Щиро раді вас бачити. Пам'ятаєте, хто ми такі?
Еліза та я стурбовано переглянулись і щось забелькотіли одне до одного давньогрецькою мовою. Пригадую, сестричка висловила тією мовою щирий подив: невже справді ми вважаємося ріднею оцим чарівним лялькам?
Батько поспішив на допомогу. Він нагадав ім'я, яким ми його колись назвали.
– Я – Бу-блу,– заявив татусь.
Ми з Елізою вирячили очі, наче охоплені глибоким хвилюванням.
– Бу-блу! – в один голос заволали ми, не вірячи своєму щастю.– Бу-блу! Бу-блу! – не вгавали ми.
– А ось,– провадив батько, показуючи на матінку,– ваша Му-блу.
Для нас це виявилося ще сенсаційнішою новиною.
– Му-блу! Му-блу! – зарепетували ми.
І тут я та Еліза, за традицією, здійснили черговий гігантський стрибок у своєму інтелектуальному розвитку. Без будь-чиїх сторонніх підказок ми збагнули: якщо батьки завітали до нас – значить, незабаром наш день народження. І ми пробубоніли досить ідіотське слово, що означало день народження:
– Фуф-бей!
Як звичайно, ми вдавали неймовірне збудження. Ми навіть стрибали на радощах. На ту пору ми стали такими здоровенними, що підлога під нами вгиналася, мов батут.
Але зненацька ми вгамувалися, як звичайно, вдавши, що від надмірного щастя нас мовби паралізувало.
На цьому завжди й закінчувалася вистава. Потім нас відводили до себе.
Отак воно.
Розділ 9
Нас поклали у виготовлені на замовлення дитячі ліжка з бічними стінками, поставлені в сусідніх кімнатах. Спальні з'єднувалися потаємним ходом. Самі "ліжечка" розмірами не поступалися залізничним відкритим платформам. Коли піднімали бічні стінки, зчинявся оглушливий гуркіт.
Ми з Елізою вдали, ніби миттю заснули. Проте за якихось півгодини вже сиділи разом у її кімнаті. Доглядальниці до нас не заходили – адже на здоров'я ми ніколи не скаржились. До того ж за нами закріпилася слава: "...просто золоті діти, коли сплять".
Тим часом ми скористалися люком таємного ходу, що був під Елізиним ліжком, і, підміняючи одне одного, почали стежити за батьками, які зачинились у бібліотеці. Крізь непомітний отвір, просвердлений нами в стіні та картинній рамі з портретом професора Ілайю Рузвельта Суейна, їх було добре видно.
То була дивовижна бесіда. Наші любі батьки розмовляли так мляво, що спокійно могли б і поснути. Здавалося, батька з матір'ю зачаровано, і через те вони говорили тільки на теми, які анітрохи їх не цікавили.
І їх справді було зачаровано. Але що то за чари, ми з сестрою здогадатися не могли: бажання смерті власним дітям повністю паралізувало і скувало їх.
І я певен, хоч ніяких доказів у мене нема: жоден з них ніколи не сказав уголос, що хоче нашої з Елізою смерті.
Отак воно.
І ось тоді в каміні раптом засичало. То з сирого поліна шумно вирвалася пара.
А що мати, подібно до всіх живих істот, являла собою сполучення хімічних реакцій, то вона зойкнула моторошним вереском. Її хімічні компоненти зажадали відреагувати цим зойком на сичання вогню.
Проте материні хімічні сполуки не вдовольнилися тільки цією простою реакцією. Вони вирішили, що настав час, коли матінка має висловити вголос свої почуття до власних дітей. І вона їх висловила, та ще й як! Руки їй зсудомило, спина в неї вигнулася дугою, а обличчя взялося зморшками. Замість ще молодої жінки ми побачили перед собою старезну відьму.
– Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! Ненавиджу їх! – вигукнула вона.
І вже за кілька секунд мати цілком ясно і недвозначно сказала, кого саме вона ненавидить.
– Ненавиджу Вілбера Рокфеллера Суейна та Елізу Меллон Суейн.
Розділ 10
Тієї ночі мати зазнала нападу тимчасового божевілля.
Згодом я навчуся краще розуміти її. І хоч мені ніколи не судилося любити ні своїх батьків, ні когось іншого, я ще не раз захоплюватимуся бездоганною порядністю матері. Вона зовсім не була лихослівною. Хай би то був прилюдний виступ, хай приватна розмова – через неї нічия репутація не страждала.
Отже, насправді то була не наша рідна мати, яка напередодні нашого п'ятнадцятиріччя заявила: "Як я можу любити цих моторошних потвор?" – маючи на увазі, звичайно, Елізу й мене.
Ні, то таки була не наша матуся, яка мовила, звертаючись до батька: "Як могла я спородити на світ дві отакі без'язикі колоди?"
І таке інше.
А що ж тато? Він схопив її в обійми, заливаючись слізьми від любові й жалю.
– Ох, Калебе, Калебе,– голосила вона в обіймах чоловіка,– це була не я!
– Авжеж не ти,– погодився він.
– Пробач мені.
– Звичайно.
– Чи коли-небудь простить мене бог?
– Він уже простив,– заспокоював її батько.
– Наче диявол у мене вселився,– виправдовувалась матуся.
– Так воно й було, Тіс,– погодився батько.
Потроху мати заспокоювалась.
– Ох Калебе! – зітхнула вона.
Щоб ви не подумали, ніби я прагну розчулити вас, скажу, що в ті дні ми з Елізою були не вразливіші за кам'яні статуї.
Ми потребували батьківської любові, як риба потребує парасольки.
Тож коли мати вигукнула, що ненавидить нас, ми сприйняли це спокійно. Ми просто замислилися над поведінкою матері в суто інтелектуальному плані.
Нарешті вона таки опанувала себе. Якщо вже господь бог вирішив випробувати її в такий спосіб, вона знайде в собі сили ще на сотню таких днів народження. Та перш ніж остаточно підготуватися до цієї покути, вона висловила одне побажання:
– Калебе, я все на світі віддала б за один проблиск розуму в очах хоч котрогось із наших близнюків.
А це було так просто владнати.
Простісінько.
Отож ми з Елізою пробралися до неї в кімнату й зробили з простирадла великий транспарант. І, коли наші батьки міцно заснули, ми крізь потаємний отвір за відсувною стінкою шафи пробралися в їхню спальню і повісили той транспарант таким чином, щоб він виявився першим предметом, на якому вранці зупиняться очі батьків.
Ось що було на ньому написано:
ЛЮБІ НАШІ МАТЕР І ПАТЕР!
МИ НІКОЛИ НЕ СТАНЕМО ВРОДЛИВИМИ,
АЛЕ ЦІЛКОМ МОЖЕМО БУТИ ТАКИМИ РОЗУМНИМИ ЧИ ТУПИМИ, ЯКИМИ ЗАХОЧЕ БАЧИТИ НАС ОТОЧЕННЯ.
ІЗ ЦІЛКОВИТОЮ ДО ВАС ПОВАГОЮ,
ВАШІ ЕЛІЗА МЕЛЛОН СУЕЙН
ТА ВІЛБЕР РОКФЕЛЛЕР СУЕЙН.
Отак воно.
Розділ 11
Оце так ми з Елізою зруйнували наш рай – нашу країну двох.
Наступного ранку ми прокинулися раніше від батьків, навіть ще перед тим, як слуги прийшли одягати нас. Ми не передчували ніякої небезпеки. Одягаючись, ми ще уявляли собі, що розкошуємо в нашому раю.
Пригадую, я спинився на строгому синьому в тонку смужку костюмі-трійці. А Еліза обрала кашеміровий джемпер, твідову спідницю й намисто з перлів.
Ми домовилися, що від нашого імені говоритиме сестра, оскільки в неї розкішне контральто. Мій голосок аж ніяк не годився для такої урочистої події. Адже ми збиралися заявити, що світ став з голови на ноги.
Згадайте: досі ми говорили тільки "Бу-бу-бу", "Ду-ду-ду" і таке інше.
У вітальні, між колонами із зеленого мармуру, ми зустрілися з нашою доглядальницею Оветою Купер. Побачивши нас не в ліжках, та ще й одягнутими, вона остовпіла.
Перш ніж служниця здобулася на слово, ми з Елізою торкнулися одне одного головами і утворений в такий спосіб єдиний геній звернувся до Овети Елізиним голосом, ніжним, наче музика віоли.
Ось що він сказав їй:
– Доброго ранку, Овето. Від сьогодні для всіх нас починається нове життя. Як ти сама бачиш і чуєш, ми з Вілбером більше не ідіоти. Минулої ночі сталося чудо. Здійснилася мрія наших батьків. Ми зцілилися.
Ще ж до тебе, Овето, ти й надалі мешкатимеш у своїй кімнаті, користуватимешся кольоровим телевізором, і, можливо, навіть, тобі підвищать платню – як винагороду за все те, що ти зробила, аби таке чудо сталося. Ніхто із слуг не відчує ніяких змін, крім однієї: жити в домі стане легше і приємніше, ніж дотепер.
Негарна й миршава Овета заклякла, наче кролик, який натрапив на гримучу змію. Та ми з Елізою не були гримучою змією. Коли наші голови торкались, ми утворювали геній доброти, якого досі не знало людство.
– Ми більше не харчуватимемося в обкладеній кахлями їдальні,– провадило контральто.– В нас цілком пристойні манери, і незабаром ти в цьому пересвідчишся на власні очі. Тому, будь ласка, накрий стіл на терасі. І не забудь попередити нас, коли прокинуться матер і патер. Окрім того, було б дуже мило з твого боку, якби відсьогодні ти називала нас "містер Вілбер" і "міс Еліза". Ну, а тепер біжи й попередь усіх про чудо.
Овета стояла, наче громом прибита. Тоді я, щоб повернути її до тями, лунко ляснув у неї під носом пальцями.
Вона зробила реверанс.
– Слухаюсь міс Елізо,– пробелькотіла вона – і майнула розносити новину.
Тільки-но ми вмостилися на терасі, як решта слуг почали боязко, поодинці з'являтися перед нами, щоб роздивитись молодого містера та міс, на яких ми перетворилися.
Звертаючись до них на повне ім'я, ми чемно вітали кожного. Навіть ставили їм дружні запитання. Це свідчило, Що нам добре відомі всі подробиці їхнього життя. Ми попросили у них пробачення за наше раптове перевтілення, яке, можливо, надто приголомшило декого.
– Нам і на думку не спадало,– сказала Еліза,– що хтось хотів бачити нас розумними.
На той час ми вже остаточно освоїлися у своїй новій ролі, тож нарешті я зважився обізватись. Тепер мій тонкий голос уже не звучатиме по-ідіотському.
– З вашою допомогою,– почав я,– ми перетворимо цей дім на оселю розуму. Підуть у небуття часи, коли в ньому панував ідіотизм. Нехай упадуть усі мури!
– Чи є в кого-небудь запитання?– поцікавилась Еліза.
Таких не виявилося.
На той час хтось уже зателефонував докторові Мотту.
Наша мати до сніданку не вийшла. Заціпеніло лежала вона в своєму ліжку.
Батько з'явився до нас один: неголений, у піжамі, його трусило, наче в пропасниці, і обличчя судомило. Нас із Елізою трохи спантеличило, що наш тато не здавався нітрохи щасливішим. Ми привіталися з ним не лише англійською, але й кількома відомими нам іноземними мовами.
Саме на одне з таких іноземних привітань батько зрештою відповів.
– Бонжур,– промимрив він.
– Прошу сідати! Прошу сідати!– весело вигукнула Еліза.
Бідолаха так і сів.
Звісно, його пригнітило відчуття провини: протягом тривалого часу з розумними дітьми – плоттю від його плоті – поводилися, мов з ідіотами.
Гірше того. Досі батькова совість і всі його порадники запевняли, що він не може любити нас, оскільки самі ми нездатні на почуття і нас просто немає за що любити. Але тепер він повинен буде любити нас, а батько відчував, що це йому над силу.
Він з жахом відкрив те, про що мати здогадалася, навіть не вийшовши до сніданку: розум і лагідність у оболонці таких потвор, як ми, зробили нас ще бридкішими.
Ні батько, ні мати не були в цьому винні.