Ще сміятимуться.
На ранок, сам вже не знаю як, я перебрався на ліжко і прокинувся від дзвінка будильника. З хвилину я намагався зміркувати, що ж таке дивовижне сталося вночі, і лише коли побачив у стіні чорну дірку, а на підлозі купу вапна, обривки шпалер і обламану цеглу, зрозумів, що все це був не сон... Я насправді виявив скарб у своїй стіні, і до того ж скарб дуже дивної властивості. Але в чому була його дивність, я пригадати не встиг, тому що в двері постукала бабуся Каплан і запитала, чи не брав я її ніж.
А потім почався звичайний вранішній поспіх, тому що у ванні був дідусь Каплан, і я пригадав, що зранку нарада у головного технолога, і мені обов'язково треба бути там, і закінчилося російське масло, і довелося стрельнути у Ліни Григорівни. Щоправда, коли я біг, то встиг засунути дірку книжковою полицею і тицьнути в кишеню пару монет, а у валізку — залізну руку.
На засіданні я зовсім було забув про знахідку, але, тільки-но нарада закінчилася, підійшов до Митіна. Він збирає монети. Я показав йому одну з моїх монет і запитав його, якої це країни.
Митін відклав убік портфель, погладив лисину і сказав, що монета дурниця. І запитав, де я її дістав. Напевно, у бабусі і, може, віддам йому. Але треба знати Митіна. Адже Митін колекціонер, і хоча завжди скаржиться, що його хтось там обдурив, сам будь-кого обдурить. Вже по тому, як він цю моменту тримав у руках і крутив, видно було, що монета непроста.
— Це неважливо, звідки я її дістав, — сказав я. — Мені вона самому потрібна.
— До речі, ти просив мене дістати однотомник Булгакова, — сказав Митін. — У мене, щоправда, другого немає, але хочеш, я тобі за неї свій екземпляр віддам? Майже новий...
— Ну й ну, — сказав я. — Його ж у тебе ні за які гроші не виманиш.
— Просто, розумієш... — Затим він, певно, зрозумів, що я його розкусив, і сказав: — Немає у мене цієї монети в колекції. А потрібна, хоч вона і підробка.
— Чому ж підробка? — запитав я.
— Ну новороб. Бачиш, яка новенька. Неначе вчора з-під преса.
— Ага, — сказав я. — Лише вчора. Сам їх роблю. А як вона називається?
Митін з жалем розлучився з монетою і сказав:
— Єфимок. Російський єфимок.
— А чому на ній фізіономія неросійська?
— Довго пояснювати. Ну, загалом, коли у нас ще не було достатньої кількості своїх рублів, ми брали іноземні, європейські талери, це ще до Петра Першого було, і ставили на них російське тавро. Називалися вони єфимками. А тепер скажи, де дістав?
— Потім, Юро, — відповів я йому. — Потім. Може, і тобі дістанеться. Значить, кажеш, до Петра Першого?
— Так.
Я подумав, що якщо в музей здаватиму, то одну монету залишу для Митіна. Врешті-решт, Булгакова він мені свого хоче віддати.
У лабораторії я мовби ненавмисно дістав залізну руку. Задля жарту. І сказав друзям, коли вони збіглися:
— Давно потрібна була. А то у мене дуже м'який характер. Тепер буде у мене залізна рука. Так що, співробітники і співробітниці, тримайтеся.
Дівчатка засміялися, а Тартаковський запитав:
— Ти й цілого лицаря принести можеш?
— Лицаря? Хоч завтра.
Але насправді того дня робота у мене валилася з рук. Нарешті я не витримав, підійшов до Узянова і попросив його відпустити мене додому після обіду. Сказав, що потім відпрацюю, що дуже потрібно. І він, певно, зрозумів, що справді потрібно, тому що сказав: йди, чого там.
Я відчинив вхідні двері ключем, дзвонити не став і швидко пройшов до себе в кімнату. Замкнув за собою двері — навіщо лякати бабусю Каплан, якщо вона ненавмисно до мене зайде? Потім відсунув полицю з книгами і зазирнув у свій тайник. Тайник був на місці. Значить, не приснилося. А то, знаєте, хоч і залізна рука в портфелі, все одно іноді перестаєш сам собі вірити — якесь роздвоєння особи настає. У ніші було темно. Світло з вікна майже не падало в неї. Я ввімкнув лампу і всунув її всередину. І тут я здивувався так, як давно не дивувався. У ніші лежали різні речі, яких вранці не було. Там були (я їх виймав і тому пам'ятаю по порядку): кинджал у піхвах, два сувої з червоними висячими печатками, кайдани, шолом, каламар (а може, сільниця), прикраси всілякі і два сап'янові чоботи. Тепер це вже не було схоже на скарб. Це було суцільне неподобство. Чийсь зухвалий жарт.
Зачекайте, а чому жарт? Хто так жартуватиме? Бабуся Каплан? Але ж вночі вона спить, і до того ж у неї з віком атрофувалося почуття гумору. Ще хто з сусідів? А може, я з'їхав з глузду? Тоді і Митін з'їхав глузду, а він людина твереза.
Я узяв до рук чобіт. Він ще пах свіжою шкірою і податливо гнувся в руках. Я приміряв шолом. Шолом насилу налізав мені на голову. Він був важкий і справжній, не жерстяна підробка для "Мосфільму". Так я і сидів у шоломі, з чоботом у руках. І чекав край моря погоди. Я перебирав у пам'яті всі події ночі. Дзвін і удари в стіні, теплі монети, залізна рука. Затим пригадав, як монета звалилася зі стелі ніші мені на руку. Я розмірковував і нічого не зміг придумати.
Потім у повній розгубленості я всунув всередину руку і обмацав стелю ніші.
Вона була ховзькою, мов дзеркало, що відображало суцільну ніч.
Я вийняв ще декілька цеглин, щоб зручніше було працювати, і за годину ніша повністю позбулася передньої стінки. Я зміг розгледіти нішу у всіх подробицях. Залізні смуги на задній стінці виявилися не залізними, а з того самого чорного дзеркального сплаву, що й стеля, а одна з бічних стінок була поділена білими смужками на квадрати. Низом її йшли якісь лінії, і між ними були тонкі шпари. Цими шпарами я і вирішив впритул зайнятися. Я всунув голову в нішу, щоб зручніше було працювати, і в ту ж мить мене вдарили по голові, та так сильно, що я мало не отримав струс мозку. Я рвонув голову назовні. Боляче стукнувши мене по кінчику носа, на підлогу ніші впав старовинний пістолет з ледь загнутою ручкою. Я подивився вгору. Стеля була все такою ж гладкою і чорною. Чортівня. Треба було тобі жити двадцять шість років при Радянській владі, щоб на власному досвіді переконатися, що потойбічні сили все-таки є?
"Ну, а якщо їх все-таки немає? — раптом подумав я, крутячи в руці пістолет. — Якщо вся ця чортівня має якесь пояснення? Тоді яке? На що це все схоже? — думав я, дивлячись у чорну пащу ніші. — Що це нагадує зі знайомих мені речей?" Розумієте, я вирішив шукати відповідь цього завдання за аналогією.
Я думав хвилин двадцять. І раптом мені спала на думку аналогія. Цей жарт нагадує мені поштову скриньку. Так, звичайнісіньку поштову скриньку. У неї через шпару кидають листи і бандеролі. Так. Ходімо далі. Якщо б це була особлива поштова скринька, то, значить, в ній має бути отвір для одержувача. Тут і чаїлася заковика. Одержувача не було. Адже, поки я не зламав стінку, скринька не мала виходу. Все, що в неї потрапляло, залишалося в ній лежати.
Подивимося на цю проблему з іншого боку. Хто і що в цю поштову скриньку опускає? Хто — поки невідомо. Але що — я вже знаю. Всілякі російські речі допетрівської епохи. Звідки їх беруть? З музею? Крадуть? Малоправдоподібно.
І третє. До вчорашньої ночі в поштову скриньку ніхто нічого не клав. Сьогодні поклав. Якби це трапилося раніше — за останні двадцять років, — то я б почув який-небудь дзвін. Або мама почула б. У неї добрий слух. Отже, ящик почав діяти тільки вчора. А можливо...
І тут мені спала на думку абсолютно божевільна ідея, яку можна пояснити лише тим, що я потрапив в абсолютно божевільну ситуацію.
Значить, у мене є поштова скринька, з якої немає виходу, в неї кладуть речі дуже давно минулих років. І до сьогоднішнього дня не клали.
А що, як сьогодні отвору цього немає, а тоді він був? Розумієте мене? Тоді, коли клали ці речі. Триста років тому. Коли цей будинок був новеньким. І що, як цей отвір є, тоді, коли ці речі належить виймати? В майбутньому. Через сто років. Або через двісті років. Коли житимуть ті люди, які зможуть їздити на декілька сотень років у минуле.
Якщо ця божевільна ідея має сенс, то стає зрозуміло, чому речі почали з'являтися тільки вчора. Не тому що скринька запрацювала вчора, а тому що вона вчора зламалася. Так, зламалася. На лінії "минуле — майбутнє" полетів якийсь транзистор. І вийшла діра. А може, пробило ізоляцію — хіба мало що може трапитися. І ось до мене в кімнату, в мій час почали падати речі, роздобуті археологами майбутнього у далекому минулому.
Ідея мені сподобалася. Але яка моя роль у всій цій історії? Викликати електрика, щоб подивитися нішу? А потім відправлять мене до божевільні? Скористатися плодами поломки і збирати жнива з чужої роботи? Виміняти у Митіна всю його бібліотеку? Теж якась нісенітниця виходить.
Я поставив увімкнену лампу в нішу і протер носовичком бічну стінку. Затим обмацав її пальцями і вставив у вузьку шпару внизу кінчик ножа бабусі Каплан, який я знову поніс з кухні. Я діяв обережно, тому що боявся зламати машину назовсім. І буває ж таке везіння — раптом ця стіна піддалася і відкрилася. За нею виявився пульт, і все стало цілком зрозуміло. Я мав рацію.
Центр пульта займала часова шкала. Уздовж неї йшли світляні цятки. Одна з них, біля року 1667-го, горіла яскравіше від інших, і саме біля неї стояла стрілка. Закінчувалася шкала 2056 роком.
Внизу йшло густе плетиво дротів і провідників і ряд кнопок невідомого мені поки призначення. Раптом цятка біля року 1667-го засвітилася яскравіше, і в ту ж мить я відчув над головою гудіння. Цього разу я зрозумів, що все це може означати, і відсмикував голову. Невелика книга в шкіряній палітурці із застібками глухо стукнулася об підлогу ніші. Я встиг помітити, що в ту мить, коли вона впала, у стелі з'явився отвір точно в розмір книги. Все ясно. Я вгадав. Червоним світлом спалахнула на мить цятка 1667 року. Кінцева станція не засвітилася. Ну що ж, очевидно, поки не помітили поломки і продовжують працювати марно. Як же дати їм зрозуміти? Може, вони так і не бачать поблимування в 67-му? А поки я узяв викрутку і почав перевіряти контакти. Це забрало у мене ще години дві. Я діяв майже навмання. У схемі я так до ладу і не розібрався, хоч з дитинства числюся в радіоаматорах. Я порпався і роздумував про те, що цікаво б побувати в майбутньому і дізнатися, як там живуть люди, і чи вдасться мені зробити що-небудь тямуще в житті, і чому я помру.