Курт Воннегут
Брехня
Весна тільки-тільки почалася. У холодному ще сонячному промінні торочки давньої паморозі здавалися зовсім сірими. Вербове віття було вкрите золотистим серпанком пухнастих сережок.
Чорний "ролс-ройс" мчав з Нью-Йорка Коннектікутським шосе.
За кермом сидів Бен Барклі, чорний водій.
— Не перевищуйте швидкості, Бене,— сказав доктор Рімензел.— Деякі обмеження швидкості справді безглузді, але краще дотримуватись їх. Квапитись нічого — у нас часу достатньо.
Бен відпустив педаль газу.
— Навесні вона сама так і рветься вперед,— пояснив він.
— Ну, то не давайте їй волі, добре? — сказав доктор.
— Слухаюсь, сер,— відповів Бен і додав уже тихіше, звертаючись до тринадцятирічного хлопчика, що сидів поруч з ним — до Елі Рімензела, докторового сина: — Бо ж навесні не тільки люди та звірі радіють. На машини теж шал находить.
— Угу,— озвався Елі.
— Усі радіють,— вів далі Бен.— Адже й ти радієш, хіба ні?
— Радію, звичайно,— сумно мовив Елі.
— Ще б пак! Ти ж у таку чудову школу їдеш,— сказав Бен.
Цією чудовою школою була Уайтхіллська школа для хлопців, приватний навчальний заклад у Норт-Марстоні в штаті Массачусетс. Туди і їхав "ролс-ройс". Елі мали зарахувати до списків учнів, які розпочинали заняття з осені, а його батько, випускник 1939 року, мав бути присутній на засіданні опікунської ради школи.
— Щось хлопчик не дуже радіє, докторе,— сказав Бен. Він говорив, аби говорити. Така собі весняна балаканина.
— Що таке, Елі? — неуважно запитав доктор. Його увагу поглинули креслення тридцятикімнатної прибудови до дортуару Пам'яті Елі Рімензела, названого так на честь його прапрадіда.
Доктор Рімензел розклав креслення на відкидному горіховому пюпітрі, вмонтованому в спинку переднього сидіння. Це був кремезний статечний чоловік, лікар, цілитель в ім'я полегшення страждань, бо він народився багатшим за перського шаха.
— Тебе щось непокоїть? — запитав він Елі, не підриваючись від креслень.
— Нічого,— сказав Елі.
Сільвія, чарівлива мати Елі, сиділа поруч з доктором і читала проспект Уайтхіллської школи.
— Це якби на мене,— звернулась вона до Елі,— то я б аж нетямилась від захвату. Адже скоро почнуться чотири найкращі роки твого життя.
— Угу,— відповів Елі.
Він не обернувся до неї, і мати говорила йому в потилицю з шорсткою щіточкою каштанового волосся над твердим білим комірцем.
— Цікаво, скільки Рімензелів навчалося в Уайтхіллі? — сказала.
— Ну, це все одно, що запитати, скільки покійників на кладовищі,— зауважив доктор і сам відповів на цей давній жарт, а заразом і на запитання Сільвії: — Геть усі.
— Якби пронумерувати всіх Рімензелів, що навчалися в Уайтхіллі, то який номер був би в Елі? Ось що я хотіла б знати,— пояснила Сільвія.
- Курт Воннегут — Балаган, або Кінець самотності!
- Курт Воннегут — Бойня номер п'ять
- Курт Воннегут — Сила духу
- Ще 5 творів →
Ці слова викликали у доктора Рімензела легке роздратування.
В них відчувався несмак.
— Таке якось не заведено рахувати,— сказав він.
— Ну хоча б приблизно,— попросила дружина.
— Навіть для приблизної оцінки,— промовив він,— довелося б підняти всі архіви аж до останніх десятиліть вісімнадцятого сторіччя. І передусім треба вирішити, чи вважати Рімензелами також і Шаффілдів, і Хейлі, і Макгелланів.
— То підрахуй, будь ласка,— сказала Сільвія.— Тільки тих.
хто мав прізвище Рімензел.
— Що ж...— доктор знизав плечима,— креслення зашаруділи.— Чоловік з тридцять, мабуть.
— Отже, номер Елі — тридцять перший,— зраділа Сільвія.— Ти номер тридцять один, любий,— повідомила вона каштанову потилицю.
Доктор Рімензел знову зашарудів кресленнями, — Я не хочу, щоб Елі говорив там різні дурниці — ніби він номер тридцять перший і таке інше,— промовив доктор.
— Ну, Елі нічого такого не робитиме,— сказала Сільвія.
У цієї енергійної честолюбної жінки не було свого статку, і хоч заміж за доктора вона вийшла шістнадцять років тому, її все ще дуже цікавили й захоплювали звичаї старих багатих родин.
— Я просто з цікавості, а зовсім не тому, щоб Елі потім говорив, який він номер; неодмінно побуваю в архіві й дізнаюсь, який він усе-таки номер,— не вгавала Сільвія.— Ось що я робитиму, поки ти будеш засідати, а Елі — проходити всі ті приймальні формальності.
— От і чудово,— сказав доктор.— Піди й дізнайся.
— І піду. Як на мене, такі речі дуже цікаві, хоч ти й іншої думки.
. Вона чекала у відповідь репліки, але не дочекалась. Сільвії дуже подобалися сутички з чоловіком через брак стриманості у неї і надмір стриманості у нього, і вона з великою втіхою заявляла під кінець: "Ну, мабуть, у душі я проста провінційна дівчина і лишуся такою назавжди, отож тобі доведеться до цього звикнути".
Проте доктор Рімензел не хотів грати в цю гру. Креслення прибудови цікавили його набагато більше.
— А в нових спальнях будуть каміни? — запитала Сільвія, пригадавши, що в найстарішому крилі будинку збереглися прекрасні каміни.
— Це —подвоїло б вартість будівництва,— сказав доктор.
— Я хочу, щоб Елі, коли це можливо, мав спальню з каміном.
— У таких кімнатах живуть старшокласники.
— Я думала, можна знайти який-небудь хід...
— Який саме "хід" ти маєш на увазі? — поцікавився її чоловік.— Ти вважаєш, я повинен вимагати, щоб Елі надали кімнату з каміном?
— Ну, не вимагати...— сказала Сільвія.
— А настійно просити?
— Можливо, в душі я проста провінційна дівчина,— промовила Сільвія,— та ось я гортаю цей проспект і бачу всі ті будівлі, названі в честь Рімензелів, а потім заглядаю на останню сторінку і помічаю, скільки сотень тисяч доларів Рімензели жертвували на стипендії; і мимоволі починаю думати, що люди, які носять прізвище Рімензел, мають право на малюсінькі привілеї.
— Я хотів би попередити тебе якнайрішучіше,— сказав доктор Рімензел,— що про жодні привілеї, про жодні потурання для Елі ти не проситимеш. Про жодні.
— Та я й не збираюсь,— мовила Сільвія.— Чому ти завжди чекаєш, що я поставлю тебе в незручне становище?
— Нічого я не чекаю,— сказав він.
— Але ж я можу думати те, що думаю?
— Якщо маєш у цьому потребу...
— Так, маю,— не каючись, відповіла вона й зацікавлено схилилася над кресленнями. — Гадаєш, ці кімнати їм сподобаються?
— Кому "їм"?
— Африканцям,— сказала вона, маючи на увазі тридцять хлопців з різних країн Африки, яких, на прохання державного департаменту, щойно прийняли в Уайтхілл. Через це й розбудовували спальний корпус.
— Ці кімнати зовсім не призначені саме для них,— пояснив доктор Рімензел.— Вони не житимуть окремо.
— 01-Сільвія замислилась, а потім додала:-А може так статися, що Елі житиме в кімнаті з кимось із них?
— Ті, що вступають, тягнуть жеребок, кому з ким жити,— сказав він.— Про все це сказано в проспекті.
— Елі! — гукнула Сільвія.
— Що? — озвавсь Елі, — Тобі сподобається жити в одній кімнаті з африканцем?
Елі мляво знизав плечима.
— Нічого? — перепитала Сільвія.
Елі знову повів плечима.
— Мабуть, нічого,— сказала Сільвія.
— Тим краще для нього,— промовив доктор.
"Ролс-ройс" порівнявся зі стареньким "шевроле", у якого задні дверцята були для певності закріплені міцною вірьовкою для білизни. Доктор Рімензел ковзнув поглядом по людині, що сиділа за кермом тієї таратайки, і раптом, радісно вигукнувши, наказав Бенові Барклі їхати поряд з "шевроле". Потім він перехилився через Сільвію, опустив шибку і крикнув:
— Томе! Томеї Старезний "шевроле" вів уайтхіллський однокласник доктора.
На ньому була уайтхіллська краватка, і він весело помахав нею докторові на знак привітання. А тоді показав на симпатичного хлопчака, який сидів поруч з ним, і, гордо усміхаючись та киваючи, дав зрозуміти, що то його син, і везе він його в Уайтхілл. / Доктор Рімензел показав на їжакувату потилицю Елі і ^ допомогою сяючої усмішки пояснив, що він їде туди ж і мету має ту саму. Перекрикуючи свист вітру, вони домовились пообідати разом в "Гостролисті" — готелі, який обслуговував переважно відвідувачів Уайтхілла.
— Ну гаразд,— сказав доктор Рімензел, звертаючись до Бена Барклі.— Поїхали.
— Знаєш,— мовила Сільвія,— кому-небудь треба було б написати статтю...— І, обернувшись до задньої шибки, вона подивилася на стару машину, яка тряслася вже далеко позаду.— Справді, треба.
— Про що? — сяитав доктор.
Він помітив, що Елі попереду згорбився.
— Елі! — сказав він різко.— Сиди прямо! — І знов повернувся до Сільвії.
— Чомусь заведено вважати, що приватні школи — це притулок снобізму, що в них можуть навчати своїх дітей тільки багаті люди,— пояснила Сільвія.— Але ж це неправда!
Вона погортала проспект і прочитала:
— "Уайтхіллська школа виходить з таких передумов: неспроможність оплатити повну вартість уайтхіллської освіти нікому йе повинна бути перешкодою для вступу в школу. Згідно з цим принципом приймальна комісія відбирає щороку приблизно з 3000 кандидатів 150 найздібніших і найдостойніших учнів, незалежно від того, чи можуть їхні батьки внести всі 2200 доларів, які складають плату за навчання. І ті, хто потребує фінансової допомоги, одержують її в належних розмірах. У деяких випадках школа навіть оплачує одяг і транспортні витрати учня".
Сільвія похитала головою.
— По-моєму, це дивовижно. Та як мало людей усвідомлюють те, що син вантажника може вступити в Уайтхілл.
— Якщо він достатньо здібний,— сказав доктор.
— І цим він завдячує Рімензелам,— гордо промовила Сільвія.
— А також багатьом іншим,— додав він.
Сільвія знову почала читати вголос:
— "У 1799 році Елі Рімензел заснував нинішній Стипендіальний фонд, подарувавши школі земельну ділянку в Бостоні площею сорок акрів. Дванадцять акрів цієї ділянки Досі належать школі й оцінюються у 3 000 000 доларів".
— Елі,— сказав доктор.— Сиди як слід! Що це з тобою?
Елі випростався, але тут-таки знову почав осідати, немов снігова баба на пекельній сковороді. У нього була вагома причина на те, щоб осідати, коли вже ні вмерти на місці, ні щезнути він не міг. А пояснити, в чім річ, у нього не ставало духу. Осідав він тому, що його не прийняли в Уайтхілл. Він провалився на вступних іспитах. Батьки нічого про це не знали, бо Елі перший побачив серед ранкової пошти конверт з жахливим повідомленням і подер його на дрібні клаптики.
Доктор Рімензел і його дружина й на мить по сумнівалися, що їхнього сина приймуть в Уайтхілл. Вони просто не могли собі уявити, що він там не вчитиметься, отож їх не дуже цікавило, як він склав іспити, і, не діставши повідомлення про наслідки, вони не звернули на це уваги.
— А в чому, власне, полягає процедура зарахування? — спитала Сільвія, коли чорний "ролс-ройс" перетнув межу РодАйленда.
— Не знаю,— сказав доктор.— Мабуть, вона тепер украй ускладнилася з усіма цими анкетами, що їх треба заповнювати в чотирьох примірниках, перфокартами, бюрократами...