Шкода, що не пощастило знайти, де у них схований човен. Хоча човен вони, як сказав шеф, охороняють. "Доведеться, мабуть, пливти до берега, — вирішила Аліса. — Можливо, я не втону і тоді встигну раніше за роботів. Тільки треба це зробити непомітно. Зачекати, аж поки вони перестануть шукати".
Флаєр полетів, і роботи, увімкнувши прожектори, нишпорили променями по воді, гадаючи, напевно, що Аліса спробувала попливти з острова і не встигла відпливти далеко.
— Людина могла сховатися на баржі, — озвався раптом виразно скрипучий голос на березі.
— Але ми гаємо час. Пора в похід.
— Спочатку вб'ємо людину. Перевірте баржу.
Кроки робота стали віддалятися по березі.
Аліса зрозуміла, що більше чекати не можна. Вона сховала сумку з мієлофоном у заглиблення на палубі баржі, сподіваючись, що роботи в поспіху не знайдуть апарата. Потім вона спустила ноги за борт, повисла на руках і, відірвавшись од борту, відразу пішла вглиб. Випірнула й попливла до берега.
Аліса ще не встигла висохнути, на вітрі було холодно, і вода через те здалася їй у першу мить теплою, ніби її спеціально нагріли.
Аліса пливла, і їй здавалося, що от-от повинен пролунати ззаду крик: "Он вона!" — промінь прожектора має наздогнати її...
І коли промінь прожектора справді настиг її і, спіймавши в світляне коло мокре ясне волосся, поплив поряд із нею, вона навіть не здивувалася і не дуже злякалась. Вона просто попливла швидше, хоч і розуміла або, принаймні, мусила розуміти, що так їй довго не протриматися".
— Он вона! — догнав її голос шефа-робота. — Зброю до бою!
Аліса не оберталася, але й без того вона відчувала, як роботи напинають великі луки. "Вз-з!" — просвистіла збоку стріла. Друга плюснулась у воду далеко попереду.
Аліса відчула, що стомлюється. "Ще трішки, — говорила вона собі, — зовсім трішки, берег близько". Але вона обманювала себе.
До берега було ще дуже далеко.
— Спускайте човен! — наказав шеф-робот. — Шкода, нема в мене мого вірного пістолета. Я б'ю з нього без промаху на тисячу метрів.
Аліса навіть здивувалася, як добре вона чула слова робота, хоч серце її стукало так гучно, що здавалося, молоточки б'ють по скронях.
— Заводь! — доганяв її невблаганний голос. — Уперед!
Все загинуло, збагнула Аліса, і їй стало дуже жаль себе, бо тепер вона ніколи не полетить у Париж на свята, і ніколи не прийде знову до школи, і ніколи не проїде доріжкою, яка веде туди, куди ти захочеш.
Вода стала раптом ненадійною й холодною, як повітря, і перестала тримати її, затягувала вглиб, і руки відмовлялися гребти, і ноги повисли, як неживі, і теж потягли вниз. І Аліса подумала, що все одно ні Герман, ні тато ніколи не дізнаються, що з нею сталося...
Вона побачила, відкинувши назад голову, востаннє зорі, й цієї миті щось тверде легенько вдарило її знизу і виштовхнуло на поверхню.
Аліса спробувала вирватись, не розуміючи ще, що з нею трапилося, але пругка поверхня, яка виштовхнула Алісу, не піддавалася й далі несла Алісу вперед, до гір.
Якби не було так темно, Аліса відразу здогадалася б, що її підхопили дельфіни, проте вона так стомилася й погано розуміла, в чім річ, що минуло, напевно, з півхвилини, перш ніж до неї дійшло, що вона вже не пливе сама, а мчить до берега на своєрідному кораблі — на спинах двох дельфінів, що притулилися боком один до одного. Їхні спинні плавники були стінками люльки, і простягнуті вперед Алісині руки лежали на їхніх випуклих лобах.
Аліса не сміла підвестись і подивитися, що відбувається ззаду, — а раптом дельфіни розпливуться і вона впаде знов у воду. А вона ж чудово знала, що у воді їй не протриматися й хвилини — ноги й руки були як ватяні.
Ззаду почулося легке стрекотіння човнового мотора. Отже, роботи й далі переслідували її.
— Скоріше! — прошепотіла Аліса дельфінам. — Нам треба якнайшвидше встигнути до берега, а то вони почнуть убивати людей.
— Добре, — промовив раптом один із дельфінів. Він говорив через силу, ледве вимовляючи людські слова. — Не бійся. Ми хутко.
— А всі думають, що ви не вмієте розмовляти! — зраділа Аліса.
— Ми вчимося, — сказав дельфін.
Смуга світла наздогнала дельфінів і освітила їхні блискучі спини й Алісу, що лежала між плавниками.
— Уперед, мерщій! — кричав шеф-робот. — Вони не втечуть!
Дельфіни попливли ще швидше, але все-таки Аліса відчувала, що берег наближається повільніше, хоч ледь-ледь, але повільніше, ніж човен із роботами. Прожектор із човна вже не відпускав дельфінів і впевнено йшов за ними, коли вони намагалися повертати, щоб вийти з світляного кола.
Поряд у воду впилася важка стріла — роботи обстрілювали дельфінів.
— Дуже лихі, — сказав дельфін і пирхнув. — Лихі люди, таких не знаємо.
— Це не люди, — озвалась Аліса. — Це божевільні роботи. Вони хочуть убивати всіх людей. Їх треба негайно зупинити і попередити людей, а то вони можуть такого накоїти...
— Роботи, — мовив дельфін, — машини. Машини роблять люди.
— Це, напевно, давні машини, і вони попали у воду й зламалися. Скоріше.
Човен був уже зовсім близько, й Аліса, огледівшись, побачила, що ніс човна й білі бурунці з його боків ясно видно на тлі чорної води.
— Вони нас доженуть! — вигукнула Аліса.
Це було вже зовсім страшно.
Дельфін хрюкнув гучно й сердито.
Поряд — Аліса скорше відчула, ніж побачила, — з'явилися над водою спини інших дельфінів. Один із них й пішов назустріч човну.
— Дивися! — раптом крикнув шеф-робот. — Торпеда! Стріляй!
Біла стріла, яку було видно здалеку, просвистіла і впилася в дельфіна.
Все це відбувалося дуже близько.
Вона назавжди запам'ятала що сцену — непевні метушливі промені прожекторів, чорні спини дельфінів, бурунці, піна й короткий окрик умирущого дельфіна,
Аліса поглянула вперед. Миготливий промінь прожектора висвітив скелю попереду, і вона зрозуміла, що берег уже близько. Зовсім близько. Але дістатися до нього дельфіни не встигнуть.
— Кожному по ордену! — невгавав шеф-робот. — Живою чи мертвою!
І раптом дельфіни, котрі везли Алісу, різко звернули вбік, і на якусь мить човен опинився зовсім поряд, і Аліса надто виразно побачила, як решта дельфінів — вона не знала, скільки їх: може, десять, може, двадцять, — темною масою вдарили човен у борт. Човен різко накренився, зачерпнув бортом води. Роботи кинулися до другого борту, щоб утримати рівновагу, але це тільки прискорило загибель їхнього корабля. Човен перевернувся, і лише секунду чи дві шефу-роботу пощастило втриматися на поверхні, чіпляючись за вислизливий борт. Решта роботів пішли на дно, як залізні молоти. Та, зрештою, так воно й було. Вони ж були залізні.
Шеф проскрипів відчайдушно:
— Я фатАліст! Врешті-решт...
Хвилі від човна розбіглися врізнобіч, і тільки дно його виглядало з води, немовби серед чорних дельфінів затесався білий, у кілька разів більший за інших.
У наступну секунду дельфіни розвернулися і ніби нічого й не сталося підпливли до берега, підпливли хвацько й граційно, і наче жартома вигнули біля смуги піску свої чорні спини й підкинули Алісу в повітря.
Вона впала на пісок і хотіла засміятися, але заплакала й ніяк не могла зупинитися.
Дельфіни крутились під берегом, вистрибували з води, пирхали, а Аліса ревла ревма.
...Аж раптом запала тиша. Така тиша, якої давно не було. Небо над морем почало сіріти — травнева ніч коротка, — човен кудись подівся, певно, забрало його прибережною течією або потягли з собою дельфіни, і вітрець, піднявшись на ранок, був таким тихим і лагідним, що ледь-ледь ворушив Алісине волосся. І якби не нудний біль у подряпаних ногах і руках, не смертельна втома й спрага, що повернулася в тиші, могло б здатися, що вся оця ніч тільки приснилася Алісі.
Аліса зітхнула й підвелася.
Підводитися не хотілося, але треба було повертатися до табору кіношників. Вони ж, мабуть, збожеволіли від хвилювання.
Аліса, поплелася вгору, щоб зверху подивитися, з якого боку намети.
Тут, напівдорозі до табору, її й зустріли рятувальники спеціального загону водослужби.
Вони збиралися, як розвиднятиметься, почати прочісувати морське дно...
Удень, виспавшись, уся обклеєна пластирем і обмазана лікувальною маззю, Аліса вкупі з кіношниками вирушила на острів. Катер відчалював із бухти, на берег якої вже були повитягувані й лежали в ряд колодами потонулі роботи. Поряд з одним із них валявся лук. Допитливі, що зібралися з усього узбережжя, обступили стіною залізні трупи, зумкотіли стереокамерами й голосно дивувалися. Аліса сховалась за спину Германа, щоб її не впізнали й не почали ставити дурних запитань. Ще на світанку її фотографували для ранкової газети, і весь Крим уже знав про її ігригоди.
Берта, що примчала з Москви на метро, була вдягнена у фіолетову перуку й живе плаття з венеріанських водоростей, яке міняло колір та малюнок щохвилини. Берта дріботіла поруч з Алісою і допитувала її так ревно, що Германові доводилося ввічливо відтісняти її.
Острів був запустілий, і вітер гудів у руїнах. На ящику в резиденції іржавого лейтенанта валялися великі ножиці й бляха, з якої він вирізав нагороди. У кутку купою деталей та одягу лежало те, що іще вчора було симпатичним дідусем-кінороботом.
Аліса показала журнАлістам і Германові яму, в якій вона сиділа. На одній із стінок її, тій, що була похилішою за інші, збереглися виїмки — сходинки, якими Аліса вибралася на волю.
На зворотному шляху заїхали на напівзатоплену баржу і взяли звідти сумку з мієлофоном.
Острів меншав і меншав, зникаючи в морі. Катер підходив до берега. Пригода скінчилася.
Зовсім недалеко від берега катер наздогнали дельфіни. Вони пливли якийсь час поряд, граючись і пірнаючи, як прості нерозумні риби.
Потім дельфіни повернули до моря, а один із них відстав, обернувся до катера й сказав тонким голосом:
— Добре, Алісо.
— До побачення! Дякую! — крикнула йому Аліса.
А Берта спочатку не повірила власним вухам, а коли повірила, зомліла.
© БУЛИЧОВ Кир. Сто років тому вперед: Фантастичні повісті. — К.: Веселка, 1991. — 424 с.
© ЛИТВИНЕНКО Є. П., переклад з російської, 1991.