І англійці так хитромудро заникували ті харчі, що тепер, на кінець війни, у них накопичилося три тонни цукру, тонна кави, п'ятсот шістдесят кілограмів шоколаду, триста сімдесят кілограмів тютюну, дев'ятсот кілограмів чаю, дві тонни борошна, тонна тушонки з яловичини, шістсот сорок кілограмів топленого масла, вісімсот двадцять кілограмів сиру, чотириста двадцять кілограмів порошкового молока і дві тонни помаранчевого мармеладу.
Все це вони тримали в кімнаті, яка не мала вікон. А від пацюків вони захистилися тим, що розрівняли зужиті бляшанки й законопатили ними всі мислимі і немислимі шпарини.
* * *
Німці їх обожнювали. Для них ці полонені були еталоном англійськості. Завдяки їм війна виглядала як щось дуже стильне, логічне та ще й з елементами розваги. Тому німці дозволили їм зайняти чотири бараки, хоча й один міг би вмістити всіх їх. Крім того, в обмін на каву, шоколад чи тютюн німці постачали їм фарбу, будівельний матеріал, цвяхи і полотно на всякий дрібний ремонт.
Англійцям за дванадцять годин до того оголосили, що до них ідуть американські гості. Вони ще ніколи не мали гостей, тому взялися за роботу, як казкові Гноми, й кинулися замітати, мити, шкребти, куховарити й пекти. Вони нашвидку поробили матраци з соломи, торби з мішковини, порозставляли столи, ще й прикрасили їх чим змогли.
І тепер ця зимова ніч бриніла співами, якими англійці вітали своїх гостей. Одяг чемних господарів духмянів запахами того бенкету, який вони щойно приготували. Вони були вбрані водночас як для битви, так і для тенісу чи крокету. Вони були в такому захваті від своєї гостинності і від тих маленьких розкошів, які вони зібрали для своїх колег по нещастю, що, виспівуючи, і не подумали як слід роздивитися цих гостей. Вони й не сумнівалися, що їх слухають такі самі брати офіцери, овіяні ратною славою і щойно висмикнуті з поля бою.
Вони, не шкодуючи приязні, пригортали до себе американців і спрямовували їх у бік дверей барака. Нічне повітря наповнилося парубоцькими вигуками і фронтовою бравадою. Вони плескали американців по плечах, називали їх "янкі", підбадьорювали їх словами "клас", "класно", запевняли їх у тому, що "фріц уже драпає" і так далі.
Біллі Піліґрім немов крізь сон намагався зрозуміти, хто такий "Фріц".
* * *
І от він зайшов усередину й опинився біля чавунної плити, яка аж пашіла від жару. На ній кип'ятилися десятки чайників, деякі з них мали свистки. А ще там стояв величезний казан, вщерть заповнений жовто гарячим супом. Суп аж загус від навару. Поки Біллі дивився на нього, суп спроквола, не втрачаючи шляхетної гідності, попухкував своїми допотопними бульбашками.
Все приміщення було заставлене бенкетними столами. Перед кожним стільцем стояв полумисок, зроблений з бляшанки з під порошкового молока. Трохи менша бляшанка правила за кухоль, а трохи вужча та вища за келих. І кожен келих був наповнений теплим молоком. На столі проти кожного місця лежав комплект, який складався з леза для гоління, гігієнічної серветки, коробочки з лезами, шоколадки, двох сигар, шматочка мила, десяти цигарок, сірників, олівця й свічки.
З усіх цих речей лише свічки та мило були німецького виробництва. І вони між собою були схожі тим, що мали якийсь дуже примарний, молочний полиск. Британці, звичайно, не могли знати того, але і мило, і свічки були зроблені з жиру, видобутого з євреїв, циган, "голубих", комуністів та інших ворогів Рейху.
Отаке.
* * *
Бенкетний зал був освітлений свічками. На столах громадилися купи щойно спеченого білого хліба, кавалки масла та казанки з мармеладом. На тарілках лежала тонко нарізана яловичина з консервних бляшанок. А ще на гостей чекали суп, яєшня й пиріг з мармеладу.
У самому кінці барака Біллі розгледів рожеві арки, між якими звисали яскраво блакитні завіси, і велетенський годинник, і два позолочені трони, і відро зі шваброю. Це були декорації, на тлі яких цього вечора мали розігрувати театралізоване дійство музичну версію "Попелюшки", найпопулярнішої казки всіх часів і народів.
* * *
Одяг Біллі Піліґріма загорівся, бо він опинився заблизько до гарячої печі. І від того зайнявся поділ його пальта, яке тепер скидалося на камізельку. Це була надзвичайно тиха й спокійна пожежа, така, наче це горіла трухлява деревина.
І Біллі подумав, а чи бува тут немає десь телефону. Йому закортіло подзвонити мамі й сказати їй, що він живий і здоровий.
* * *
Раптом запала тиша, поки англійці, не вірячи своїм очам, дивилися на цих занедбаних істот, яких вони щойно, пританцьовуючи від насолоди, затягли на свій бенкет. Один з англійців помітив, що на Біллі загорівся одяг. "Гей, друже! На тобі горить одяг!" сказав він, відтягнув Біллі подалі від печі і долонями струсив із нього всі іскри.
Біллі нічого на це не сказав, тому англієць його запитав: "Ти не німий? Ти чуєш мене?"
Біллі похитав головою.
Англієць почав обмацувати його і зразу ж переповнився жалем. "О Боже, що вони зробили з тобою, хлопче? Хіба це людина? Це ж якась зламана іграшка".
"Чи ти і справді американець?" запитав він.
"Так", сказав Біллі.
"І твоє звання?"
"Рядовий".
"Де поділося твоє взуття?"
"Я вже не пам'ятаю".
"А ця одежина, це що знущання ?"
"Прошу?"
"Де ти таке знайшов?"
Біллі не знав, що на це відповісти. "Це мені видали", сказав він після довгої паузи.
"Фріци тобі таке видали?"
"Хто?"
"Це німці тобі таке видали?"
"Так".
Біллі не подобалися всі ці запитання. Вони його виснажували.
" Ай яй яй, янкі ти, янкі... сказав англієць, це не одяг, це повна наруга".
"Прошу?"
"Вони цим хотіли тебе принизити. Ніколи не дозволяй фріцам робити з собою таке".
Біллі Піліґрім знепритомнів.
Коли він отямився, то вже сидів обличчям до сцени. Його шлунок був набитий якоюсь їжею, і він дивився виставу "Попелюшка". Виявляється, певна частина його організму вже якийсь час насолоджувалася цією п'єсою. Біллі раз по раз заходився сміхом.
Всі жінки на сцені, ясна річ, були чоловіками. Годинник пробив північ, і Попелюшка з цього приводу зажурилася:
"Північ. Дзвони б'ють у вуха.
Що за грьобана непруха!"
Цей куплет так розсмішив Біллі, що він уже не реготав, а верещав як недорізаний. І він продовжував верещати аж доти, доки його не винесли з цього барака і не занесли в інший, туди, де містився їхній медпункт. Там стояло шість ліжок. Крім Біллі, там нікого не було.
* * *
Біллі прип'яли до ліжка і вкололи йому дозу морфію. Доглядати за ним зголосився інший американець. Це був Едґар Дербі, шкільний вчитель, якого потім розстріляють у Дрездені. Отаке.
Дербі вмостився на дзиґлику, який мав три ніжки. Йому дали почитати книжку "Червона медаль за відвагу" Стівена Крейна. Дербі вже колись читав її. І він почав її читати знову, в той час як Біллі опинився в опійному раю.
* * *
Під впливом морфію Біллі поринув у сон, в якому жирафи паслися в саду. Вони спроквола пересувалися вкритими жорствою доріжками і час від часу зупинялися, щоб губами дотягнутися до насотаних цукром груш, які росли на верхів'ях дерев. Біллі також був жирафом. І він теж жував грушу, і вона виявилася надзвичайно твердою. І він ну ніяк не міг вгризти її. А тоді вона на знак протесту розкололася навпіл і забризкала його соком.
Для жирафів Біллі був своїм, такою ж самою безборонною істотою, яка мала таке саме вузьке призначення у житті, як і вони. Двійко жирафів з різних боків упритул підступило до нього. Їхні верхні губи були дуже видовжені і м'язисті. При бажанні вони в них розтягувалися, мов розтруби духових інструментів. Цими губами вони з усіх боків вкривали Біллі поцілунками. Це були жирафи жіночої статі кремового кольору з яскраво жовтими плямами. Вони мали маленькі, завбільшки з дверні ручки, роги, які були вкриті оксамитом. Як так?
* * *
На жираф'ячий сад опустилася ніч, і якийсь час Біллі проспав без снів, а тоді випав з часу. Біллі прокинувся, накритий ковдрою, у палаті для небуйних божевільних у шпиталі для ветеранів війни в місті Лейк Плесид, у штаті Нью Йорк. Надворі була весна 1948 го, тобто з кінця війни минуло три роки.
Біллі вистромив голову з під ковдри. Вікна в його палаті були відчинені. Було чути, як надворі заливаються пташки. "Цвінь цві рінь?" запитала у Біллі одна з них. Сонце було в зеніті. В цій палаті було двадцять дев'ять пацієнтів, але всі вони тепер прогулювалися подвір'ям і насолоджувалися погодою. Вони могли вільно ходити де схочуть, при бажанні могли навіть поїхати додому. І Біллі Піліґрім теж мав таку змогу. Всі вони прийшли сюди по своїй волі, налякані зовнішнім світом.
Біллі ліг до шпиталю посередині свого останнього курсу Іліумської школи оптометрії. Ніхто й не підозрював, що він помалу з'їздить з глузду. Всі, хто його знав, були переконані, що він поводиться і виглядає як нормальна здорова людина. І от він опинився у шпиталі. Й лікарі з ним погодилися: Біллі й справді божеволів.
Але вони не вважали, що це якось пов'язано з війною. Вони були переконані, що Біллі з'їхав з глузду, тому що в дитинстві батько привів його у басейн і кинув на глибину, а тоді ще підвів його до самого краю Великого каньйону.
Чоловік, що лежав у палаті поруч із Біллі, на війні був піхотним капітаном, і його звали Еліот Роузвотер. Він опинився тут через те, що йому набридло не просихати від алкоголю.
Саме Роузвотер прилучив Біллі до наукової фантастики, зокрема до творів Кровера Тріске. У себе під ліжком Роузвотер тримав неймовірну колекцію копійчаних науково фантастичних романів. Він притягнув їх до шпиталю у великій пласкій скрині. Від цих нашвидку виданих, добре зачитаних книжок тхнуло чи то спідньою білизною, яку не знімали місяцями, чи то старою бараниною. І цей дух виповзав із під ліжка й наповнював усю палату.
Для Біллі Пілігріма Кровер Тріске став найулюбленішим з усіх нині живих письменників, а наукова фантастика єдиним жанром, який Біллі був ще здатний сприймати.
Роузвотер був удвічі розумніший за Біллі, але обидва вони, опинившись в одній і тій самій халепі, поводилися більш менш однаково. Обидва вони з'ясували для себе, що життя не має ніякого сенсу, особливо після того, що їм довелося зазнати на війні. Так, наприклад, Роузвотер застрелив пожежника, якому щойно виповнилося чотирнадцять років, бо він його прийняв за німця.