— Тобі, Джонні Грошомане, вже, видно, сотня на носі.
— Гм, правду кажучи, — відповів дідок, — мені лиш двадцять сім.
— Нам стільки літ, Джонні, на скільки ми почуваємось, — сказав містер Дедалус. — Ну, допивайте, що там у кого є, і замовимо ще. Гей, Тіме, чи Томе, чи як тебе там, неси нам іще по одній. На Бога, я й сам почуваюсь вісімнадцятилітнім. Он син мій удвічі молодший, але, як не крути, — куди йому до мене!
— Попускай вузду, Дедалусе. Пора тобі, гадаю, пересісти назад, — озвався той самий добродій.
— А от і ні! — запевнив містер Дедалус. — Я і тенором ще заспіваю, і п'ятиступеневий бар'єр на бігу візьму, і готов з ним хортів поганяти, як ганяв тридцять років тому з одним керрівським, що був у тому ділі найкращий.
— А от у цьому він тебе пережене, — сказав дідок, поплескавши себе по чолі, і спорожнив склянку.
— Гм, сподіваюсь, він буде не гірший, ніж його батько. Ось і все, — мовив містер Дедалус.
— Що ж, і цього досить, — сказав дідок.
— І дяка Богові, Джонні, — сказав містер Дедалус, — що ми так багато літ прожили і так мало зла зробили.
— Зате скільки добра, Саймоне! — серйозно сказав дідок.
— Дяка Богові, що дав нам стільки літ прожити і стільки добра зробити.
Стівен дививсь, як над прилавком зносяться три склянки — батько і два його приятелі пили за пам'ять про їхнє минуле. Чи винна тут доля, чи вдача, але між ним і ними лежала прірва. Душею він, здавалось, був старший за них: її холодне світло світило поверх їхніх змагань, і радощів, і смутків, наче древній місяць над молодою землею. Життя і молодість не бентежили його, як бентежили колись їх. Він не знав ні радості спілкування з друзями, ні здорової, грубої чоловічої снаги, ні синівської шаноби. Ніщо не бентежило його душі, тільки холодна, жорстока, позбавлена любові хіть. Дитинство його померло, а чи згубилося, а з ним і душа з її простими радощами, і тепер він плив по житті, мов порожня шкаралупа місяця.
Ти зблід з лиця, бо натомився ти
На небеса спинатись, землю зріти,
Блукаючи самотньо?..
Він повторив про себе ці недописані Шеллі рядки. Зіставлення сумної людської марноти з неозорою круговертю надлюдського дійства отверезило його, і він забув про своє власне, людське і марне, горе.
Мати, брат та один з кузенів залишилися чекати на розі малолюдної Фостер-плейс, а вони з батьком пішли вгору по сходах і вздовж колонади, де походжав вартовий-шотландець. Коли вони увійшли у велику залу й стали біля конторки, Стівен вийняв чеки на ім'я директора Банку Ірландії, на тридцять і на три фунти; ці дві преміальні суми — за блискучий іспит та за твір — касир одразу виплатив у банкнотах і в монетах. Він з удаваним спокоєм порозпихав їх по кишенях і, покірно подавши руку через широкий прилавок приязно настроєному касирові, якого розбалакав містер Дедалус, покірно вислухав побажання дальшої блискучої кар'єри. Голоси їхні його нервували, ноги ніяк не трималися підлоги. Та касир не поспішав обслуговувати інших і все твердив, що часи змінилися і найголовніше сьогодні — це купити хлопцеві якомога кращу освіту. Стівен тягнув батька до виходу, але той усе барився, то розглядаючись по залі, то задираючи голову до стелі, й усе торочив йому, що тут, де вони стоять, містилася Палата громад колишнього ірландського парламенту.
— Боже праведний, Стівене, — святобливо говорив він. — Ото були люди колись, подумати тільки: Гелі Гатчінсон, і Флад, і Генрі Ґраттан, і Чарлз Кендал Буш! Не порівняти до нинішньої знаті, тут і за кордоном! Теж мені, вожді ірландського народу! Їй-богу, їх навіть на одному цвинтарі ховати не можна. Ні, друже, хоч як воно прикро, та мушу сказати, що з ними, як у тій пісеньці: "Вийшов я травневим ранком, у липневий гарний день..."
Будівлю банку обдував різкий жовтневий вітер. У всіх трьох, що чекали край заболоченого тротуару, посиніли щоки й сльозилися очі. Стівен глянув на матір у благенькому пальті і згадав, що кілька днів тому у вітрині Барнардо бачив накидку за двадцять гіней.
— Ми вже, — сказав містер Дедалус.
— Добре б пообідати, — сказав Стівен. — Тільки де?
— Пообідати? — сказав містер Дедалус. — Що ж, можна й пообідати.
— Десь, де не дуже дорого, — сказала місіс Дедалус.
— У напівфабрикатному?
— Так. У якомусь тихому місці.
— Ходімо, — швидко сказав Стівен. — Про дороговизну не йдеться.
Він ішов попереду короткими нервовими кроками і посміхавсь. Вони старалися не відставати і теж посміхались його завзяттю.
— Не жени так, будь розумником, — сказав батько. — Ми ж не на дистанції, правда?
Настав короткий сезон розваг, коли преміальні гроші розтікалися Стівенові між пальців. З міста доставляли великі пакунки з різними делікатесами, ласощами і сухофруктами. Щодня він укладав меню для родини і щовечора водив двох-трьох осіб на вистави "Інґомара" чи "Ліонської кралі". У кишенях піджака він носив плитки віденського шоколаду, щоб частувати своїх гостей, а кишені штанів мав напхані срібними та мідними монетами. Він усім купував подарунки, взявся ремонтувати свою кімнату, писав різні ухвали, раз у раз переставляв книжки на полицях, вивчав усілякі цінники, завів удома своєрідний демократичний уряд, де кожен мав свої обов'язки, відкрив позикову касу для домашніх і обставляв позики бажаючим в такий спосіб, щоб мати приємність виписувати квитанції та підраховувати відсотки з позичених сум. Коли більше робити було нічого, катався на кінних трамваях по місту. Врешті сезон утіх закінчився. Бляшанка під рожевою емаллю спорожніла, і панелі в його спальні так і зосталися недокінчені, нерівно потиньковані.
Домашні вернулися до звичного способу життя. У матері більше не було нагоди докоряти йому за тринькання грошей. Та й він повернувсь до старого життя у школі, тож усі його починання пропали. Демократичний лад розладнався, позикова каса закрила свої скрині та книги з відчутним дефіцитом, а правила життя, які він собі ухвалив, вийшли з ужитку.
Що за безглуздий намір у нього був! Він брався поставити хвилеріз порядку та вишуканості перед мутними водами зовнішнього життя, а могутні й неустанні припливи життя внутрішнього загатити правилами поведінки, діяльними інтересами, новими стосунками з родиною. Намарне. І ззовні, і зсередини вода накрила його перепони: припливи знов заклекотали поверх розваленої дамби.
А ще він ясно побачив власну безсилу самотність. Він ні на крок не зблизився з життям тих, з ким хотів зійтися, не звів містка над непокоєм сорому й гіркоти, які відділяли його від матері, брата і сестри. Він не відчував себе з ними єдинокровним, а радше містично спорідненим, як названий син і названий брат.
Він прагнув будь-що вгамувати пристрасні пориви серця, супроти яких все інше було марне і чуже. Ну й що, що він упав у смертний гріх, що життя його стало плетивом вивертів та фальшу. Поза диким нутряним бажанням втілити потворнощі, що не сходили йому з думки, іншої святості не було. Він цинічно смакував ганебні подробиці своїх потаємних бунтів, в яких залюбки і терпляче оскверняв будь-який образ, що впадав йому в вічі. Удень і вночі блукав він серед викривлених образів зовнішнього світу. Постать, яка бачилась за дня скромною і цнотливою, вночі насувала на нього крізь звивисту темряву сну: обличчя спотворене хтивим лукавством, в очах світиться звіряча радість. Лише з ранком приходив біль невиразного спогаду про темне оргіястичне буйство, з його гострим і принизливим відчуттям святотатства.
Він знову почав свої мандри. Затаєні осінні вечори водили його по вулицях, як водили, бувало, кілька років тому по тихих дорогах Блекрока. Та не було тут охайних садків, ані привітного світла у вікнах, — ніщо вже не впливало ніжно у нього тепер. Лише іноді, коли жага вщухала і спустошлива насолода поступалася місцем менш болючій млості, на задниках його пам'яті пропливав образ Мерседес. Він знову бачив побілений будиночок серед трояндових кущів при дорозі, що вела у гори, і згадував свій смутно-гордовитий жест відмови, який мав зробити там, коли стоятиме з нею у залитому місячним сяйвом саді після років розлуки й пригод. У такі хвилини солодкі монологи Клода Мельнота самі приходили на вуста і знімали неспокій. Тоді його торкало ніжне передчуття побачення на знаному місці, якого він так колись вичікував, і — попри жахливу дійсність, що пролягла між його тодішньою й теперішньою надіями, — передчуття давно вимріяної святої зустрічі, з якою спаде з нього слабкість, і боязнь, і недосвідченість.
Такі хвилини минали, і спустошливе полум'я хоті спалахувало знову. Вірші втікали з вуст, тваринні крики й немов-ні, брутальні слова виривалися з мозку, пробиваючи собі дорогу. Кров бунтувалася. Він мандрував навмання темними грязькими вулицями, вдивляючись у пітьму завулків і брам, жадібно вслухаючись у кожен звук. Він підвивав, мов хижак, що втратив слід здобичі. Він прагнув згрішити з кимось таким як сам, примусити інше створіння згрішити разом і разом упитись гріхом. Він чув, як щось темне й невідпорне суне на нього з пітьми, щось скрадливе і клекітке, ніби повінь, сповнює його собою. Цей клекіт, схожий на белькотання вві сні багатьох-багатьох людей, затопив йому вуха; незримі струмені проникли в його єство. Мука цього проникнення була така, що пальці йому судомно стислися, зуби зціпились. Він витягнув руки на вулиці, хапаючи цю нетривку млосну з'яву, що не давалась йому і дражнила його, і крик, так довго здушуваний в горлі, вихопився з вуст. Він вирвався, як зойк відчаю з обителі страждальців, і вмер благальним зойком — крик про злочинну загубленість, що був лиш відлунням сороміцького напису, відчитаного ним на слизькій стіні пісуару.
Він забрів у лабіринт вузьких, засмічених вуличок. З брудних завулків долинали верески, крики, лайка та п'яні співи. Він незворушно прямував далі, тільки гадав, чи не забрів він часом у єврейський квартал. Від будинку до будинку з боку на бік переходили вулицю жінки та дівчата у довгих яскравих сукнях, напахчені і неквапні. Його ухопив дрож, очі ослабли. Перед стурбованим зором на тлі димного неба запалало жовте полум'я газових ріжків, наче перед вівтарем. Перед дверима, в освітлених передпокоях — скрізь збиралися гурти людей, одягнутих немов до якогось обряду.