чи не так? — Кекстон наполягав. — Чи він тут в'язень?
Беркіст відповів:
— Звичайно ж, він вільна людина! Цитьте, лікарю. Дозвольте дурню копати собі могилу...
— Дякую, Ґіле. Красно дякую. Тож, якщо він вільний, може піти, коли захоче. Ти чув, що він сказав, Майку? Ти не зобов'язаний тут залишатися. Ти можеш піти куди завгодно. Я тобі допоможу.
Пацієнт довірливо глянув на Теннера.
— Ні! Ні, ні, ні!
— Добре, добре.
Теннер огризнувся:
— Містере Берквіст, ви зайшли надто далеко! Мій пацієнт буде засмучений впродовж усього дня.
— Добре, лікарю. Бене, перейдімо до справи. Цього точно вистачить.
— Хм... ще лише одне запитання. — Кекстон напружено думав, намагаючись зрозуміти, що можна з цього отримати. Очевидно, Джилл помилилася (але раніше вона не помилялась!), або вчора ввечері їй просто здалося. Та щось не вписувалось у загальну картину. Він не міг сказати, що саме.
— Ще одне запитання, — процідив Берквіст.
— Дякую. Хм... Майку, вчора ввечері, містер Дуглас ставив тобі кілька запитань. — Пацієнт дивився на нього, але нічого не говорив. — Погляньмо, він запитав тебе, що ти думаєш про земних дівчат, чи не так?
На обличчі пацієнта з'явилась посмішка:
— Оце так!
— Так. Майку... коли і де ти бачив цих дівчат?
Посмішка зникла. Пацієнт подивився на Теннера, потім застиг, очі закотилися, і він скрутився у позу ембріона: коліна підібгав угору, голову нахилив, а руки схрестив на грудях.
Теннер вигукнув:
— Заберіть їх звідси!
Він швидко підійшов до ліжка і доторкнувся до пацієнтового зап'ястка.
Берквіст гнівно вигукнув:
— Досить! Кекстоне, ти вийдеш сам? Чи покликати охорону, щоб вони викинули тебе?
— О, ми самі вийдемо, — погодився Кекстон.
Усі, окрім Теннера, вийшли з кімнати і Берквіст зачинив двері.
— Лише один момент, Ґіле, — наполягав Кекстон, — ви тримаєте його замкненим тут... то де ж він бачив тих дівчат?
— Що? Не будь смішним. Він бачив багато дівчат. Медсестер... Лаборантів. Ти знаєш.
— Але я не знаю. Я розумію, що його доглядали лише санітари — і що впускати до нього жінок було суворо заборонено.
— Що? Не роби з себе ще більше посміховисько.
Берквіст здавався роздратованим, а потім несподівано вишкірився:
— Ти бачив медсестру поруч з ним вчора ввечері.
— О. Так, бачив, — Кекстон замовк і дозволив себе вивести.
Вони нічого обговорювали, аж доки не піднялись в повітря, прямуючи до будинку Кавендіша. Потім Фрізбі відзначив:
— Бене, я не думаю, що Генеральний Секретар буде принижуватися, подаючи на тебе позов до суду, — якщо ти це не надрукуєш. Але все одно: якщо ти справді маєш джерело, про яке згадував, нам потрібно знайти переконливіші докази. У тебе майже нічого не має, і тобі це відомо.
— Забудь, Марку. Він не буде позиватися до суду.
Бен сердито дивився на підлогу.
— Як нам знати, що це був він — Людина з Марса?
— Що? Припини, Бене.
— Як ми можемо це знати? Ми бачили чоловіка того самого віку в лікарняному ліжку. У нас є слова Берквіста, але Берквіст починав з написання спростувань у політичних суперечках, і його слова нічого не варті. Ми маємо абсолютного незнайомця, що має бути психіатром... і коли я спробував з'ясувати, де ж він навчався, мене відволікли.