Ми щойно відкрили новий вхід до Мамонтової печери!"
Еліза розреготалась. Хихотіла і медсестра. Навіть я сміявся. Всі ми заходилися від сміху.
А тим часом наші батьки перебували в іншій частині дому. Вони тримались осторонь від подібних жартів.
Проте вже тоді – на початку тих розваг – ми відчули першу тривогу, бо іноді нас роз'єднували. Під час деяких тестів ми перебували на відстані принаймні в кілька кімнат. І як тільки відстань між Елізою та мною зростала, я тупів і втрачав упевненість у собі.
Коли ми возз'єднувались, Еліза казала мені, що почуває приблизно те саме. "Мені здавалося,– говорила сестричка,– ніби голова моя наповнюється кленовим сиропом".
Проте ми обоє мужньо прагнули не помічати, якими понурими й пригніченими дітьми ставали ми, коли нас роз'єднували. Тож ми вдавали, ніби ті дефективні діти не мають до нас ніякого відношення. Я та Еліза навіть вигадали для них прізвиська. Ми прозвали їх Бетті Браун і Боббі Браун.
А тепер саме до речі згадати про таке: коли Еліза загинула під сніговою лавиною в горах на Марсі, ми ознайомилися з її заповітом і дізналися, що сестричка просила поховати її там, де її спостигне смерть. Над могилою мав стояти простий надгробок з написом:
ТУТ ПОХОВАНО БЕТТІ БРАУН
Останнім із фахівців, який оглянув нас, став психолог – доктор Корделія Суейн Кордінер. Вона ухвалила рішення, згідно з яким Еліза та я мали жити окремо,– тобто на віки вічні залишитися Бетті і Боббі Браунами.
Розділ 16
Російський письменник Федір Михайлович Достоєвський якось зауважив: "Якийсь, такий прекрасний, святий спомин, збережений з дитинства, можливо, найкращим вихованням і є". Можу навести й інший приклад швидкісного навчання дитини: коли вона знайомиться з вельми шанованою у світі дорослою людиною і відкриває, що насправді та особа є небезпечним психопатом.
Саме такий подарунок і зробило нам життя, коли звело нашу долю з доктором Корделією Суейн Кордінер, яку вважали всесвітнім авторитетом у галузі психологічних тестів.
Назвати Достоєвського по батькові мені пощастило тільки тому, що в холі Емпайр-стейт-білдінга знайшлася Британська енциклопедія.
У товаристві дорослих доктор Корделія Суейн Кордінер була незмінно люб'язна і справляла на всіх найкраще враження. Приходячи в наш дім, вона завжди вдягалася з вишуканою елегантністю: черевики на високих підборах, яскраві екзотичні сукні, коштовні прикраси.
Ми чули, як одного разу Корделія Суейн Кордінер заявила нашим батькам: "Якщо жінка здобула три докторські наукові ступені й очолює дослідницьку корпорацію з річним бюджетом у три мільйони доларів, це аж ніяк не означає, що вона не може бути жіночною і привабливою".
Та тільки-но вона залишалася з нами віч-на-віч, як її відразу посідала параноїдна шизофренія.
– Годі вередувати! – погрожувала нам вона.– Зі мною, мої зашмаркані мільйонерчики, ваші коники не пройдуть!
Оскільки доктор Кордінер була параноїком, особливо неприємним для нас виявилося те, що її середнє ім'я збігалося з нашим прізвищем.
– Я вам – не тітонька Корделія! – заявляла вона.– Ви собі не сушіть над цим свої аристократичні голівки. Коли мій дід виїхав із Польщі, він змінив прізвище Станкевич на Суейн.– Очі в неї засвітилися.– Ану, скажіть: "Станкевич!"
Ми сказали.
– А тепер – "Суейн",– зажадала вона.
Ми виконали і цей наказ.
Нарешті хтось із нас запитав, чого вона так казиться.
Це запитання анітрохи не розсердило її.
– Ви помиляєтесь,– пролунало у відповідь.– Казитися через такі дрібниці людині мого фаху не випадає. Але зважте, що запросити людину моєї кваліфікації в таку далеч і глушину, аби особисто оглянути двох дітей,– це однаково, що звернутися до Моцарта з проханням настроїти фортепіано. Це те саме, що просити Альберта Ейнштейна збалансувати чекову книжку. Чи зрозуміли ви мене, "міс Елізо" й "містере Вілбер"? Здається, так вас тут називають?
– Тоді чого ж ви приїхали? – запитав я.
Тут вона розлютилася знову. Не тамуючи свого роздратування, доктор Корделія Суейн Кордінер процідила:
– Тому, мій маленький лорде, що тут пахне великими грошима.
Новим ударом для нас стало повідомлення, що вона збирається обстежувати кожного окремо. Із щирою наявністю ми спробували заперечити. Мовляв, у нас значно краще виходило б із відповідями, якби нам дозволили бути разом – голова до голови.
Доктор Кордінер була уособленням іронії.
– Авжеж, шановні містере й міс,– глузливо відказала вона.– Ви, мабуть, хотіли б ще прихопити з собою в кімнату для тестування енциклопедичний словник. Або й цілий факультет Гарвардського університету, який би підказував вам правильні відповіді, коли виникатимуть сумніви.
– Це було б непогано!– в один голос відповіли ми.
– У такому разі, якщо вам цього ще ніхто не казав,– провадила вона,– нагадаю, що ви живете у Сполучених Штатах Америки, де людина може розраховувати тільки на себе.
Мене запросили сюди, щоб я обстежила вас,– вела далі доктор Корделія Суейн Кордінер,– проте доведеться ще й навчити вас головного правила нашого життя, за що ви дякуватимете мені довіку.
Ось воно, те головне правило життя, якого вона нас навчила: "Тоді бог дасть, як сам за себе подбаєш".
– А тепер,– запропонувала вона,– спробуйте повторити і запам'ятати.
І я не тільки проказав той афоризм, але й досі його пам'ятаю: "Тоді бог дасть, як сам за себе подбаєш".
Отак воно.
І довелося нам дбати кожному за себе. Екзаменували нас окремо, за столом з нержавіючої сталі, що стояв у їдальні, обкладеній кахлями. Поки одного з нас обстежувала доктор Кордінер,– "тітонька Корделія", як ми прозвали її між собою,– другого тримали десь далеко, наприклад, у залі для танців, у вежі північного флігеля.
Візерсу Візерспунові ставили в обов'язок стерегти того, хто залишався в залі. Таке доручення йому дали тому, що колись він був солдатом. Ми чули, як одного разу "тітонька Корделія" давала йому інструкції. Вона наказувала пильно стежити за кожним з нас – чи, бува, не спілкуємося ми з Елізою за допомогою телепатії.
Кінець кінцем учені з'ясували: деякі люди справді здатні обмінюватись інформацією з іншими, не користуючись ні візуальними, ні звуковими сигналами. Передавачі і приймачі такого зв'язку розташовані на поверхні носоглотки, отже, ті порожнини мають бути здоровими й чистими.
Основним ключем до розгадки цієї таємниці стало таке загадкове речення, на витлумачення якого пішло багато років: "Я почуваю себе таким самотнім, коли в мене нежить".
Отак воно.
Та коли відстань між мною й Елізою була більша, ніж три метри, телепатія не спрацьовувала. Коли одне з нас сиділо в їдальні, а друге – в танцювальній залі, це було те саме, якби ми перебували на різних планетах.
Я, звичайно, міг скласти письмові Іспити, проте Еліза – ні. Перевіряючи сестру тестами, "тітоньці Корделії" доводилося читати вголос кожне запитання, а потім ще й записувати відповідь.
Нам здавалося, що ми так і не відповіли правильно на жодне із запитань. Але, слід гадати, на кілька нам пощастило дати бодай доладну відповідь. Адже доктор Кордінер, звітуючи нашим батькам про наслідки обстежень, сказала, що наші розумові здібності "трохи нижчі від нормального рівня для дітей їхнього віку".
Не здогадуючись, що ми можемо підслуховувати, вона провадила: "Еліза, мабуть, ніколи так і не навчиться читати й писати, а отже, не зможе брати участь у голосуванні на виборах або дістати шоферські права". Доктор Кордінер спробувала пом'якшити свій суворий висновок, зазначивши, що Еліза справляє враження "досить балакучої співрозмовниці".
Що ж до мене, то вона сказала так: "Непоганий і серйозний хлопець, одначе легко піддається впливу легковажної сестри. Він уміє читати й писати, проте погано розуміє значення слів і зміст речень. Якщо його розлучити з Елізою, є підстави сподіватися, що з нього вийде робітник на бензоколонці або сторож сільської школи. У нього всі нахили і здібності прожити щасливе і суспільно корисне життя в провінції".
Розділ 17
Спочатку наші сердешні батьки вважали нас за ідіотів. І вони спробували змиритися з цим. Потім вони повірили, що ми – генії.
І спробували змиритися з цим. Тепер батьків повідомили: ми трохи не дотягуємо до сірого посереднього рівня. Доводилося змиритись і з цим.
Підглядаючи крізь шпарку, ми з Елізою стали свідками незграбної і невдалої спроби наших батьків відстояти свої попередні позиції. Вони запитали Корделію Суейн Кордінер: як пов'язати сірий розумовий рівень близнюків з тим фактом, що вони можуть розмовляти на досить складні теми та ще й стількома мовами.
Але доктор Кордінер не розгубилась і дала цьому таке пояснення: – Світ кишить людьми, які вміють прикидатися куди розумнішими, ніж вони насправді є. Сиплючи цитатами, фактами, іноземними слівцями тощо, вони анічогісінько не знають про істинний сенс буття. Мій обов'язок – виявляти таких суб'єктів. З одного боку, щоб захистити від них суспільство, з другого – щоб уберегти їх від самих себе.
Ваша дочка Еліза – найкращий тому приклад,– провадила доктор Кордінер.– Вона читала мені цілі лекції з економіки, астрономії, музикознавства та безлічі інших наук, про існування яких ви й гадки не маєте. А тим часом ця дівчинка не вміє ні читати, ні писати – і ніколи цього не навчиться.
Доктор Кордінер заспокоїла батьків, що наш випадок не з найгірших. Адже ні брат, ні сестра не прагнуть дістати якісь престижні посади.
– Вони позбавлені будь-яких амбіцій,– розвивала свою думку психолог.– Тому життя не особливо їх розчарує. Єдине, чого їм зараз хочеться,– це вічно жити так, як вони досі жили. А це, звісно, неможливо.
На знак згоди батько зажурено кивнув головою.
– То ви кажете, хлопець трохи розумніший?
– Лише тим, що вміє читати й писати,– відповіла доктор Кордінер.– Зате він значно поступається сестрі в комунікабельності. Коли Елізи немає поруч, брат мовчить як риба. Раджу вам послати його на навчання до однієї із спеціальних шкіл, де не надто високі академічні вимоги й не особливо вирує громадське життя. Тоді хлопець навчиться сам стернувати своїм човном.
– Чого навчиться? – перепитав батько.
– Стернувати власним човном! – повторила доктор Кордінер.
У ту хвилину нам з Елізою слід було б розтрощити стіну на друзки і обурено вдертись до бібліотеки.
Та ми розуміли, що можливість підслуховувати розмови залишалась одним з небагатьох наших привілеїв.