Тепер настала черга спіритуалістів, окультистів тощо. Хтось написав статтю, в якій доводилось, що Лавкрафт запозичив свою міфологію в пані Блаватської. Ще хтось оголосив, що міфологія Лавкрафта — це частина кабалістичної традиції. Лавкрафт несподівано став найпопулярнішим у світі письменником. Його книжки різними мовами видавалися мільйонними тиражами. Читачі жахалися, гадаючи, що ми можемо потурбувати "Старих" у їхніх підземеллях і тоді станеться катастрофа, яку так яскраво описав Лавкрафт у "Поклику Цтгульгу".
Місто в "Неритмічній тіні" не мало назви, але в одному з ранніх Лавкрафтових романів воно згадувалось під назвою "Невідомий Кадат". Газетярі охрестили наше підземне місто Кадатом, і назва прижилася.
Майже в той самий час якийсь божевільний на ім'я Делглайш Фуллер оголосив у Нью-Йорку про створення Анти-Кадатського товариства, яке поставило собі за мету не дати нам можливості розкопати Кадат і потривожити "Старих". Півмільйона чоловік вступило до товариства відразу, а через дуже короткий час число його членів виросло до трьох мільйонів. Вони висунули гасло: "Здоровий глузд — у майбутньому; забудьмо минуле". Вони купували рекламний час на телебаченні і запрошували виступати відомих психологів, а ті заявляли, що видіння Лавкрафта — це наочний приклад екстрасенсорного сприймання, яке Райх і його співробітники так переконливо продемонстрували в Дюкському університеті. Отже треба, мовляв, уважно поставитись до осторог Лавкрафта, бо якщо "Старих" розтривожити, то це може привести до загибелі всього людства.
Делглайш Фуллер був божевільний, що мав неабиякі організаторські здібності. Він заорендував величезну ділянку землі на відстані п'яти миль від Каратепе, побудував там кемпінг і почав закликати своїх послідовників приїжджати під час відпустки до кемпінгу й усіляко заважати проведенню розкопок на Чорній горі. Раніше та ділянка належала фермерові, який з радістю продав її за величезну суму грошей. Оборудку облагодили так швидко, що турецький уряд не встиг утрутитися і вжити проти неї заходів.
Фуллер мав здатність захоплювати своїми ідеями химерних багатих жінок, які вкладали свої гроші в рух проти розкопок на Чорній горі. Вони купували вертольоти, і ті літали над горою з підвішеними світловими написами, які засуджували проведення розкопок.
Уночі вертольоти прилітали й скидали сміття, і нам уранці часто доводилось витрачати кілька годин, щоб прибрати гнилі фрукти й овочі, старі бляшанки. Прихильники Фуллера здійснювали марші протесту до колючого дроту двічі на день, часом колонами по тисячі чоловік у кожній. Це тривало протягом трьох тижнів, поки ООН після бурхливих дебатів прийняла рішення вжити заходів і послати до місця розкопок війська. Тим часом Фуллер заручився підтримкою п'яти американських сенаторів, а ті внесли законопроект про заборону розкопок на Каратепе. Вони, звичайно, пояснювали свої дії не забобонним страхом" а, мовляв, повагою до давно померлої цивілізації. Чи маємо ми право, казали вони, тривожити сон століть? Сенат із честю вийшов з цієї ситуації — законопроект було відхилено величезною більшістю голосів.
І саме тоді, коли Анти-Кадатське товариство, здавалося, почало втрачати вплив через свої галасливі заходи, газети опублікували нові дані про Станіслава Перзинського та Мірзу Діна. Це дало новий поштовх усій справі.
Ось головні факти щодо названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін — перс: обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості були багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки біографії свого діда. російського поета Надсона[7]. Крім того він редагував видання фантастичних оповідань Яна Потоцького. У 1898 році опублікував химерну книжку, яка попереджала людство, що йому загрожують страховища, які збудували під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, які можна було витлумачити як ілюстрації до оповідань Лавкрафта про Кадат — потворна архітектура з похилими площинами і величезними кутастими баштами. Всі ці матеріали опублікувало Анти-Кадатське товариство.
Про особистість Мірзи Діна відомостей було менше. Він також описував пророчі видіння, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Він теж пробув останні п'ять років свого життя в божевільні, звідки писав листи членам перського уряду, в яких попереджав про поріддя страховищ, які збираються захопити землю. Мірза Дін помістив своїх страховищ десь у джунглях Центральної Африки, у нього вони мали вигляд велетенських слимаків. Свої величезні міста вони будували з власних слизових виділень, які, висихаючи, твердли на камінь.
Більшість листів Мірзи Діна пропало, а ті, що збереглися, за стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували конуси Лавкрафта. Загалом, складалося враження, що всі троє описували ті самі видіння, пов'язані зі "Старими" та їхнім містом.
Після того, як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність Анти-Кадатського товариства почала поступово згасати; але ще протягом вісімнадцяти місяців вони створювали відчутні перешкоди для нашої роботи. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин[8].
Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока. Його будівництво розпочав італійський уряд, застосовуючи для цього такого самого крота, як і під час будування тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сицилії). а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб запобігти завалам у нижній частині тунелю.
Блок, як ми й гадали, був величезний — шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев'яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Сумнівів стосовно того, що ми мали справу з расою велетнів або чародіїв, більше не могло бути. Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали расі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє сенсаційне відкриття і довів, що ті великі міста населяли і велетні, і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей.)
Ми все ще не могли встановити дату виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що "Старі" жили сто п'ятдесят мільйонів років тому, і широкий загал читачів вірив йому. Це, звичайно, було перебільшення. Нейтронний датувальний прилад Райха показував, що вік підземного міста становив менш як два мільйони років, і навіть це могло бути перебільшенням. У даному разі визначити вік блоків було дуже складно. Археологи звичайно роблять це, аналізуючи над знайденим об'єктом різні шари землі, які виконують роль своєрідного календаря. Але в усіх трьох випадках, що стосувалися міст велетнів, одні дані суперечили іншим. Єдине, що можна було сказати напевно, — це те, що кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки кілька тисяч футів. При слові "потоп" геологові відразу спадає на думку плейстоцен — доба. що існувала мільйони років тому. Але в родовищах поблизу Квінсленда було знайдено сліди гризунів; ті, як відомо, виникли лише в добу пліоцену, що на п'ять мільйонів років ближче до нашого часу.
Все це аж ніяк не стосується головної лінії моєї розповіді. Бо вже задовго перед закінченням будівництва першого тунелю я втратив інтерес до розкопок на Каратепе. Я вже знав, що розкопки — це був умисний захід паразитів свідомості.
А дізнався я про це ось як.
Наприкінці липня 1997 року я був виснажений до краю. Навіть під величезним п'ятимильним парасолем від сонця, який знижував температуру до шістдесяти градусів у тіні. перебування на Каратепе було нестерпним. Сморід від сміття, яке скидали на нас послідовники Фуллера, стояв неймовірний, різноманітні дезинфекційні засоби не покращували, а навпаки, погіршували ситуацію. Сухий вітер здіймав хмари куряви. Сидячи в тимчасових спорудах з кондиціонерами, ми протягом цілого півдня пили холодний шербет з трояндовими пелюстками. У липні в мене почалися страшенні напади головного болю. Пробувши два дні в Шотландії, я відчув себе трохи краще і повернувся до роботи, але ще через тиждень зліг у гарячці. Мені так надокучили безперервні відвідини газетярів та горлопанів з Анти-Кадатського товариства, що я перебрався до свого помешкання в Діярбакирі, де панували спокій і прохолода. Помешкання було на території Англо-Індійської уранової компанії, а сторожа компанії з непроханими гістьми не панькалася.
Тут на мене чекали гори листів і кілька величезних пакунків, але два дні я до них не торкався — лежав собі в ліжку й слухав опери Моцарта, записані на платівках. Гарячка помалу покинула мене. На третій день я вже почував себе досить добре, щоб узятись за листи.
Серед листів було повідомлення від фірми "Стандард моторз енд інджініерінг", у якому говорилося, що, на моє прохання, фірма надсилає більшість паперів Карела Вайсмана на мою адресу в Діярбакир. Так ось що було в тих пакунках. Інший лист надійшов від видавництва "Норсвестерн юніверсіті пресс", у якому видавці запитували, чи не згодився б я доручити їм опублікувати роботи Карела з психології.
Усе це дуже втомило мене. Я надіслав листа Баумгартові в Лондон і повернувся до опер Моцарта. Але докори сумління не покидали мене, і на другий день я розпечатав інші листи. Серед них був лист від Сайделя, з яким Баумгарт жив у одному помешканні (він був гомосексуаліст); Сайдель повідомляв мене, що з Баумгартом стався нервовий напад і що він перебуває зараз у Німеччині зі своєю сім'єю. Це означало, що питання про дальшу долю паперів Карела мав вирішувати я сам.
З величезною неохотою заходився я відкривати перший пакунок. Він важив близько сорока фунтів, і в ньому були виключно результати тестів, проведених на ста службовцях з метою визначити їхню реакцію на зміни кольорів. Я аж тіпнувся, і знову вернувся до "Чарівної флейти".
У той вечір молодий іранець, керівний працівник, з яким я встиг заприятелювати, завітав до мене, щоб посидіти за пляшкою вина. Я почував себе дуже самотньо і був радий нагоді поговорити.