Книга пісень (збірка)

Генріх Гейне

КНИГА ПІСЕНЬ

ПЕРЕДМОВА
ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ
Це він, казковий давній лісі
Як пахнуть липи розквітлії
Незнані чари я ловлю
У місячному світлі.
Я йду вперед — у вишині
Лунають дивні звуки:
То — соловейко про любов
І про любовні муки.
Любовні муки, і любов,
І сміх, і сльози в співі.
Дзвенить він так сумно і радісно так,
Що сни пригадав я щасливі.
Вперед я йшов — і постеріг
Полявину широку.
Стрімчастий замок між дерев
Одкривсь моєму оку.
Зачинені вікна, навкруги
Лягло мовчання хмуре,
Немовби тихо влетіла смерть
У ці безлюдні мури.
Лежав супроти брами сфінкс,
Мов суміш проміння і ночі.
Він тілом, лапами — як лев,
А груди й вид — жіночі.
Прекрасна жінка! Зір блідий
Полум'янів жагою.

Уста всміхалися? німії
Усмішкою чудною.
А соловей дзвенить* дзвенить.,
Немає серцю впинуї
І я в; поцілунку до сфінкса припав.
Хоч знав* щ що загину.
Камінні п^рса ожили,.
Обличчя запалало,
Уста мармурові пристрасть мою
З жадобою впивали.
Всю душу випили, б мені,
Шаліючи в нестямі І
І раптом в тіло вп'явся лев
Безжалісними пазурами.
О муки солодкі і радісний біль*
Страждання, як. щастям безкр&єі
Палкі поцілунки горяяь на, губах,
А тіло — у кігтях конає.
Співав соловей:, сО дивний сфінксі
Кохання І Чому ти одвіку
Вплітаєш серця, смертельний біль
В дари свої без ліку!
О дивний сфінксе! Розв'яжи
Оце питання прокляте!
Багато тисяча літ його
Не міг я розгадати!"

СТРАЖДАННЯ ЮНОСТІ

СНОВИДІННЯ
* * *
Про шал кохання снив-я а давшіну,
Про ніжні квіти й кучері чудові,
Про поцілунки при гіркій розмові
І дум сумних мелодію смутну.
Давно зав'яли мрії, й разом з ними
Найкращих снів моїх розвіявсь ;чарІ
Зостався тільки той нестримний жар,
Що я вливав колись у ніжні рими.
0 безпритульна пісне! Линь же й ти,
Шукай, знайди ті сни несамовиті
1 перед ними похилились в привіті,
Коли ти тільки зможеш Тх знайти.

* * *
Видіння дивне і жахне
Злякало уві сні мене.
І досі ще той сон лихий
В душі не відбринів моїй.
Здавалося мені, я йду,
Веселий, в світлому саду,—
Буяло все й цвіло навкіл,
ї я радів, був повний сил.
Співали пташки голосні
Про щастя і любов пісні,
І сонце золоте з-під хмар
Вбирало землю в блиск і в жар.
Від ніжних квітів, свіжих тряй
Духмяний легіт повівав.
Все мерехтіло, все цвіло
Й свої скарби мені несло.
Квітучий край, казкова мить!
По мармуру струмок біжить,—
Красуня там, на бережку,
Полоще полотно в струмку.
Була уся її краса —
І золота важка коса,
І ніжні очі неземні
Такі чужі й близькі мені.
Красуня квапиться й співа,
загрузка...
Чудний мотив, чудні слова:
"Ринь, водичко, хлюпай, грай —
Полотно моє змивай".
Наблизився до неї я
Й прошепотів: "Красо моя!
Скажи мерщій, кому воно,
Це сніжно-біле полотно?"
Вона озвалась: "Зрозумій —
Це полотно на саван твій".
Я ледве те почути встиг,
Як все спливло з очей моїх.
Вже я у дикому гаю,
Мов зачаклований, стою;
В деревах чути вітру шум,—
Мовчу, дивуюсь, повний дум.
Глуха луна гуде навкруг,
Сокири чути дальній стук,—
Крізь хащі швидко з побіг
І вибивсь на ясний моріг.

На килимі зелених трав
Старий могутній дуб стояв;
Під ним з сокирою вона,
Моя красуня чарівна.

Удар лягає на удар,
Сокира блискає, мов жар,
"Ще удар! Блим та блись!
Скриню ми зробить взялись!"
Наблизився до неї я
РТ прошепотів: ^"Красо моя!
Задля якої це мети, *
Кому майструєш скриню ти?"

Вона озвалась: "Линуть дні!
Ти відпочинеш в цій труні".
Я ледь її почути встиг,
Як все спливло з очей моїх.

І я побачив — сірий луг
Холодний простягавсь навкруг,
І що зо мною — я не знав,
І темний жах мій не минав.
В тумані далі я пішов —
Здаля щось забіліло знов.
Підбіг і зупинився я —
Це знов вона, краса мояі
Бліда й сумна, стоїть вона
І землю лезом розтина.
Не бачив я за всі часи
Такої грізної краси І
Красуня квапиться й співа,
Чудний мотив, чудні слова:
"Рий, рискалю, цей щирець,
Ширше, глибше — і кінець".
Наблизився до неї я
И прошепотів: "Красо моя!
Якого прагнеш ти кінця?
Навіщо*яма тут оця?"
Вона озвалася в журбі:
"Могилу рию я тобі!"
Лиш це промовила вона —
Земна розверзлась глибина.
Коли я в яму зазирнув,
Холодний дрож мене струснув;
В могильну тьму, у ніч страшну
Я впав — і пробудивсь від сну.

* * *
Недавно в сні я бачив ліліпута
Прилизаного, в чистому вбранні.
Він виголошував слова гучні,
Зухвалі й небезпечні, як отрута.
Душа назовні, наче злотом кута,
Зсередини ж була вона в багні.
Він мало в горло не вчепивсь мені —*
Нікчема, звісно, жалюгідна й лютаї
— Ти хочеш знати, що воно за гном?
Спитався той, хто володіє сном,
І чародійне показав свічадо.
В нім бачу я подружжя молоде —
Мою любов із церкви гном веде.
— Амінь! АміньІ — чорти співають радо.

* * *

Лишивши моєї володарки дім,
Блукав я у парі з безумством своїм,
І тільки на цвинтар ступив у пітьмі,
Мене привітали могили німі.
Ось місячний промінь тремтливо упав
На камінь, під котрим музика спав.
"Мій брате!" — я голос почув з глибини,
І враз підвелася примара з труни.
То був музикант — у нічній темноті
З'явивсь він і сів на могильній плиті,
По струнах цитри своєї провів —
І глухо розлігся хрипкий його спів:
"Чи ви забули, як колись
Пісні, немов огонь, лились
І пропікали груди?
Це ангел раєм величав,
Це дідько пеклом називав,
Це звуть коханням люди!"
І ледве ущух останній звук,
Розверзлись могили під стук І грюк,
І привиди раптом з могил дідвелись,
І хором навколо музики сплелись:
"О любов, твоя це сила
Очі нам усім склепила!
Ліжком стала нам могила —
Нащо ж ти нас розбудила?"

Отак вони вили, кректали, гули,
Стогнали, сопіли, гарчали, ревли,
Обстали музику вони, як рій,
І струни він рвав на цитрі своїй:
"Браво, гурте злих примар!
Честь і шана!
Непогано
Ви збагнули мову чар!
В норах тут, глуха, й німа*
Обгортає нас пітьма:
Веселіше! Все дарма!
Гей, мерці,
Чи сторонніх тут нема?
Ми в житті були дурними,
Не шляхами йшли прямими,
А зійшли на манівці.
Тож нехай тут кожен з нас
Перекаже без прикрас,
Як він полював на милу,
Як страшні
Шалу дні
Призвели його в могилу!"

І раптом легенький, немов вітерець,
З могили виходить, співаючи, мрець:

"Я знав кравецькі науки,
І ножиці, й голки,
Моторні були в мене руки,
І ножиці, й голки.
Та майстрова доня мала
І ножиці, й голки,
І в серце мені загнала
І ножиці, й голки".

І привиди — в галас, і привиди — в сміх,
І другий похмуро озвався до них:

"Шіндерганр, Орландіні,
І Рінальдо-Рінальдіні,
И Карла Мора — всіх я знав,
З них собі я приклад брав.
Я любив, як всі герої,
Стан красуні чарівної,
Личко біле та ясне
З глузду зводило мене.
Плакав я в любовній люті,
Але ось, у сильній скруті
Недобачивши від сліз,
Я в чужу кишеню вліз.
Залунали тут погрози —
Він, мовляв, утерти сльози<
Раптом хусткою схотів,
Що в чужій кишені вздрів?!
І, на страх усім безвинним,
За звичаєм старовинним,
Поліцай мене з людьми
Відпровадив до тюрми.
Мрій зберігши душу повну,
У тюрязі пряв я вовну,
Тінь Рінальдо прибула
И душу в мене відняла!"

І привиди — в регіт, і привиди — в сміх,
І ось уже третій стоїть серед них:

"Я був окрасою сцени,
Кохання було— мій фах.
"О боже!" — хрипів я шалено,
І ніжно зітхав я: "Ах!"
Я був Мортімер найкращий,
Марія ж красуня була,—
Моїх почуттів нізащо
Збагнути вона не могла.
І вже як терпцю не стало,—
"Маріє!" — я гукнув,
І в груди собі кинждала
Заглибоко увіткнув".

І вийшов четвертий під регіт і гук,
Одягнений в білий студентський сюртук:

"Професор, бувало, гундосить у тиші,
А я собі сплю, мов дитина мала,
Бо значно мені від наук цікавіша
Дочка його гарна та юна була.
Сідала вона на віконце, бувало.
0 квітко найкраща, де ти тепер?
Троянду оту нерозквітлу зірвало
Багате ледащо — якийсь філістер.
Прокляв я дівчат і заможних типів,
З диявольським зіллям рейнвейн
змішав.
1 тільки зі смертю на брудершафт випив,
Як чую: "Колего. Мене ти впізнав?"

І п'ятий під регіт, що вибухнув знов,
З петлею на шиї на камінь зійшов:
"Хильнувши, траплялось, хизується
граф
Дочкою й грошима, що він їх накрав.
Та що мені, графчику, гроші твої,
Дочка — я хотів би здобути її!

І гроші, й дочка під замком завжди,
І слуг біля брами похмурі ряди.
Та що мені варта, що слуги в саду?
Підставлю драбину і скарб свій знайду!

Я вже на вікні у коханої був,
Аж раптом прокльони і лайку почув:
"А злазь-бо, злодюго! Чого це ти там?
Люблю я, мій хлопчику, золото й сам!"

Так граф глузував під стіною, а слуг
Зібралася ціла ватага навкруг.
"Пустіть! Я не злодій! Стонадцять
чортів!
Не гроші — дочку я украсти хотів".

Не слухала варта пояснень моїх,
Схопив мене кат під оглушливий сміх,
А сонце зійшло, здивувалось ясне,
З петлею на шиї уздрівши мене".

І ось уже шостий іде по горбках,
Тримаючи голову власну в руках:

"З рушницею мене у ліс
Якийсь тривожний сум поніс.
І раптом каркнув крук в пітьму:
"Відтяти голову йому!"
"Якщо я голуба уб'ю,
Любов порадую мою",—
Так думав я і все блукав,
У лісі голубів шукав.
І раптом — шепіт долетів..,
Це, може, двоє голубів?
Повільно підкрадаюсь я,
А за кущем — любов моя!
Моя голубка не сама —
її хтось ніжно обійма...
Ну що ж, влучай, як ти стрілець:
І вже — коханцеві кінець.
А незабаром через ліс
Я голову на страту ніс,
Прокаркав крук у даль німу:
"Відтяти голову йому!"

І привиди знову завили. І знов
На камінь могильний музика зійшов:

"Пісень проспівав я чимало,
Та все зійшло нанівець;
Коли нам серця зламало,
То з ними й пісням кінець!"
І привиди знову під зойки та сміх
В імлі на кістках закружляли своїх.
Та дзвони ударили десь вдалині,
І кожен в своїй опинився труні.
Підвладні дужому слову,
З'явилися тіні на клич.
Вони вже не хочуть знову
Вертатися в давню ніч.
Жахнули мене мої чари,
Забув я слівце чарівне.
Тягнуть мої примари
В туманний свій дім мене.
Облиште, темряви діти!
Згиньте в своїй імлі!
Чимало щастя зажити
Я міг би ще тут на землі.
Вмираю я щоденно
За квітку — мрії мої.
Що було б все життя для мене,
Коли б не кохав її?
Хоч раз її міцно обняти,
До серця свого пригорнуть,
До болю в уста цілувати,
А там уже будь-що-будь!
Від неї хоч слово кохання
Я хотів би почути в житті,
А потім уже без вагання
За вами летіть в темноті.
Мара мене зрозуміла —
Спливло видіння страшне.
Аж ось я прийшов, моя мила!"
А ти — чи любиш мене?

ПІСНІ

Вранці я встаю й питаю:
"З'явиться вона?"
А надвечір нарікаю —
Не прийшла вона.
Марно я в нічній задумі
Сон до себе зву,—
В забутті, у мрійній сумі
Цілий день живу.

У гай, під дерева розкішні,
Я смуток свій приніс.
Вернулися сни колишні
І в серце моє вп'ялись.
Хто вчив вас, пташки легкокрилі,
Цю пісню співати весь час.
Замовкніть! Бо серце не в силі
Без болю слухати вас...
"Тут дівчина юна співала
Цю пісню в давнім житті,
Нам глибоко в серце запали
її слова золоті".
Пташки, не співайте про щастя,
Мене не розважити вам.
Ви хочете сум мій украсти,—
Та я його вам не віддам!
* * *
Клади свою ручку на серце моє,—
Ти чуєш, кохана, як щось там б'є?
То майстер лихий без спочину і сну
Будує, майструє мені тру;ну.
Він стукає й грюкає ночі й дні.
Давно не дає вже спати мені.
Ох, майстре, прошу тебе, поспішай.
Мені заснути нарешті дай!
* * #

Місто, де померла мрія,
Де родився мій одчай,
Місто вславлене, тобі я
Нині вимовлю — прощай!
Ти прощай, шргг осєуй,
Де жила любов моя*
Де колись, уют веселі;
З нею вперше стрівеяяі
Мого серця господине!
Коли б я тебе не стрів,
Я б не став^таким; як нині,,
Найбіднішим з бідарів.
Твого серця не: благав би,
Не кохав би без надій,
А сішкійно жити став би
Там, де віє подих,твій:
Та мене женуть суворо
З цих країв твої слова...
В мене серце тяжко хворе
І в нестямі голова:
І бреду без СИЛ Я НИНІ;
В мандрах дням згубивши лік,
Щоб ї вг хояюднійдомовині
Заспокоїтись навік.

Корабельнику суворий,
Ми не вернемось назад!
Я кохану і Європу
Зшишаю — двох дівчат.
Кров з очей і кров із серця —
Виливайтесь без зусшгь>—
Щоб тією міг я кров'ю
Мій списати дикий біль.
Чом, кохана, лиш сьогодні
Крові пруд тебе злякав?
На очах у тебе кров'ю
Довгі роки я слливавГ
Пам'ятаєш давню, пісню;
Ти про нашиж прабатьків
І про змія, що підступно
Яблучком їх спокусив?
Через яблучко все лихо!
Єва — в світ принесла смерть,
В Трою полум'я — Еріда,
Ти ж мені — й вогонь, і смерть.

Задивились замки йторн
В люстро рейнських вод живе,
Там кораблик мій бадьоро
В сяйві сонячнім пливе.
Для очей велика втіха —
Зблиск на хвилі золотій,
І пробуджуються стиха
Почуття в душі моїй.
Рейн з поверхні світлий плине,
Знади й зваби повний вщерть,
Хоч таять його глибини
Бурю й темінь, ніч і смерть.
Щирість — зовні, в грудях — зрада.
Це портрет, кохана, твій:
Ти мене вітаєш радо
И залишаєш без надій.

Коли кохану я свою
До серця притулю,—
Таким багатим ,я стаю,
Що й цілий світ куплю!
Коли ж покинути її
Приходить знову час,—
Зникають всі гкарби мої,
І я біднію враз.
РОМАНСИ

ГОЛОС ГІР

Тихо їде між гір їздець,
Думає думу смутну:
"Чи в обійми любки їду я,
А чи їду в темну труну?"
І чує.з гір луну:
"В темну труну".
І далі чвалає той їздець,
Зітхає, наче в сні:
"Що ж, коли час померти мені,
Гаразд.— спокій в труні!"
А голос вдалині:
"Спокій в труні!"
Сльози скотились їздцеві з вій,
І журно думає він:
"Коли у могилі спочинок є,
Ну що ж, хай буде спочин!"
А голос гуде, як дзвін:
"Буде спочин!"

ДВА БРАТИ
На похмурій верховині
Замок мріє уночі,—
Сяють блискавки в долині,
Дико блискають мечі.
Це у герці, вкриті млою,
Меч на меч зійшлись брати.
Що їх зводить до двобою
Кожну ніч, чи знаєш ти?
То Лаура розпалила
У серцях братів любов,
То вона обом їм мила —
Через неї ллється кров.
Та до кого серце має
Горда жінка прихилить?
Не гадай, ніхто не знає.
Меч із піхов — він рішить!
Б'ються люто, невгамовні,
На удар — лихий удар.
Стережіться лиха.— повні
Ніч і діл страшних примар!
Брат на брата — грізна битва!
Ось уже мечі в крові,
Ось брати лежать обидва,
І обидва — неживі.
Що було — віки розвіють,
Багатьох взяла труна...
Вікна в замкові чорніють,
В ньому мертва тишина.
Та щоночі у долині,
Серед тиші й темноти,
О дванадцятій годині
Б'ються люто два брати.
БІДНИЙ ПЕТЕР
І
Танцюють під музику Грета й Ганс —
Веселі, раді, бадьорі,
А Петер мовчки стоїть в цей час,
Блідий мов крейда з горя.
Ганс з Гретою в парі, не пара — краса,
В весільному одязі нині,
А бідний Пе.тер нігті куса
В старій своїй одежині.
Він журно дивиться на молодих,
Мліє душа з розпуки:
"Якби не такий це великий гріх —
Наклав би на себе руки!"
Іі
В грудях моїх кипить любов.
Чуття кипить шалене.
Де б я не був, куди б не йшов —
Душа болить у мене.
Женуть мене чуття мої —
Я Грету скрізь шукаю;
Коли ж спіткаю десь її —
Від неї геть тікаю.
У гори я несу свою
Гірку печаль-невдачу;
Коли я тихо там стою,
Стою і тихо плачу.
III
Ось бідний Петер сам не свій
Бреде, неначе мрець, блідий,
А всі стоять біля воріт
І дивляться йому услід.
Дівчата кажуть навздогін:
"Чи не з труни з'явився він?"
О ні, дівчатонька, о ні,
Але б хотів він буть в труні.
Він скарб свій втратив — не страшна
Ні смерть йому, ані труна:
Кому нема в житті надій,
Тому найкраще спати в ній.

ГРЕНАДЕРИ
Удвох із полону, з Росії
Старі гренадери брели.
Поникли вони в безнадії,
Як в землю німецьку дійшли.
Як вісті такі пережити!
Французи здались ворогам,
Все військо велике розбите,
В полоні володар їх сам.
Заплакали браві солдати,
Ті речі почувши сумні.
Сказав один: "Тяжко як, брате!
Всі рани мої як в огні."
А другий промовив: "Зустріти
Ладен би я смерть у цю мить,
Та жінка у мене і діти —
Ну як їм без мене прожить?"
"Що жінка, що діти! Не буде
І з ними покою вже нам!
Хай жебрать ідуть поміж люди,—
В полоні володар наш сам!
Коли я помру,— моє тіло
З собою, мій друже, візьми,
Щоб там у французьку могилу
Між рідними ліг я людьми.
Мій орден вояцький годиться
На серце покласти мені:
Хай будуть і шпага, й рушниця
Зо мною в холодній труні.
Лежатиму я, мов на чати
У землю послали мене...
І раптом почую гармати
І коней іржання гучне.
То він проїздить біля гробу
У сяйві, у громі гармат...
Тоді, імператоре, з гробу
Устане твій вірний солдат!"

ГОНЕЦЬ

Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
І крізь поля мерщій!
На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не спітка.
"Яка,— спитай,— заручена
Дунканова дочка?"
Коли чорнява, скаже він,—
Одразу знати дай.
Коли білява, скаже він,—
Не дуже поспішай.
Піди та майстрові скажи,
Щоб він мотузку сплів.
Повільно їдь, а привезеш —
Віддай мені без слів.

ДОН РАМІРО
"Донно Клара! Донно Клара!
Я люблю тебе віддавна!
Ти мене на вічну муку
Прирекла без милосердя!
Донно Клара! Донно Клара!
Дар життя такий солодкий!
А внизу — в пітьмі могили,
Як там зимно, як там страшно.
Донно Клара! Будь щаслива!
Дон Фернандо завтра вранці
Поведе тебе до шлюбу,—
Чи мене ти хоч запросиш?"
"Дон Раміро! Дон Раміро!
Не вражай мене словами
Гіршими, ніж вирок долі,
Що із мене посміялась.
Дон Раміро! Дон Раміро!
Не печалься, не карайся.
На землі дівчат багато,
А над нами божа воля.
Дон Раміро, безліч маврів
Ти в боях здолав відважно,
Подолай себе — і взавтра
Будь у мене на весіллі".

2.
1 2 3 4 5 6
загрузка...