Портрет митця замолоду

Джеймс Джойс

Розділ перший

Одного дня, чудового-пречудового дня йшла собі дорогою корова-муня, і ця корова-муня, що йшла собі дорогою, зустріла хорошистого хлопчика на ім'я Малюк-Ласюк...

Цю історію розказував тато; тато дивився на нього крізь скельце, і обличчя мав волохате.

Малюк-Ласюк — це він. А муня йшла звідти, де жила Бетті Бірн — та, що продавала лимонні косички.

Ой, цвіте дикая ружа

У садку зеленому.

Він співав цієї пісеньки. То була його пісенька:

Оо, сатьку селеному.

Коли помочишся в ліжко, то спочатку стає тепло, а потім холодно. Мама підкладала йому церату. Від неї такий чудний запах.

А мама пахла краще за тата. Вона грала на піаніно матроську дудку, щоб він під неї танцював. І він танцював:

Траляля ляля,

Траляля тралялядді,

Траляля ляля,

Траляля ляля.

Дядько Чарлз і Данті плескали в долоні. Вони були старші за тата з мамою, а дядько Чарлз був старший і за Данті.

У Дантиній шафці лежали дві щітки. Одна, з каштановим оксамитом на спинці — за Майкла Девітта, а друга, з зеленим оксамитом на спинці — за Парнелла. Щоразу, як він їй приносив тоненький папір, Данті давала йому цуцю.

Ванси жили під номером сьомим. Тато-мама там були не такі, як у нього. Це були тато і мама Ейлін. Він збирався женитися на Ейлін, коли вони виростуть. А зараз він заліз під стіл. Мама сказала:

— О, Стівен перепросить.

Данті сказала:

— А як ні, то прилетять орли й виклюють йому очі.

Виклюють очі,

Перепроси,

Перепроси,

Виклюють очі.

Перепроси,

Виклюють очі,

Виклюють очі,

Перепроси.

На просторих майданчиках юрмилися хлопці. Всі кричали, а префекти ще й на них покрикували. Вечірнє повітря було блякле й прохолодне, і після кожної атаки й удару футболістів брудний шкіряний м'яч летів крізь сіре світло, як важкий птах. Він тримавсь на краю своєї ланки, подалі від очей їхнього префекта, подалі від отих грубих ніг, лише інколи вдавав, ніби бігає. В юрбі гравців він чувся малим і слабким, та й очі мав слабкі і сльозаві. От Роді Кікгем не такий — всі учні кажуть, що бути йому в третій ланковим.

Роді Кікгем — порядний товариш, а от Нахаба Роуч — паскуда. В кімнаті в Роді Кікгема є наголінники, а в трапезній — кошик з їжею. В Нахаби ж Роуча не руки, а лапи, і п'ятничний пудинг він зове "псяюхою-в-ковдрі". А одного разу він запитав:

— Тебе як звати? Стівен відповів:

— Стівен Дедалус.

Тоді Нахаба Роуч сказав:

— Це що за ім'я таке?

А коли Стівен не знайшов, що відповісти, Нахаба Роуч спитав:

— А хто твій тато? Стівен відповів:

— Джентльмен.

Тоді Нахаба Роуч спитав:

— Він у тебе суддя?

Він тупцявся з місця на місце у межах своєї ланки, час до часу роблячи короткі перебіжки. Але руки від холоду посиніли. Він запхав їх до кишень свого сірого костюма з паском. Пасок припасований до кишені. А ще пасувати означає давати лупня. Якось один учень сказав Кентвелові:

— Я б тобі так пасонув! А Кентвел відказав:

— Задирайся з такими, як сам. Ану йди пасони Сесілові Громилу, а я подивлюсь. Він як вверне тобі в зад!

То був нехороший вираз. Мама веліла йому не розмовляти в коледжі з невихованими хлопцями. Хороша в нього мама! Першого дня в холі замку, коли вона прощалася і загорнула свою довгу, аж до носа, вуаль, щоб його поцілувати, очі й ніс у неї були червоні. Але він вдав, ніби не бачить, що вона ось-ось заплаче. Вона в нього хороша, та не тоді, як плаче. А тато подарував йому дві монети по п'ять шилінгів на кишенькові витрати. Тато казав, що коли йому чогось треба, хай напише додому, тільки щоб на товаришів не доносив. Потім, уже в брамі замку, як вітер шарпав на ректорові сутану, ректор потис руки татові й мамі, і бричка з татом і з мамою від'їхала. Вони махали звідти руками й кричали:

— До побачення, Стівене, до побачення!

— До побачення, Стівене, до побачення!

Його втягнуло у вир при розіграші м'яча, і в страху перед блиском очей та забрьоханими бутсами він нахилився, щоб бачити ноги. Товариші борюкались, аж хрипіли, ноги їх стиналися, і тупали, і терлись. Та ось жовті бутси Джека Ловтона викатуляли м'яча з виру, і всі інші бутси та ноги побігли за ним. Він теж трохи побіг був за ними, але став. Бо й нащо? Скоро вони почнуть роз'їжджатись на канікули. Після вечері він у читальні поміняє цифру "77", приклеєну всередині парти, на "76".

В читальні зараз куди краще, ніж на цьому холоді. Небо блякле й холодне, але в замку світиться. Цікаво, з якого саме вікна Гамільтон Ровен кинув свого капелюха під огорожу, і чи були тоді під вікнами клумби? Одного разу, коли його викликали до замку, ключник показав йому сліди від солдатських куль на дверях і почастував печивом, яке їдять брати ченці. Тепло і хороше дивитися на вогні замку. Ніби у книжці якійсь. Мабуть, і в Лестерськім абатстві так. А які хороші речення в "Правописі" доктора Корнвела! Зовсім, як вірші, хоч це тільки приклади, щоби вчитися правильно писати.

Вулсі вмер у Лестерськім абатстві,

Де його абати й поховали.

Некроз — це хвороба рослин,

А рак — хвороба тварин.

Хороше б зараз лежати на килимку під каміном, поклавши голову на руки, і думати над цими реченнями. Його зморозило, як від доторку холодної масної води до шкіри. То була підлість — штовхнути його в ту відхідну яму, коли він не згодився проміняти свою табакерку на Веллзів випробуваний у боях каштан, розбивцю сорока інших. Вода була така холодна й масна! Один хлопець бачив, як у цю ж ковбаню стрибнув здоровенний пацюк. Мама з Данті сиділи біля каміна й чекали, поки Бриджід подасть чай. Мама виставила ноги на камінні ґратки, її пантофлі з самоцвітиками нагрілися і так приємно, так тепло пахли! Данті знала багато всякої всячини. Вона навчила його, де Мозамбікська протока, яка найдовша річка в Америці і як називають найвищу гору на Місяці. Отець Арнол знає більше за Данті, бо він священик, але й тато, і дядько Чарлз кажуть, що Данті — розумна жінка, начитана жінка. А коли, по обіді, з Данті виходить отой звук і вона підносить руку до губів — то це від печії. Здалеку на майданчику хтось крикнув:

загрузка...

— Всі в приміщення!

А на двох нижчих і на третьому підхопили:

— Всі в приміщення! В приміщення!

Гравці оточили його, розпашілі й забрьохані, і він ішов у гурті, радий, що пора в приміщення. Роді Кікгем тримав м'яча за брудну шнурівку. Один учень просив, щоб він дав пасонути разок, але Роді ішов собі, навіть не озиваючись. Саймон Мунан сказав йому цить, бо префект дивиться. Тоді той учень обернувся до Саймона:

— Знаємо, чого ти такий мудрий. Ти — Мак-Ґлейдівський цмок.

Цмок — чудне слово. Той хлопець назвав Мунана так, бо Мунан звик зв'язувати приставні рукави на префектовій мантії в нього за спиною, а префект звик удавати, що сердиться. Негарне воно, це слово, на звук. Колись у туалетній кімнаті в готелі "Віклоу" він помив руки, а тато висмикнув затичку за ланцюжок і брудна вода з умивальника потекла в отвір. А коли вся вона поволі стекла, отвір умивальника видав оцей звук: "цмок". Тільки голосніший.

Від згадки про звук і про білість туалетної кімнати йому на мить стало холодно, але потім — гаряче. Там було два когутики: крутнеш — і тече вода, холодна й гаряча. Йому стало спершу холодно, а потім — трохи гаряче; і привиділися витиснені на когутиках їх імена. Чудне воно все.

І в коридорі тягне холодом. Дивне повітря, якесь мокряве. Але скоро засвітять газ, і він буде бриніти, ніби пісеньку співає. Завжди ту саму: її чути, як тільки хлопці в ігровій залі замовкнуть.

Почався урок арифметики. Отець Арнол написав на дошці важку задачу й сказав:

— Ну, чия візьме? Давай, Йорку! Давай, Ланкастере!

Стівен старався, як міг, та задача була заважка, і він заплутався. Маленька шовкова стрічка з білою трояндою, пришпилена у нього на грудях, почала тріпотіти. Він не сильний в арифметиці, але старався, як міг, аби Йорк не програв. Обличчя в отця Арнола геть потемніло, але зовсім не від гніву — від сміху. Аж ось Джек Ловтон ляснув пальцями, отець Арнол заглянув до нього в зошит і сказав:

— Правильно. Браво, Ланкастер! Червона троянда виграє! Ану, Йорку, наддай! Покажіть-но їм!

Джек Ловтон зирнув зі свого місця на сусідів. Маленька шовкова стрічка з червоною трояндою виглядала розкішно, бо Джек був у синій матросці. Стівен відчув, що й сам червоніє, — від думки, скільки закладів було між хлопцями, хто в підготовчому візьме перше місце — Джек Ловтон чи він. Бувало, що кілька тижнів картку першості тримав Джек Ловтон, а кілька — він. Поки говорив отець Арнол, він узявся за наступну задачу, і його біла шовкова стрічка все тріпотіла і тріпотіла. Та раптом увесь його запал зник, а обличчя схололо. Він подумав: раз обличчя таке холодне, то, напевно, й біле. Відповідь усе не виходила, але байдуже. Білі троянди, червоні троянди — прекрасні кольори, як про них думати. Картки за перші місця в класі теж прекрасних кольорів — рожеві, кремові та лавандові. Лавандові, кремові та рожеві троянди — про них гарно думати. Може, такі троянди й бувають, коли вони дикі. Він пригадав пісню про дику ружу, що цвіте в садку зеленому. А от зелених троянд немає. Хоча, може, десь на світі і є.

Задзвенів дзвоник, і з усіх класів до трапезної строєм посунули учні. Він сидів і дивився на дві поквацяні грудки масла на тарілці; але хліб був вологий і в горло не ліз. Скатертина теж була волога і м'ята. Зате він посьорбав ріденького гарячого чаю, якого налив йому в чашку незграбний кухарчук в білому фартуху. Цікаво, чи цей фартух теж вологий; може, всі білі речі — холодні й вологі? Нахаба Роуч і Сорін пили какао, що їм передали з дому. Тут не чай, а помиї, — казали вони, — як його пити? Хлопці кажуть, що батьки у них — судді.

Всі хлопці здавалися йому дуже дивними. В кожного є його тато і мама, різний одяг, різні голоси. Як би йому хотілося бути зараз удома, покласти мамі голову на коліна! Та це неможливо, тому він хотів, аби лиш швидше усе скінчилося— ігри, уроки, молитви, і він ліг спати.

Він випив ще чашку гарячого чаю, а Флемінг сказав:

— Що з тобою? Болить щось, чи що?

— Не знаю, — відповів Стівен.

— У пузі нудить, — сказав Флемінг, — бо лице в тебе біле. Це пройде.

— Ага, — сказав Стівен.

Але нудило його не там. Він подумав, що в нього нудьга на серці, якщо в цьому місці буває нудьга. Який порядний цей Флемінг, турбується про нього.

1 2 3 4 5 6 7