Щоб приятелі гадали, ніби сталось якесь непорозуміння і вони з містером Гарфордом загубили один одного. Приятелі ж, добре знаючи манери містера Гарфорда за пляшкою, мовчали. Містер Павер знову сказав:
– Добре все, що добре кінчається.
Містер Кернан квапливо змінив тему.
– А славний парубчак, цей студент-медик, – сказав він. – Якби не він...
– Якби не він, – сказав містер Павер, – ти дістав би сім діб у буцегарні без права заміни на штраф.
– Так, так, – відказав містер Кернан, силкуючись згадати. – Я пригадую, там був іще полісмен. Теж ніби славний хлопчина. Як воно взагалі сталося?
– А так сталося, що ти нажлуктався по зав'язку, Томе, – похмуро сказав містер Канінґем.
– Свята правда, – сказав містер Кернан так само похмуро.
– Сподіваюся, ви вже якось спровадили того констебля, Джеку, – сказав містер Мак-Кой.
Містеру Паверу не сподобалося, що його назвали по-імені. Він і сам був далеко не святий, проте не міг забути, як недавно містер Мак-Кой влаштував справжній хрестовий похід у пошуках валіз і портманто, начебто для того, щоб місіс Мак-Кой могла помандрувати на село. Як і слід було сподіватися, ніхто ніде не поїхав, а речі мов у воду впали. Йому допікало не так те, що сам він постраждав від цієї афери, як те, що Мак-Кой удався до такого брудного шахрайства. Тож він відповів на питання, але так, ніби його задав містер Кернан.
Почувши, як усе було, містер Кернан розлютився. Він був свідомий громадянин, хотів жити в місті на засадах взаємної поваги, і його дратували будь-які образи з боку тих, кого він називав сільськими бовдурами.
– Хіба для цього ми платимо податки? – запитав він. – Щоб годувати й одягати цих тупоголових вилупків... інакше й не скажеш!
Містер Канінґем засміявся. Він був службовцем Замку тільки в робочі години.
– А ким же ж їм бути, як не тупоголовими вилупками, Томе? – сказав він.
Він прибрав грубого провінційного акценту й командирським тоном гаркнув:
– Шістдесят п'ятий, лови свою капусту!
Всі зареготали. Містер Мак-Кой , стараючись будь-що пристати до розмови, вдав, ніби ніколи не чув цієї історії. Містер Канінґем узявся розповідати:
– Кажуть, що у відділку, де набирають цих придуркуватих селюків, їх полюбляють, ну знаєш, муштрувати. Сержант шикує їх уздовж стіни і дає до рук миску.
Він супроводжував історію кумедними жестами.
– Це в них, знаєш, обід. А на столі в нього величезний баняк із капустою і величезний ополоник, як лопата. Він набирає ополоником добрячий шмат капусти і жбурляє через усю кімнату, а бідолашні недоумки мусять увиватися й ловити його своїми мисками: "Шістдесят п'ятий, лови свою капусту."
Всі знову зареготали: проте містер Кернан і далі обурювався. Він вирішив написати листа в газету.
– Ця голота, – сказав він, – тільки-но допнеться до міста, як лізе тут усіма верховодити. Ти сам знаєш, Мартіне, що це за братія.
Містер Канінґем, як спеціяліст, погодився.
– У нас як всюди, – сказав він. – Є й покидьки, але є й порядні хлопці.
– Авжеж, мабуть є трохи й порядних, – вдоволено сказав містер Кернан.
– Краще взагалі не мати з ними справи, – сказав містер Мак-Кой. – Ось що я думаю.
Місіс Кернан зайшла до кімнати й, поставивши тацю на стіл, сказала:
– Пригощайтеся, джентльмени.
Містер Павер, що взяв на себе ролю господаря, чемно підвівся й запропонував їй своє крісло. Вона відмовилася, мовляв, унизу на ню чекає непрасована білизна, і, кивнувши містерові Канінґему за плечима в містера Павера, налагодилася йти. Хворий озвався до неї:
– А для мене ти нічого не маєш, люба?
– Для тебе? Дулю з маком! – уїдливо відказала місіс Кернан.
Він гукнув їй услід:
– Отак вона дбає про хворого чоловіка!
Містер Кернан прибрав такої кумедної міни й голосу, що всі зареготали й серед загальних веселощів стали розливати по склянках портер.
Джентльмени спорожнили свої склянки, поставили їх знову на стіл і на мить затихли. Тоді містер Канінґем обернувся до містера Павера і сказав, ніби між іншим:
– То кажеш, у четвер увечері, так, Джеку?
– Атож, у четвер, – відповів містер Павер.
– Домовилися! – швидко сказав містер Канінґем.
– Можемо зустрітися в закладі Мак-Олі, – сказав містер Мак-Кой. – Так було б найзручніше.
– Аби не спізнитися, – серйозно сказав містер Павер, – а то далі дверей не пропхаємося.
– Зустрінемось о пів на сьому, – сказав містер Мак-Кой .
– Згода! – сказав містер Канінґем.
– То півсьомої в Мак-Олі!
На мить запанувала тиша. Містер Кернан вичікував, сподіваючись, що приятелі втаємничать і його в суть справи. Тоді запитав:
– Про що мова?
– Та, пусте, – сказав містер Канінґем. – Ми тут намітили одну справу на четвер.
– В оперу гадаєте піти, чи що? – сказав містер Кернан.
– Ні, ні, – сказав містер Канінґем ухильним тоном, – це так, одна оборудка духовного плану.
– О, – сказав містер Кернан.
Знову запала тиша. Тоді містер Павер сказав прямо:
– Правду кажучи, Томе, ми надумали говіти.
– Саме так, – сказав містер Канінґем, – Джек, я і Мак-Кой – ми вирішили трохи почистити свої закаляні душі.
Він вимовив цю метафору з якимось дитячим завзяттям і, підбадьорений звуком власного голосу, повів далі:
– Розумієш, ти й сам погодишся, що всі ми тут добрячі мерзотники, всі як один. Так-так, всі як один, – додав він грубувато-поблажливо, обертаючись до містера Павера. – Зізнайтеся!
– Зізнаюся, – сказав містер Павер.
– І я зізнаюся, – сказав містер Мак-Кой .
– Тож ми вирішили почиститися, щоб аж блищало, – сказав містер Канінґем.
У нього, здавалося, сяйнула ідея. Він раптом повернувся до хворого й сказав:
– Знаєш, Томе, що я оце подумав? Ти міг би приєднатися до нас, а ми б уже зметикували це діло на чотирьох.
– Чудова думка, – сказав містер Павер. – Підемо всі разом.
Містер Кернан промовчав. Він не до кінця допетрав, що йому пропонують, але розуміючи, що його особою зацікавилися певні духовні інстанції, вирішив бути непоступливим, хоча б задля самоповаги. Довгий час він не брав участи в розмові, із спокійною ворожістю слухаючи, як його приятелі просторікують про єзуїтів.
– Я, загалом, непоганої думки про єзуїтів, – сказав він нарешті, втрутившись у розмову. — Це освічений орден. Думаю, вони роблять добру справу.
– Це найвеличніший орден у всій Церкві, – сказав містер Канінґем із запалом. – Генерал єзуїтів – права рука самого Папи.
– Так воно й є, – сказав містер Мак-Кой , – коли хочеш зробити все як слід, так, що ніхто й голки не підточить – ідеш до єзуїта. Ці хлопці мають вагу. Я тут розкажу вам одну історію...
– Єзуїти – чудовий народ, – сказав містер Павер.
– І що цікаво, – сказав містер Канінґем, – усі інші чернечі ордени рано чи пізно реформували. А от єзуїтів не реформували ніколи. Вони ніколи не спадали на силі.
– Невже? – запитав містер Мак-Кой .
– Факт, – сказав містер Канінґем. – Проти історії не попреш.
– Ти тільки поглянь на їхні церкви, – сказав містер Павер. – Поглянь, що за люди до них приходять.
– Єзуїти орієнтуються на вищі класи, – сказав Мак-Кой .
– Звісно, – сказав містер Павер.
– Так, – сказав містер Кернан. – Ось чому вони мені подобаються. Бо звичайні священики нас пихаті, темні...
– Дарма ти так, – сказав містер Канінґем, – і ті, й ті роблять свою роботу. Ірландське духовенство шанують по всьому світі.
– Атож, – сказав містер Павер.
– Не то що духовенство на континенті, – сказав містер Мак-Кой , – яке й імени цього не варте.
– Може й так, – сказав містер Кернан вже лагідніше.
– Звісно, що так, – сказав містер Канінґем, – Я-то вже попоїздив по світах і всього набачився. А я знаюся на людях.
Джентльмени, один за одним, випили ще по склянці. Містер Кернан, здавалося, щось зважував. Він був приголомшений, бо мав високу думку про містера Канінґема як знавця людей і фізіономіста. Тому поцікавився подробицями.
– А, це будуть звичайнісінькі реколекції, розумієш, — сказав містер Канінґем. – Проводитиме їх отець Бордел. Такі собі духовні вправи для ділових людей.
– Він не буде до нас надто суворий, Томе, – сказав містер Павер переконливо.
– Отець Бордел? Отець Бордел? – сказав хворий.
– О, ти мав би знати його, Томе, – впевнено сказав містер Канінґем. – Приємний, веселий чолов'яга! Він людина від цього світу, як і ми.
– А-а-а, так. Думаю, я його знаю. Такий високий, з червоним обличчям.
– Точно.
– Скажи-но мені, Мартіне... З нього гарний проповідник?
– Гм-м-м, не зовсім... Розумієш, це не буде звичайна проповідь. Це щось ніби дружня бесіда, без ніяких, знаєш там, викрутасів.
Містер Кернан замислився. Містер Мак-Кой сказав:
– Отець Том Берк – ото був проповідник!
– Так, отець Том Берк був природжений оратор, – сказав містер Канінґем. – Ти коли-небудь чув його, Томе?
– Чи я коли-небудь чув його! – сказав хворий роздратовано. – Ще б пак! Я чув його...
– Хай там як, але подейкують, що він не був сильний у богослов'ї, – сказав містер Канінґем.
– Це правда? – запитав Мак-Кой.
– Та ні, нічого такого. Просто іноді, кажуть, його проповіді були не зовсім правовірні.
– Он як!.. А таки славний був чолов'яга, – сказав Мак-Кой .
– Я чув його якось, – повів далі містер Кернан. – Вже не пригадую, правда, про що він говорив. Ми з Крофтоном стояли дуже далеко, в найдальшому кінці цього... партеру, тобто...
– Притвору, – сказав містер Канінґем.
– Так, у самому кінці, біля дверей. Щось ніяк не згадаю... А, он воно, йшлося про Папу, про покійного Папу. Я добре пам'ятаю. Повірте мені, стиль промови був блискучий. А його голос! Господи, що то був за голос! "В'язень Ватикану," так він його називав. Пригадую, коли ми вийшли, Крофтон сказав мені...
– Крофтон? Хіба він не оранжист? – запитав містер Павер.
– Аякже, – сказав містер Кернан, – і то запеклий. Ми зайшли до корчми Батлера, на Мур-стріт – вірите, я був щиро зворушений, Богом присягаюся – і я добре пам'ятаю його слова. "Кернане, – сказав він, – ми молимося при різних вівтарях, але наша віра – одна." Збіса гарно сказано.
– В цьому таки щось є, – сказав містер Павер. – На службі в отця Тома завжди була тьма протестантів.
– Між нами не така вже й велика різниця, – сказав містер Мак-Кой. – Всі ми віримо в...
Він на мить затнувся.
– ... в Спасителя. Тільки вони не вірять у Папу й Матір Божу.
– Але, звісно, — сказав містер Канінґем тихо й з притиском, – наша релігія – то Релігія, давня, правдива віра.
– Без сумніву, – пристрасно сказав містер Кернан.
Місіс Кернан підійшла до дверей спочивальні й повідомила:
– Тут до вас гість!
– Хто?
– Містер Фоґарті.
– О, заходьте! заходьте!
На світло з'явилося бліде подовгасте обличчя.