Євген ВЕЛТИСТОВ
РЕССІ — НЕВЛОВИМИЙ ДРУГ
Фантастична повість
Маленький європейський аеропорт Теймер славився своєю акуратністю.
Через кілька хвилин після посадки пасажири ввійшли у приміщення вокзалу. На довгій стойці були розміщені че-модани: овальні й квадратні, розмережені орнаментом і обліплені ярликами, плетені й суцільні. Носильники доставляли їх до машин. Чемодан, схожий на футляр контрабаса, дбайливо повантажили в найновіший "шел". Хазяїн розплатився з носильниками і, зсунувши на маківку капелюх, помчав на великій швидкості.
Ніхто з пасажирів не помітив, як картата сумка, що стояла поміж чемоданами, зісковзнула зі стойки й злетіла в повітря.
І тільки коли пролунав вражений вигук: "Що таке? Це моя сумка!" — всі, хто був у залі, підвели голови й побачили картату сумку, що дивним чином прямувала до відчинених дверей. Услід за сумкою носильники, пасажири, службовці висипали на привокзальну площу й переконались у дивовижній здатності звичайної дорожньої сумки, в якій можуть уміститися лише одна пара білизни й термос. Сумка летіла над дахами Теймера, набираючи висоти.
— Що за жарти! — хрипів старий чоловік, стукаючи палицею об камінь. — Прошу повернути мою сумку! Ось квитанція!
— Невелике непорозуміння. Зараз з'ясуємо. Все владнається.
Розгублений черговий одвів пасажира до службової кімнати. Такий неймовірний випадок, і саме під час його зміни!.. Але пропажа є пропажа, і без поліції не обійтися.
Вертоліт поліцейської служби злетів через десять хвилин (поліцейський інспектор докладно розпитав чергового аеровокзалу про всі подробиці пригоди). У блакитному небі вертоліт скидався на чудернацького жовтого метелика. З металевим тріском поліцейська "лимонниця" пронеслась над вулицею, де було помічено літаючий предмет, і повисла над річкою, що огинала стару частину міста. Пелехата темно-зелена гора з дорогими особняками височіла над річкою; скло, метал, полірований камінь відбивали сонячні промені. Вертолітник, мружачись, дивився, як автомобілі перетинали річку двома мостами, піднімалися на гору з різних боків. І, оскільки літати над зоною відпочинку можна було лише у разі гострої потреби, черговий поліцейський вирішив обминути гору біля нового, висячого, мосту, не заглиблюючись надто далеко.
Через кілька хвилин поліцейський із задоволенням почув по радіо, що саме над цією дорогою постовий-регулювальник бачив, як летів картатий предмет. Тепер пильне око вертолітника ковзало по дахах дач, помічало дорогі автомобілі, досліджувало хвилясту зелень.
Чорний "шел" гальмує біля воріт. За ними — двоповерхові будинки, велетенські шапки платанів, посаджених років триста тому. Стоп! Далі для вертольота заборонена зона, тільки сам "шел" може перетнути невидимий кордон. Автомобіль належить панові Манфреду фон Кругу — почесному докторові, потомственому барону, відомому винахідникові. Як і земля, на якій міцно стоять платани, й будівлі лабораторій, і саме небо над ними.
- Євген Велтистов — Золоті весла часу
- Євген Велтистов — Гум-гам
- Євген Велтистов — Пригоди Електроника
- Ще 4 твори →
Жодний хлопчак не наважиться перелізти через низький бетонний мур, хоч таблички про заборону на огорожі немає. Взагалі немає ніяких офіційних написів, крім скромної емальованої дощечки: "Робітники та службовці не потрібні". Туристи, які приїжджають фотографуватися біля воріт лабораторії фон Круга, бувають розчаровані, побачивши бетонний мур. Проте згодом, показуючи знімки знайомим, з гордістю розповідають про скромність ученого. І ці фотографії викликають значно більшу цікавість, ніж костьол п'ятнадцятого століття, картинна галерея чи інші визначні пам'ятки стародавнього Теймера. Манфред фон Круг! Виявляється, от де він працює: у затінених зеленню котеджах здійснюються світові відкриття...
Вертоліт розвернувся і полетів оглядати гору з іншого боку.
На безлюдну платанову алею, в густу траву, впала згори картата сумка. Пролунав тріск. Із сумки вискочив чорний, зарослий до самого носа пес. Він обтріпнувся, як роблять усі собаки, коли неприємності всі позаду, потім кинувся бігти по алеї, де щойно проїхав "шел" з вантажем у багажнику. Біг пес незграбно, але швидко й люто, відштовхуючись від асфальту короткими, кривими, міцними лапами.
По стрибках, по незвичайній кошлатій шерсті, по вухах, які махали, наче прапори, безпомилково можна було визначити, що це тер'єр. І, певно, тер'єр особливої породи, виняткової живучості, коли знайшов він у собі сили після такого карколомного й тривалого польоту, польоту "наосліп" — у темній, закритій на "блискавку" дорожній сумці — кинутися по слідах "шела". Того "шела", якого він переслідував від самого аеровокзалу.
Поліцейський після обльоту склав службовий рапорт на кілька рядків. Інспектор написав на рапорті висновок:
"Обставини не з'ясовано. Сумку не знайдено. Збитки пасажирові відшкодовані авіакомпанією. Претензій немає".
Чоловік, який привіз чемодан-контрабас, узяв свою ношу й, переступаючи через один східець, піднявся широкими металевими сходами на третій поверх, особняка.
Звали його Мік Уррі. За сорок років служби він змінив безліч професій: був борцем, сторожем, торгівцем, найманим солдатом, шофером, поліцейським, боксером. В одній з африканських експедицій, куди Уррі занесла доля ловця рідкісних звірів, він зустрівся з професором Кругом і перейшов до нього на службу. Цю роботу Мік Уррі вважав для себе щасливою: за кілька років він став першим помічником знаменитого барона фон Круга. Певна річ, не в наукових справах — тут професор довіряв тільки собі, — в усіх інших. Уррі був головним адміністратором. І хоч квадратно-непроникне обличчя головного адміністратора звичайно не виражало почуттів, співробітники навчилися відгадувати, в якому він буває настрої. Ті, хто бачив, як Уррі вів професорський "шел", звісно, розуміли, що адміністратор почуває себе значною особою.
"Уррі не знає вчених формул, але що б ви робили без Уррі! — філософствував головний адміністратор, заносячи чемодан до кімнати. — В цій коробці одна залізна штука, яка, наскільки мені здається, коштує більше, ніж усі ваші ідеї. Мік Уррі своїми руками роздобув геніальне відкриття. Для пана професора. Для всієї вашої науки". — Розмірковуючи так, Мік Уррі, як завжди, не дуже шанобливо звертався до своїх учених колег.
Поставивши чемодан-контрабас, Уррі подзвонив по відеотелефону.
— Це я, пане професоре, — бадьоро промовив він. — Привіз те, що обіцяв.
— Залиш машину в приймальні. Я чекаю на тебе, — сказав хазяїн.
Уррі мовчки вклонився екрану. Клацнув замками, відкинув кришку чемодана, пильно оглянув хлопчика, який лежав там. Електронний хлопчик дуже скидався на справжнього, та все ж, як кажуть учені, машина, модель. Довгими руками дістав Уррі з футляра модель, акуратно поклав на диван. "Залізний, а теплий, — неголосно, немов дивуючись, пробурмотів Уррі. — Мотор працює — значить, я добре довіз".
Електронний хлопчик лежав нерухомо — вії опущені, сорочка трохи пом'ялася, на ногах стоптані кеди. Саме ці кеди трохи стурбували адміністратора: він побачив на підошвах трикутне клеймо: "Промінь". Невже електронні моделі носять фабричні кеди? А втім, Уррі своє діло зробив, у деталях розбереться хазяїн...
— Доброго здоров'я, пане професоре фон Круг.
Щоразу, заходячи в доступний лише обраним кабінет, головний адміністратор мимоволі ніяковів і називав хазяїна повним титулом. Кабінет був без вікон: професор любив напівтемряву. Хазяїн сидів за масивним столом, оточений екранами, телефонами, пультами. Тонкі нервові пальці фон Круга, як завжди, на кнопках настройки. За спиною професора на всю стіну декоративний килим: переплетення гнучких, сильних тіл, роги, ікла, кігті, хвости — тисячі Й тисячі екзотичних тварин, знищених людством.
— Сідай, Уррі, — сказав фон Круг, не відриваючись від екрана, на якому чітко було видно диван я лежачим хлопчиком. — Подробиці викладеш пізніше. Я хочу подивитися, що за модель ти привіз.
— Те, що було замовлено, — байдуже доповів адміністратор, випробовуючи спиною міцність кубічного крісла. — Це модель типу " Електроник". А простіше — звичайний залізний хлопчак.
— Ну гаразд, Уррі, я не сумніваюсь у твоїй точності. — Професор ледь помітно поморщився: він не хотів повторяти подробиці делікатного завдання. — Важлива перша реакція машини на незнайому обстановку. Зрозуміло?
Хлопчик лежав нерухомо, у тій самій позі, в якій його залишив Уррі. Минуло кілька хвилин — кілька хвилин у напруженому робочому дні професора. Фон Круг запитально дивився на помічника. Розведені руки Уррі свідчили: зроблено все, що можна, далі має втрутитися наука.
Професор натиснув на одну з кнопок, і до кімнати, де була модель, в'їхав металевий ящик, підкотився на коліщатках до дивану. Червоне око втупилося в обличчя сплячого. З корпуса виповз гнучкий прут, торкнувся оголеної руки.
Хлопчик здригнувся. Повіки на мить піднялись і закрилися. Губи ледь помітно ворушилися. Професор посилив звук.
— Рессі, Рессі, ти владар... — Тишу кабінету пронизав палкий шепіт. Ти, Рессі, ганяєш зграї хмар... — Екран переднім планом показував ліниві губи моделі, які немов через силу розтулювалися. — Ти гу-ля-єш, Рессі, в морі... Всюди вієш на просторі...
Професор уважно дивився на екран.
— Кого він закликає? Схоже на римоване машинне марення.
А той, кого закликав лежачий непритомний, тієї ж секунди почув своє ім'я і, змінивши напрям, помчав через квіткові клумби до особняка...
Електричний прут машини подав сильніший електричний заряд. Хлопчак раптом сів, побачив спрямоване на нього машинне око, затарабанив руками й ногами по дивану, закричав:
— Не хочу! Йди геть! — І потім зовсім незрозумілі слова: — Не боїшся ти нікого, навіть чорта самого! — і знову впав на диван.
Фон Круг нахмурився, устав із-за столу.
— Це нагадує мені систему вільного виховання. Саме її відтворює дана модель...
Професор попрямував до сусідньої кімнати. Він звертався не до Уррі, який непорушно сидів у кріслі, а до самого себе:
— Доктор Ессен виписав собі племінників з Англії... Його попереджали, що діти навчені в модному стилі вільного виховання, але доктор не зважив на це. І вже за першим обідом юні родичі закидали стіни свіжими помідорами... А коли дядечко спробував відкрити рот, то йому в голову попала тарілка... Отже, чим усе це загрожує мені?..
— Молодь...