Навіть тема розкопок не була більше для мене нестерпною, і я залюбки розповів йому весь підспідок нашої роботи. Залишаючи мене, він звернув увагу на пакунки і спитав, чи мають вони якесь відношення до розкопок. Я розказав йому про самогубство Вайсмана і признався, що сама лише думка відкрити ті пакунки наганяє на мене нудьгу й викликає мало не фізичний біль. Він сказав з притаманною йому веселістю й зичливістю, що міг би зайти на другий день уранці й відкрити їх для мене. Якщо це все папери, пов'язані з тестами, то він доручить своєму секретареві відіслати Їх на адресу Північно-Західного університету. Я розумів, що він запропонував свої послуги у віддяку за мою щиру з ним розмову того вечора, і з готовністю прийняв пропозицію.
Коли я вийшов з ванни наступного ранку, він уже розпакував і переглянув папери. У п'яти пакунках із шести містилися робочі матеріали. А шостий, сказав він, ніби більш "філософського характеру", і радив мені переглянути, що там усередині.
Він пішов, а невдовзі прибув його секретар і почав прибирати величезну купу жовтих аркушів стандартного розміру, якими була завалена моя вітальня.
Матеріали шостого пакунка були в охайних блакитних обгортках і складалися з аркушів, друкованих на машинці і скріплених металевими кільцями. На кожній обгортці від руки було написано: "Роздуми над історією". Кожна обгортка була запечатана кольоровою клейкою стрічкою. Я подумав (і, як виявилося пізніше, мав рацію), що ті обгортки не розкривались від часу смерті Вайсмана. Я ніколи так і не дізнався, що навело Баумгарта на думку послати їх фірмі "Дженерал моторс". Мабуть, спочатку він відклав їх для мене, а потім якимось чином спакував разом із робочими матеріалами.
Обгортки не були пронумеровані. Я розкрив першу й побачив, що ці "роздуми" охоплювали всього-на-всього історію останніх двох століть — період, що ніколи не викликав у мене особливого зацікавлення.
Я вже схилявся до думки відіслати й ці обгортки Північно-Західному університетові без дальшого перегляду, але обов'язок сумління все-таки взяв гору. Я вклався в ліжко, захопивши з собою півдюжини блакитних обгорток.
Цього разу я випадково взяв ту обгортку, що й треба було. Відкривши її, я прочитав перше речення:
"Ось уже кілька місяців я твердо переконаний, що на людство постійно нападає своєрідний рак свідомості".
Чудове речення! І я подумав, як би було гарно, щоб саме цим реченням починалося зібрання Карелових праць... Рак свідомості... Ще одна назва, синонім для неврозу або ангедонії[9], духовної хвороби двадцятого сторіччя... Я жодної миті не сприймав цю назву буквально. Я читав далі. Зростання числа самогубств... Велика кількість випадків убивства дітей... Постійна загроза атомної війни... Поширення наркоманії... Все це було відоме. Я позіхнув і перегорнув сторінку.
Через кілька хвилин я вже читав уважніше. Не тому, що матеріал вразив мене своєю правдивістю, істинністю чи оригінальністю, а тому що я раптом запідозрив Карела в божевіллі. Замолоду я читав книжки Чарлза Форта[10], в яких йшлося про існування велетнів, фей та плавучих континентів. Але Форт писав про все те з гумором. Ідеї Карела Вайсмана були так само божевільні, як і Фортові, але відрізнялися від них серйозністю викладу. Залишалося одне з двох: або Вайсман перед смертю поповнив лави знаменитих учених-диваків, або він збожеволів. Беручи до уваги факт самогубства, я більше схилявся до останньої можливості.
Я читав далі і в мене прокидалася якась нездорова зацікавленість змістом написаного. Після перших сторінок Вайсман більше не згадував про "рак свідомості", натомість він зосередив свою увагу на історії культури останніх двох століть... Зміст був ретельно аргументований, а виклад просто блискучий. Я відразу пригадав наші довгі розмови в Упсалі. Ополудні я все ще читав. О першій годині мені стало ясно, що цей день назавжди залишиться в моїй пам'яті. Саме через те, що я читав. А воно було страшенно переконливе, хоч, може, й божевільне. Мені хотілося вірити в те, що все це було божевіллям. Але що далі я читав, то більше сумнівався. Записи Карела так вразили мене, що я порушив свій багаторічний розклад дня і підобідуючи, випив пляшку шампанського. Сандвіч з індичатиною залишився майже незайманий. Попри шампанське, я ставав дедалі пригніченіший і тверезіший. Надвечір переді мною сповна вималювалася жахлива картина того, про що писав Карел. Мій мозок, здавалося, не витримає всього цього й вибухне.
Якщо Карел не був божевільний, то людству загрожувала найстрашніша за всю його історію небезпека.
Зрозуміло, що тут неможливо пояснити в деталях, як Карел Вайсман прийшов до своєї "філософії історії"[11]. Це був підсумок його роботи протягом усього життя. Але викласти принаймні висновки, яких він дійшов у своїх "Роздумах про історію", я спробую.
Найвидатніша прикмета людства, писав Вайсман, полягає в його здатності самовідновлення, або творення. Найпростішим прикладом самовідновлення є сон. Втомлена людина вже перебуває в лабетах смерті й божевілля. Одна з найразючіших теорій Вайсмана полягає в тому, що він ототожнює божевілля зі сном. Розсудливою Вайсман називає лише таку людину, яка перебуває в стані неспання, скільки стане сили. В міру того, як людина втомлюється, вона втрачає свою здатність підноситися над мареннями та ілюзіями, і її життя хаотичнішає.
Далі Вайсман твердить, що ця здатність творення, або самовідновлення, виразно проступає в європейців, починаючи з доби Відродження і аж до вісімнадцятого сторіччя. В той період історія людства була сповнена жорстокості й жаху, а все ж людина могла скинути все це з себе так само легко, як утомлена дитина може, поспавши, позбутися своєї втоми. Добу англійської королеви Єлизавети І називають золотим віком саме за високий ступінь творення, однак кожного, хто захоче познайомитися з нею ближче, ця доба вжахне своєю бездушністю й жорстокістю. Людей мордували, спалювали живцем; євреям відрізували вуха.
Дітей забивали до смерті або залишали вмирати в гидющих нетрях.
А проте оптимізм і сила самовідновлення людини такі величезні, що хаос лише стимулює її до нових дій. Одну славну добу змінює наступна славна доба.
Доба Леонардо да Вінчі, доба Рабле, доба Чосера, доба Шекспіра, доба Ньютона, доба Джонсона. доба Моцарта... Тоді кожному було очевидно, що людина — це бог, для якого не існує ніяких перешкод.
І раптом з людством відбувається дивна зміна. Сталося це наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Плідна, кипуча діяльність Моцарта врівноважується страхітливою жорстокістю де Сада[12].І враз ми опиняємося в добі темряви, в добі, коли генії більше не творять, як боги. Натомість вони борюкаються, неначе якийсь невидимий спрут стискує їх своїми щупальцями. Розпочинається сторіччя самогубств. Фактично розпочинається новітня історія — доба неврозу і втрати надій.
Але чому все це сталося так раптово? Внаслідок промислової революції? Але промислова революція відбулася не протягом однієї ночі, крім того, величезні простори Європи лежали поза межами її впливу. Європа залишалася вкритою лісами та сільськогосподарськими угіддями. Як інакше, запитував Вайсман, можна пояснити разючу відмінність між геніями вісімнадцятого і дев'ятнадцятого сторіч, окрім як припустити, що близько 1800 року з людством сталася катаклізмічна зміна? Як може промислова революція пояснити цілковиту несхожість між Моцартом і Бетховеном, при тому що останній молодший від Моцарта всього на чотирнадцять років? Чому ми вступили в сторіччя, в якому половина геніїв наклала на себе руки або померла від сухот? Шпенглер твердить, що цивілізації старіють так само, як І рослини, але ж у даному разі стався стрибок від юності до старості. Песимізм велетенською хмарою опускається на людство, і це відбивається в мистецтві, музиці, літературі. І тут недостатньо сказати, що людина раптом стала дорослою. Важливіше те, що вона втратила свою здатність самооновлення. Чи можемо ми назвати хоч одну велику людину вісімнадцятого сторіччя, яка наклала на себе руки? А життя у вісімнадцятому сторіччі було так само важке, як і в дев'ятнадцятому...
Річ у тім. що нова людина втратила віру в життя, втратила віру в знання. Сучасна людина погоджується з Фаустом у тому, що рано чи пізно ми доходимо висновку, що нічого не знаємо.
Але Карел Вайсман був психолог, а не історик. І галуззю його діяльності була промислова психологія. У своїх "Роздумах над історією" він писав:
1990 року я почав працювати в галузі промислової психології асистентом професора Еймса у фірмі "Трансворлд косметікс". і відразу ж перед моїми очима відкрилася цікава й страхітлива картина. Я; звичайно, знав, що "промисловий невроз" становив дуже поважну проблему і що були навіть організовані спеціальні суди, які розглядали справи злочинців, котрі псували обладнання або вбивали своїх товаришів по роботі чи завдавали їм тілесні ушкодження. Проте дуже мало людей знали, якою серйозною була ця проблема насправді. Кількість убивств на великих підприємствах була вдвічі вища порівняно з загальностатистичними даними. На одній американській сигаретній фабриці протягом року було вбито вісім майстрів і двох високих службовців; у семи випадках убивці наклали на себе руки відразу ж після вчинення злочину.
Ісландська промислова фірма "Плестікс корпорейшн" постановила провести експеримент на фабриці просто неба, яка простяглася на багато акрів. Сутність експерименту полягала в тому, що робітники не повинні були відчувати перелюднення та обмеження закритих приміщень. Роль стін виконували енергетичні поля. Попервах експеримент мав великий успіх; однак через два роки рівень злочинності та неврозів на підприємстві виріс до загальнонаціонального рівня.
Ці дані не попали на сторінки газет та журналів. Психологи вважали (і слушно), що опублікувати їх — це погіршити справу. Вони казали, що найкраще розглядати кожний випадок як вогнище, яке треба ізолювати.
Чим більше я думав над проблемою, тим більше схилявся до думки, що ми не маємо правильного уявлення про причину цього явища. Доктор Еймс визнав уже в перший тиждень моєї роботи в "Трансворлд косметікс", що працівники фірми були безсилі перед цією проблемою.